Анатомія священного скелета

Ми часто нарікаємо на своє цивілізаційне відставання від Центральної Європи.

Це такий чудовий прийомчик, щоб виправдати власні лінощі й невігластво. Мовляв, у них там у європах усі хвороби зростання минули остаточно й безповоротно років чотириста тому (насправді ні). А тепер нащадки грізних завойовників і пасіонаріїв-зухвальців - нині заможні й високоповажні буржуа - повчають нас, у якій руці тримати ніж, а в якій - гранату?

Про причини, через які Україна бездарно, на відміну від своїх співкамерників зі Східного блоку, змарнувала чверть століття, написано вже десятки книжок, одна за іншу правдивіших. Тільки ця гірка правда ще нікому не допомогла.

Річ у тому, що, як будь-яка правда, вона не абсолютна. Країна - значно складніше явище, ніж держава. Тому спроби будь-яких державних діячів підім'яти під себе всю країну, замість того щоб виконувати свої прямі чиновницькі обов'язки, в історії будь-якої нації закінчувалися погано для цих самих чиновників. При цьому політичні катаклізми, навіть найжахливіші, насамперед торкалися лише тієї частини громадян, які так чи інакше ототожнювали себе з державою. Тієї частини, яку зараз називають модним словосполученням "громадянське суспільство".

А тим часом усередині молодої, у стані нервового розвитку, української світської держави у нас давно існує інша держава. Значно авторитетніша, міцніша й успішніша. Назвемо її теократичною або клерикальною.

Багатовікова система соціальних відносин, кодифікована в релігійних культах, з її колосальним запасом міцності, людським і всіма іншими ресурсами, досить автономно існує в будь-якій країні. Залежно від того, наскільки населення конкретної країни байдуже до культів узагалі, цей еґреґор (не доберу іншого слова) кількісно більший або менший.

У ситуації України він величезний. Про специфіку української релігійності поговоримо нижче, а поки що зазначу, що конфесійна Україна набагато міцніша й впливовіша за свою світську оболонку.

Порівняння буде зрозумілішим, якщо ми подивимося на наявні конфесії як на політичні партії, що дуже-дуже довго й ефективно забезпечують запити своїх виборців. Не кажучи вже про інтереси власного партійного керівництва.

Порівняння будуть умовними і не претендують на політологічну тотожність, оскільки йтиметься про людську поведінку. При читанні дуже бажано мати почуття гумору й відсутність ортодоксальної упоротості в будь-якій деномінації.

Православ'я у вигляді Московського патріархату - це, безперечно, КПРС.

Саме зразка "дєдивоєвалі". З рівнянням на Кремль, "генеральним секретарем" і "політбюро", суворою дисципліною, величезними грошима, міжнародною медіаімперією і вагомою військово-бандитською підтримкою швидкого реагування.

Через свою величезність там, як і в КПРС, теж є чимало людей порядних, але підпорядкованих насамперед своїй корпоративній етиці.

Як у будь-якій непомірного розміру партійній структурі, там виникли й існують свої крайнощі, що окреслили широкий спектр єретичних різночитань - від православного "талібано-джихаду" до цілком розсудливих конструктивістів.

Православ'я Київського патріархату - це така "демократична платформа в КПРС" (було таке явище в останні роки СРСР). Обставини виникнення патріархату і його відкритість до зовнішніх комунікацій це підтверджує.

На цей час це вже навіть "Народний Рух України", який і був породжений саме цією "Демплатформою" заради "перебудови". Але потім усе пішло не так.

Створений з усією щирою поспішністю, з добрими намірами (та й не без кар'єрних особистих мотивів), цей клерикально-патріотичний проект наразився на неминучу розвилку вибору. Між запропонованим законами Церкви правонаступництвом і соціальними запитами вірян.

Римо-католики й УГКЦ - це ніби демократи в західному значенні цього слова. Тільки перші - це такі поважні лейбористи, зі своєю складною історією, а УГКЦ - як Демократична партія США.

Протестанти - це ліберали. З їхньою широтою поглядів, спрощенням бюрократичних процедур, сучасним поглядом на життя й високою соціальною динамікою.

Це політичні структури, які більше на слуху, зі своєю дуже зрозумілою ідеологією і виразним, більш притомним і тому не таким масовим електоратом.

Тут знову нагадую про необхідність мати почуття гумору. Бо юдеїв і мусульман у своїй політичній проекції я б однаково зарахував до консерваторів.

Обидві ці релігії мають дуже деталізований звід соціально-побутових приписів. Які, на відміну від інших релігій, направду й усерйоз виконуються їхніми послідовниками. У мене є невиразна підозра, що антисемітизм та ісламофобія на побутовому рівні є наслідком роздратування серйозністю ставлення до релігійної практики: та годі вам, ви що, серйозно? Це що ж, виходить, ви - справжні, а ми - так собі? Ну й далі вже починаються нехороші експромти.

У цих двох релігій у практиці найменше самообману і дуже багато консервативного (іноді ультраконсервативного) практицизму.

Кожен, зрозуміло, може запропонувати свою шкалу або доповнення. Як у релігійному, так і світському житті України також є безліч політичних гуртків, які або конкурують з головними гравцями, або ні на що не впливають.

Повернімося до початку розмови. Усі перелічені вище організації зі своєю випробуваною часом ідеологією є потужними соціальними інститутами, оскільки ефективно задають нормативні рамки поведінки, які у принципі не оскаржуються, хоча й не особливо виконуються. Залежить, звісно, від структури.

Світська держава, згідно з Конституцією, демонструє, що вона головна, а всі релігії - усередині й відділені від неї. Така от неевклідова геометрія.

Бо якщо подивитися неупереджено, то Україна як світське соціальне явище - саме всередині цієї багатовікової і дуже стійкої клерикальної держави, яка є її скелетом. Де всі її політичні партії давно виробили процедури діалогу й порозуміння, залагодження суперечок, конфліктів і навіть етнічних розбіжностей. Ось реальні засади її неймовірної стійкості, якими так подивовані світські політики.

Ще раз: ідеться не про особливу релігійність громадян України і, наважуся стверджувати, навіть про їхні молитви, а про потужний багатовіковий каркас різних конфесій, який за будь-яких криз так чи інакше виконує функцію впорядкування, стабілізації та соціальної допомоги.

Наприклад, відкриття воріт Михайлівського монастиря для прихистку гнаних "Беркутом" - цілком середньовічне й тому високоефективне дійство, яке одномоментно змінило ставлення до релігії тисяч людей на краще. (Було і є безліч подібних відповідальних вчинків у ці важкі роки представників інших релігій і конфесій, я просто згадав цей як вражений очевидець).

У підсумку релігійна держава Україна поблажливо дивиться на світську державу Україну і періодично натякає, що ніякого українського Ататюрка вона не потерпить. А якщо влада гратиме за правилами, то їхній власний електорат може владу й підтримати.

Оце і є справжня коаліція, а не те, що ви досі думали в телевізорі.

Ніяк не обійтися тут без оцінки ходу президента щодо томоса, єдиної помісної церкви тощо. Хід, безперечно, технічно дуже сильний.

А те, що його реалістичність приблизно дорівнює вступу до ЄС і НАТО (зрада і перемога можуть це оцінити як їм зручно), не має жодного значення. Противники стали ще більш противними, прибічники збадьорилися, медіа отримали тему для багатозначних розумувань.

Оскільки у влади не виходить (та й через низку чинників уже не вийде) створити якусь єдину об'єднавчу національно-партійну ідеологію, то бодай продемонструвати альянс із прадавніми й більш реальними політичними силами - це непоганий варіант.

Є одне "але". Стосується це так званої релігійності наших співгромадян. Тобто йдеться про три зовсім різні явища - віру, релігію і церкву. Віра є базова потреба людини, релігія - універсальна система соціальної кодифікації, церква - просто бюрократичний апарат, який діє від імені віри й релігії. Тому бюрократичним апаратам за всіх часів було простіше домовитися один з одним без посередників.

Є люди "воцерковлені", тобто які направду практикують свою релігію в особистому побуті й у релігійній громаді відповідно до узвичаєних у них правил. На відміну від "віруючих", які загалом згодні із пропонованим їм світоглядом, але на практиці виконувати його приписи зовсім не поспішають. Таких величезна більшість.

Понад те, варварська мішанина місцевих звичаїв, марновірств і забобонів, у комбінації з акціонізмом "партсекретаря" місцевої церковної партії в особливі дні календаря, видавана за релігійну віру, зовсім не спонукає людей якось змінюватися на краще. Це потурання їхнім харчовим і алкогольним звичкам у ритмі сільськогосподарського циклу, не більше.

Але помилково було б вважати, що на світські, у тому числі політичні уподобання цих людей якось вплинуть заяви про процедури, в яких і самі заявники не дуже розбираються. В Україні зростає політичний атеїзм у тому розумінні, що в політиків уже перестають масово вірити як у вищих істот, що творять дива. І ця обставина зміцнює загальну релігійність, яка проявляється в сукупності тих самих різних вигадливих форм. Але також ця релігійність включає й конвенціональні, церковні.

Це означає, що роль церков як політичних інститутів, незалежно від того, хочуть вони самі цього чи ні, зростатиме. Питома вага кліру - теж. Так, їхнє ставлення до політичної світської України, подобається нам це чи ні, також матиме зростаючий вплив на загальні процеси. Та осідлати цю духовну темну конячку нікому зі світських ковбоїв не вдасться. А дуже кортить.

У країнах, які ми називаємо цивілізованими, церква справді відокремлена від держави, але не відірвана. Дистанція зручного симбіозу приносить користь тим, хто століття й тисячоліття тому люто ворогував.

Українська ситуація "відокремлення" перетворила церкви на більш-менш цивілізовані офшори всередині країни, які дозволяють світській владі користуватися офшорами зовнішніми, от і весь симбіоз. Колись ця середньовічна лафа закінчиться. А до тих, хто мріє про нового Ататюрка, можливо, прийде новий Лютер. До когось - новий Джироламо Савонарола. А до когось - і Ігнатій Лойола.