"Атошні" джентльмени удачі, або ОРДЛОвський пенсійний туризм

Істотне підвищення пенсій в Україні відчутно підвищило і соціальний статус людей похилого віку. У першу чергу тих, хто трудився за списком №1 (особливо небезпечні виробництва), а це насамперед вуглярі підземних професій. Шахтарів-пенсіонерів в окупованому Донбасі близько 60%.

Здавалося б, у зоні, підконтрольній терористам, люди похилого віку мають бути дуже засмучені тим, що залишилися за бортом і вимушені животіти, ледве зводячи кінці з кінцями. Але, як засвідчили розслідування та глибокий аналіз, не все так однозначно.

Навряд чи справжні патріоти України, герої, котрі гинуть за Батьківщину, могли собі уявити, що на цій війні ще й "робитимуть гроші" всіма можливими способами.

Безумовно, за роки протистояння і блокади "атошні" пенсіонери багато чого натерпілися. Ділки від війни по обидва боки, прагнучи заробити на старих, чітко організували платний пенсійний туризм.

Простіше кажучи, приблизно 80% людей похилого віку з окупованих територій нині успішно отримують пенсії та регресні виплати з причин травматизму, по-перше, у зоні АТО. Їх величина відповідає українській, але в рубльовому еквіваленті, з розрахунку один до двох. Плюс, і це по-друге, свої кровні в "материковій" Україні. Це вже дві пенсії і два "регреси". А особливо "прогресивні" й "зі зв'язками" (і це по-третє) - ще й російські пенсії. Виходить, уже по три щомісяця!

Цікаво, що ті, хто втік від війни, але прописаний на території, підконтрольній терористам, теж мотаються туди-сюди й отримують копієчку і там, і тут…

Чи треба засуджувати людей похилого віку за таке "свавілля"? На жаль, цьому є свої причини.

2014-й. Початок

На початку військового протистояння уряд України прийняв непросте й непопулярне рішення - пенсії жителям окупованих територій видавати, тільки якщо вони залишать вогнище тероризму, стануть переселенцями, а отже, фінансово не сприятимуть розростанню конфлікту та підтримці сепаратистів. На жаль, корупційні схеми і прагнення наживи хороший почин звели нанівець.

Отже, 10 листопада 2014 р. міністр соцполітики Людмила Денисова заявила, що "до Пенсійного фонду України звернулося понад 247,8 тис. внутрішньо переміщених осіб-пенсіонерів для переведення пенсій за межі свого постійного проживання". Підкреслюю, це на 1 листопада люди вже звернулися й перевели пенсії. Тепер же їм пропонувалося "для отримання пенсії та соціальних допомог… обов'язково зареєструватися в управлінні соцзахисту і отримати довідку... Якщо в місячний термін вони не звернуться і не отримають таку довідку, вони не отримають пенсій і соціальних виплат".

Уточнюю, в місячний термін - це до 1 грудня. Навіть якби згадані вище 247 тис. людей прийшли по довідки, то, щоб обслужити їх за 20 днів, треба було б приймати по 12350 людей на день. Навіть якби це робили 20 обласних управлінь пенсійних фондів, то на день це - по 617 чоловік, за умови, що рівномірно, а це нереально, в принципі (!).

І вся ця каша заварювалася з сумнівного розрахунку, що громадяни однієї території України залишать свої насиджені місця й переберуться на іншу територію України, опинившись на старість без житла, щоб отримувати свої ж гроші, які відраховувалися в ПФ упродовж 20-40 років щомісяця із зарплати? Спочатку (до впровадження пропускної системи) так і було. Найстійкіші та найздоровіші їхали. Потім, потинявшись по чужих кутках, поверталися.

У Донецькій області - приблизно 1,3 млн пенсіонерів. У Луганській - 730 тисяч. Про Крим взагалі мовчу. Зробити все чесно дуже важко, потрібно багато сил, нервів та здоров'я. І окремо взятий індивідуум змушений ставати… одним із гвинтиків добре продуманої корупційної схеми: чиновники УПСЗН, українського відділення ПФ, Ощадбанку, власники найманого житла - посередники зі "своїх" у зоні АТО - перевізники - військовослужбовці КПП - пенсіонери, які за швидко надану послугу заплатять, скільки скажуть.

У результаті, старі отримали свої полегшені через хабарі пенсії, а решта учасників - непоганий навар. (Нині такса - від 8 тис. грн, або 16 тис. руб., а починалося 2014-го з 500 грн, без урахування плати за винайм житла.) І хоча заходів вживали дедалі жорсткіших, аж по сьогодні, тіньові схеми, як свідчить життя, виявилися сильнішими. Можливо, тому, що без мовчазної згоди "вищестоящих" і муха не задзижчить. Занадто багато людей на цій ситуації наживають собі мільйони на посередництві, у буквальному значенні слова.

Тому "донецькі" пенсіонери все ще живуть у зоні, підконтрольній терористам (маючи липові довідки переселенців), і, ризикуючи життям та здоров'ям, продовжують стійко долати перешкоди у вигляді блокпостів, пропускної системи, довідок переселенців, персональних пенсійних посвідчень із фото й біометрією, обов'язкового контролю з боку відповідних служб, де ти сьогодні живеш, тощо. Подвійні пенсії того варті. Процес, який було вщухнув навесні та влітку, "пішов" знову.

Страшно починалося, а закінчилося… як завжди

Коли на початку вересня 2014 р. у містах, підконтрольних окупантам, на під'їздах будинків та стінах громадських будівель з'явилися оголошення, підписані "виконком", про те, що до 4 жовтня пенсіонерам слід з'явитися з документами в установи, де вони зазвичай голосують, для реєстрації на отримання одноразової матеріальної допомоги в розмірі 1 тис. грн та гуманітарної продуктової допомоги, - в школи, клуби й дитсадки вервечкою потягнулися старі. Адже через затримки з виплатою українських пенсій упродовж півроку (!) жити зовсім було ні на що.

26 вересня місто облетіла радісна звістка: почалися виплати. Старі заспішили на свої виборчі дільниці. На вході - хлопці в уніформі й з автоматами. Звідки гроші? Казали, що російська підтримка. Але точно не знав ніхто.

На стінах - оголошення, що насамперед по 900 грн видають інвалідам і вдовам. А ще - по 100 з кожного на військові потреби так званих республік. Не подобається - іди геть! Обурюєшся - "укроп", і тобі дорога "на підвал"…

Організовано все чітко. Скандали й конфлікти припиняють на місці, порушників дисципліни виводять. У залах оголошують списки, в окремий кабінет запускають по 5 чоловік. Насамперед потрібно тут-таки, на місці, обов'язково зробити фото для нового реєстру, написати заяву на допомогу й лише потім отримати гроші. Старих доводиться заспокоювати, багато хто нервує, боїться, що залишиться без грошей. На запитання найбільш нетерплячих у черзі в залі відповідає спеціальна особа. Усі ввічливі й люб'язні. А як інакше, коли за спиною - озброєні люди?..

Так на територіях, підконтрольних сепаратистам, уперше почали виплачувати "свою" пенсію, називаючи її пенсійною допомогою. Потім до неї приєдналися соцвиплати матерям "малоліток", інвалідам і незаможним. Але цьому передували масові голодні бунти перед військовими комендатурами та їх розгін.

Продуктову "гуманітарку" терористи теж почали видавати у вересні. І це було щось страшне. Тиснява, скандали, величезні черги, плутанина й автоматні постріли в повітря. Жалюгідна, принизлива картина "рабів і хазяїв".

Для отримання подачок старі мусили надати ксерокопії паспортів, ідентифікаційних кодів та пенсійних посвідчень. Щоб усе відксерити, люди знову шикувалися в довгі черги, платили по 50 коп. за кожен аркуш. Я навіть не думав, що в містах так багато людей похилого віку, - тисячі. Дивитися на ці черги було моторошно, соромно, і було їх дуже жаль.

Потім старі знову шикувалися вервечкою в інших місцях, де їх реєстрували. Далі найстійкіші, пройшовши через тисняву, скандали й нічне чергування при вході, ставали власниками пакета з банки "згущонки" й "тушонки", крупів та макаронів. Але більшість, махнувши на все рукою, ішла чекати, коли черга розсмокчеться.

Шахтар-ветеран Олексій Іванович С., розповідаючи мені про це, гірко каже: "У Сніжному люди помирали в цих чергах. У мене достойна пенсія, "регрес". Платили б, я й сам макарони з гречкою куплю, і за "деенерівські" подачки принижуватися не треба було б. Доки все це виходиш, одного хочеться - померти скоріше, щоб такої ганьби людської та своєї країни не знати й не бачити!"

Жадібність чи російське "авось"?

Переоформлення пенсійних документів на окупованих територіях почалося в нових-старих відділеннях ПФ. Спочатку люди робити це побоювалися. Але, як мовиться, голод не тітка… Так і стали пенсіонерами так званої "ЛДНР", правда, без пенсійних посвідчень. Отримують щомісячні виплати й досі або в поштових відділеннях, або в банках так званої "ЛДНР". Якщо два місяці не отримував, виплати припиняються автоматично, і треба знову все переоформляти в так званих відділеннях ПФ.

"Жовтенята" (як охрестили пенсіонерів перевізники) почали подорожувати між "гетто" й материковою Україною, щоб і там, і там встигнути відмітитися і отримати свої грошики. Це ті, хто з приватним транспортом, хто здоровіший, молодший, спритніший, зі зв'язками й родичами "з того боку". Одне слово, везунчики. Правда, чимало їх і помирало в дорозі, й інсульти з інфарктами отримувало, і "їло свої нерви". Все заради копійчини!

Та, на жаль, крім означених вище 80%, залишилося ще 20% невдах. По-справжньому немічних, лежачих, серйозно хворих, самотніх і вбогих. Вони раді й "деенерівським крихтам" (2700 руб.), щоб звести кінці з кінцями. Левова частка - на комуналку й ліки, на їжу - жалюгідні рештки. Між людьми похилого віку різко стала зростати різниця: багатій - бідняк.

Чому люди скоюють незаконні дії й не бояться бути покараними? На території ОРДЛО це називається матеріальною допомогою. А на території мирної України - законні, зароблені пенсійні виплати громадян країни. Тому старі впевнені, що їм усе зійде з рук. До того ж навколо війна, отож живуть одним днем…

У що ж вилилися насправді добрі наміри влади допомогти громадянам України, котрі перебувають на території, підконтрольній терористам? Сепарам тепер (через корупційні схеми) допомагають у потрійному розмірі потрійними пенсіями. По обидва боки квітнуть корупційні схеми. І якщо поміркувати, кому все це вигідно, то виходить, що саме цим, останнім, для яких і війна - мати рідна, і кордони - не перешкода…

Отож пенсіонери територій, підконтрольних терористам, як і люди похилого віку іншої частини України, із вдячністю прийняли підвищення пенсій і вже відчули на своїх гаманцях її величину…

За що скривдили Фомівну?

Іустина Фомівна Кукаріна - потомствена українка. З кінця 1950-х живе в селищі Розсипне (між Шахтарськом і Торезом). Улітку 2014-го для 86-річної жінки настала лиха година - вона голодувала. А взимку замерзала. Хіба думала вона, їдучи з рідного села на Волині будувати шахти Донбасу, що на старість рідна Україна поведеться з нею так жорстоко?

Фомівна згадує, як жили в наметах, трудилися нарівні з чоловіками, щоб пішло на-гора вугіллячко з шахтоуправління "Волинське". Вони (комсомольці Волині) тоді побудували чотири шахти: "Розсипнянські" №1 і №2, "Волинську" та "Яблунівську". Жінка трудилася на будівництві, потім - у вугільному вибої, пізніше - на поверхні. До глибокої старості співала в місцевому хорі, була солісткою. Чоловік і син загинули під землею, вона залишилася сама. Нині, незважаючи на вік, вона - незамінний голова вуличного комітету, все ще вишиває рушники й вишиванки, дарує їх друзям і сусідам, розводить квіти, займається овочівництвом.

Але відтоді, як селище опинилося під владою терористів, життя її змінилася. На колись гамірних вулицях у 2014-му було порожньо, частина будинків зруйнована під час боїв, люди роз'їхалися. Квартвугілля не возили, бо шахти працювали у водовідливному режимі. Грошей на життя не було - пенсій не платили.

Фомівна виживала за рахунок городу, проте його запаси були не нескінченні. Вона залишилася з бідою сам-на-сам. Але вже через рік, завдяки пенсійним ділкам, життя бабусі змінилося. Тепер вона - двічі пенсіонер: у так званій "ДНР" і в Україні. Звісно, довелося заплатити за послуги. Але дві пенсії на місяць того варті.

Гірко говорить, що в селищі кожна друга хата українська. Адже його створювали її земляки. А тепер свої вбивають своїх. Від цього бабуся злягла, занедужала, майже не виходить із дому.

"Ми не раби, раби не ми?"

Євгенія і Олександр Сергієнки у 2013-му (передвоєнному) році відзначили золоте весілля. У Донбас приїхали в 1960-х за розподілом. Він - гірничий інженер, вона - інженер-будівельник. Жили дружно, чесно, працювали багато. Але 20 років тому сталася аварія на шахті ім. Лутугіна, де працював Олександр. Рятуючи своїх товаришів з-під завалу, він отримав серйозну травму хребта й на решту життя тепер прикутий до інвалідного візка.

Тодішній директор підприємства В.Малов зробив усе можливе й неможливе, щоб Сергієнко міг сидіти. Сім'ї виділили великий приватний будинок, щоб йому було зручно. Колеги з бригади всі ці роки не залишали, допомагали. І він не почувався безпомічним, доки не почалася війна.

Виїхати не можна, залишилися під бомбуваннями й артобстрілами. Вижили. Але у 2014-му через невиплати ледве зводили кінці з кінцями. Допомагали давні друзі.

Тепер, завдяки пенсійним ділкам, гроші отримують, точніше - отримували до нових ускладнень. Зате пенсійна допомога від терористів надходить справно. У вересні 2017-го її навіть підвищили аж… на 5%. Заслужених пенсіонерів пригнічує усвідомлення власної непотрібності, а ще - те, що їх, чесних людей праці, перетворили на "вату". Бо тепер тут править один закон - людини з рушницею.

Як донецькі "жовтенята" пенсії переоформляти їздили

На одній із вулиць приватного сектора селища шахти Засядька в Донецьку ось уже півстоліття живуть по сусідству дві подружки-хохлушки - баба Ксеня й баба Галя. Нинішньої осені одній стукнуло 86. Друга на 10 років молодша. Одна родом із Полтави, а друга - з Сумщини, тому жінки добре розуміють одна одну, спілкуються українською і дуже болісно переживають нинішні події в Донбасі.

Усі їхні сусіди й знайомі давно вже з'їздили "з діловими людьми" в українські міста і переоформили свої пенсії. А бабусі все не могли наважитися, доки, нарешті, "нова влада" публічно з екранів "республіканського" ТБ не оголосила, що пенсії жителі Донбасу мають отримувати в Україні.

Довелося лаштуватися в дорогу "полтавській галушці" і "сумській затірці" (як вони жартома називали одна одну). Записалися в чергу на автобус, який щодня робить такі рейси з місцевими "жовтенятами", і в п'ятницю о 5-й ранку вирушили в дорогу. Їх та ще 20 таких самих кульгавих, підсліпуватих і згорблених "жовтенят" везли об'їзними шляхами в Добропілля аж 4 години (у мирний час ця дорога забирає, від сили, години півтори). Автобус зупиняли на шістьох блокпостах по обидва боки, у всіх ретельно перевіряли документи.

Біля місцевого відділення Пенсійного фонду мандрівниць зустріла величезна черга. Бабусі зажурилися і, стоячи на порозі, бідкалися, що, з усього видно, за день їм не впоратися. Але тут як із-під землі їм назустріч, наче добра фея з казки, вийшла привітна чиновниця. Видно, вигляд у бабусь був зовсім жалюгідний. Пані запросила їх у кабінет, посадила, почастувала чаєм, за лічені години оформила документи й дуже дохідливо розповіла, коли бабусям чекати свою трирічну заборгованість та де і як оформити довідки. Від такої уваги жінки і розгубилися, і просльозилися. А хазяйка виявилася такою "гарною жіночкою", що й копійки за послуги не взяла, навіть образилася.

Втомлені, змучені, але дуже задоволені й горді собою, вони благополучно повернулися додому тільки… через два місяці. Довелося найняти квартиру і жити "в приймах", поки оформляли довідки переселенців, банківські картки, нові пенсійні посвідчення тощо, чекали грошових нарахувань. Їх тим часом регулярно навідували перевіряльники. Добрі, розумні люди підказали, як задобрити сердитих контролерів, підмазати їм ручки. І все хутко владналося.

Додому повернулися з грошенятами. А завтра листоноша принесе їм ще й "деенерівську пенсію", яку тут називають пенсійною допомогою. Тепер заживуть. Якщо, звісно, Донбас не зітруть із обличчя землі "Градами" та снарядами терористи й сепаратисти, яким, за великим рахунком, немає діла до їхніх дрібних бід і проблем.

До Бога високо, до щастя далеко…

Для 78-річної жительки Сніжного Ольги Петрівни Коваленко все забарвилося чорними фарбами, коли в липні 2014-го в розбомбленому будинку, що постраждав від "сепарських" "Градів" під час страшних боїв за Савур-Могилу, загинула найкраща подруга Іванівна, а в сусідки Макарівни - донька із зятем у п'ятиповерхівці, куди влучила авіабомба.

Два роки минуло відтоді, як помер чоловік-шахтар. Діти живуть у Молдові. Звикла. Але почалася війна, і життя для неї зупинилася. До горя, розрухи, смертей вона не може звикнути. Після перших атак на Савур-Могилі, артнальотів і бомбувань у центрі міста з нею стався інсульт. Тепер вона важко пересуває ліву ногу, і рука теж ледве працює. Але по господарству все треба робити самій.

Живе вона в "хрущовці". Давно треба було замінити каналізаційні труби, до війни відкладала, а тепер, після артобстрілів, ще й шибки повилітали, і жінка затуляє вікна аркушами старого картону. Міняти на нові - ні за що, а може й не треба, - завтра можуть і будинок розбомбити.

Через стан здоров'я їй не вибратися "в Україну", тому отримує тільки мінімальну подачку від ДНР у розмірі 1300 грн (2700 руб.), жінка відмовилася від ліків, останні запаси з "похоронних" грошей витрачає на супчик "з кубиком", хліб, городину. Може собі дозволити купити молоко, дешеву ковбасу, кості, напівгнилі фрукти. Про рибу та м'ясо навіть не мріє. Одяг доношує з часів Януковича, із взуттям проблеми - зимові чоботи порвалися, тепер не купити.

…Ми пили чай із пакетиків і говорили про життя. З екрана старенького чорно-білого ще лампового телевізора линула джазова мелодія, і щасливі, доглянуті літні іноземці спускалися з корабельного трапу на нову екскурсію. Диктор коментував, як люблять американські пенсіонери подорожувати. З екрана віяло затишком і умиротворенням.

На кухні свистів чайник, а ми мовчали. Петрівна підвелася з обшарпаного, витертого старенького дивана і втомлено задріботала до плити. Її плечі опустилися, а в очах було стільки невимовної туги й кривди, що краще в них і не зазирати.

Ми перевели розмову на дітей та внуків. Оддалік чулися розкати "Градів" і автоматні черги з найближчого тренувального полігона "сепарів". Ми на них не реагували, адаптувалися. А з екрана телевізора тепер уже політики терористів гаряче переконували, що день і ніч піклуються про народ, говорили про мирний план для Донбасу, про те, як допомагають біженцям і жителям. Правда, всього цього Петрівна не може зрозуміти, видно, зовсім стара стала…