Ars vitae

За давньою школярською звичкою наприкінці кожного року звітуюся сама собі в щоденнику й обов’язково пишу план на рік наступний. Звичайно, завжди «загадую» собі подорожі. Особисто для мене можливість мандрувати є показником щастя, своєрідним індексом якості життя, коли хочете.

Новий рік у мене асоціюється, приміром, із смачнючим, апетитним запахом вугільного диму із старезних коминів у Верхньому місті Таллінна, казковими засніженими гостроверхими будівлями, затишними кав’яреньками на кожному кроці, де ми відігрівалися від добрячого морозу, який на час нашого перебування сягав більш як двадцять градусів... Але ж тому й запам’яталося все! Різдво — це Карпати, святобливість і барвистість, вертепи й колядки, засніжені верхи гір із життєрадісними вічнозеленими смерічками. Не потребую особливих розваг: досить того, що п’янієш від краси. Дедалі більше до вподоби краса строга й нібито непоказна, а не пишна екзотика. Через те мрію побувати у Фінляндії, наприклад. Але не тільки!..

За те й люблю мандри, що це — фантастичне, аж дух забиває, наближення до чогось особливого, радикальна зміна оптики: неначе побачені з космічної висоти абстрактні знаки на землі (так ми ковзаємо поглядом по мапі, де кружальцями позначено міста, блакитним — звивисті нитки річок, синім — водні простори морів і океанів, схематично, відтінками кольорів — вершини й низини) перетворюються на реальне конкретне місце із живими людьми, повівом вітру та ароматами, на динамічну гру світлотіні у невгавучому водоспаді, на чарівні гірські краєвиди...

І ще подорожі — це чудова нагода, привід пізнати нове. Щоразу, вирушаючи за кордон чи в мандри рідною землею, із прикрістю виявляю: тільки й того, що «чула дзвін». А тому мандрівка для мене починається вже тоді, коли схиляюся над довідниками, енциклопедіями, витягую інформацію з Інтернету. Нині — не порівняти з колишніми часами — з’явилося чимало відповідної літератури: видавництва пропонують уже готові розроблені маршрути з докладними коментарями та історичними довідками. У періодичній пресі також регулярно друкують цілі добірки туристичних матеріалів. Не лінуюся робити вирізки і, готуючись до поїздки, вдихаю пахощі тих сторінок як додаткове запрошення вирушити в дорогу.

Вже якось писала у «ДТ», що віддаю перевагу подорожам на самоті, котрі називаю САЛОмандрами: так більше побачиш, бо більш зосереджений. Утім, коли пропонують чудовий маршрут в екскурсійній групі, теж не відмовляюся, бо ж не завжди всюди можу дістатися сама. Так, наприклад, опинилася біля химерної Кам’яної Могили і в Асканії-Новій. Професійні екскурсоводи можуть показати такі дивовижі в Україні, про що навіть згаданого дзвону не чув. І для цього не треба їхати за тридев’ять земель — дива часто поруч.

Що більше мандруєш, то ніби більше залишається небаченого — такий парадокс. Тобто див вистачить на кілька життів. Ось не так давно Борис Возницький заявив, що в селі Турійського району на Волині відкрив храм тамплієрів, який, на його думку, пов’язаний із легендарною чашею Грааля. А в селі Шестовиця під Черніговом виявили нещодавно древнє поховання конунга вікінгів. Інтрига!.. А я досі там не побувала, як і, приміром, у Колочаві, куди вабить уже давно: до цього далекого гірського селища на Міжгірщині часто наїжджають чехи, бо воно пов’язане з месником Миколою Шугаєм, про якого писав відомий чеський письменник Іван Ольбрахт.

…Заплющиш очі — і виринає загадковий камінь із карбованим готичним написом у Золочівському замку… Химерна пам’ятка природи у Підкамені… Скельний монастир у Лядовій, звідки відкривається така панорама, що навіки закарбовується в пам’яті. Та, скажу щиросердо, хоч би де побувала в Україні, скрізь наздоганяє настрій, про який поет Олександр Олесь написав: «З журбою радість обнялась…» Або, підставляючи замість Греції Україну, скажу словами Георгоса Сеферіса: «Хоч куди я поїду — Україна ранить мене…» Це я вже про закордонні мандрівки, в яких мимоволі все порівнюєш з нашими реаліями: збереженість пам’яток, загалом культуру побуту тощо. Особливо якось ревниво ставишся до країн, котрі недавно ще перебували в так званому соціалістичному таборі.

Ось цьогорічна поїздка до Хорватії та Чорногорії. Довго вагалася, чи їхати на Адріатику?.. Ну, добре, найчистіша в Європі морська вода, але не люблю бувати в місцях, де переважає «масовий заплив» відпочивальників. Але таки відважилася і не пошкодувала. Ця фантастична Чорногорія, де поєднання води й гір нагадало мені Норвегію, ця акуратна, сяйливо-біла Хорватія, котра так швидко зализала рани від смертоносної любові «старшого сербського брата» і не гірш од «старої» Європи налагодила туріндустрію. Тут тобі й відлуння імперського Риму, і розкішної Венеції, і місто-держава Рагуза-Дубровник, і диво природи — Плітвицькі озера. А ще мені припали до душі запахи тих місць: повсюдна засушена лаванда в «булавах», торбинках і букетах; смачнючі аромати середземноморських прянощів і морської риби, запеченої на вугіллі; тонкі сумні пахощі кипарисових гаїв і ялівцю високого.

…Тож що таке мандри? Дегустація іншого життя. Скуштувати й відчути букет, а потім — післясмак... Що таке — вирушити в подорож? Написати нову сторінку історії своєї душі. Що означає побачити нові країни, інших людей? Змінити свою свідомість, уявлення про світ і себе самого. Словом, збагатитися. Що таке Ars vitae? Це — мистецтво жити. Працювати з «вогником», заробляти кошти для маленьких і великих приємностей. Мандрівок зокрема.

Ось така моя «філософія». Та й не лише моя. Бо в Україні чимдалі більшає тих, хто відкриває смак до подорожей.

Звісно, смішно думати, що за кілька днів чи навіть тижнів можна осягнути хоч якоюсь мірою життя іншої країни. Переїжджаючи від міста до міста, тільки нагулюєш апетит до нових мандрів. Виходить, як у тій казці про Козу-Дерезу: бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку — вхопила водиці крапельку...

Не знаючи мови, не поживши між людьми реальним, а не туристичним життям, як можна думати, ніби збагнув щось основне про ту чи ту країну?.. Але — їдеш. Аби вловити бодай нові аромати, звуки. Побачити нові простори, нові орієнтири. Радіти пізнанню й пізнавати радість. Стати мудрішим.

Чи не в цьому і є сенс життя?..