Ампутація амбіцій

Україна - країна третього світу?

Так уже склалося, що українці можуть заявити про свої інтереси тільки у формі протесту. Причому обмеження форм волевиявлення, ініційоване владою, не дає від­повіді на запитання «за що ми вис­тупаємо?» і за всієї чіткості позиції «проти» цей факт істотно звужує обрії суспільної свідо­мос­ті. І річ навіть не в тому, що наші громадяни недостатньо компе­тентні соціально і не використовують усіх суспільних механізмів прямого впливу на дії влади, а отже, не можуть змусити її діяти у своїх інтересах, - у нас немає реальної моделі су­спіль­ного життя. Що означає втрату зв’язку з дійсністю. І втрату здорових амбіцій цілим народом - а це можна порівняти з утратою життєво важливих орга­нів людиною. Або, наприклад, з утратою великого кола крово­обігу…

Половина населення готова до протестних дій

Як показують соціологічні дослідження Центру Разумкова, «маленький українець» не дуже-то й амбітний. На перших місцях у його ієрархії цінностей - здоров’я, стосунки з сім’єю, рівень добробуту. Само­реалізація, самоствердження - десь на 13-му міс­ці, суспільне визнання і повага - на 14-му. Кар’єра - на 15-му місці, при тому що цікава робота - всього на 10-му.

Значимість рів­ності прав і можливостей наші люди оцінюють в 4,66 бала за п’ятибальною шкалою, рівень її реалізованості в реальному житті - всього в 2,62 бала. Допомогу з боку держави люди оцінюють в 4,37 бала, реальну її наявність у їхньому житті - у 1,98 бала.

Тому зрозуміло, що протестні настрої в суспільстві наявні в такій розкладці: тільки 22,8% населення згодні терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, 53,9% готові вийти на вулицю з про­тестом у разі значного погір­шення умов життя (вагалися з відповіддю 23,2% опитаних). Готових іти до кінця у відстоюванні своїх інтересів небагато: переконаних у тому, що візьмуть участь у санкціонованих мітингах і демонстраціях, усього 19,5% (іще 29,6 зазначають, що, скоріш за все, візьмуть у них участь), у несанкціонованих мітингах і демонстраціях - 8,5 (і 17,4 тих, хто, скоріш за все, вийде на вулиці), у страйках - 8,9 (і 18,5% тих, хто, можливо, до них приєднається). Бойкот - відмова від виконання рішень адміністрації, органів влади - абсолютно прийнятний для 6,2% опитаних (іще 12,9% стверджують, що, скоріш за все, його підтримають). Блокування руху на дорогах і залізницях реально можуть застосувати 3,9% опитаних (і 8,2%, швидше за все, їх у цьому підтримають). У вуличних сутичках узяли б участь 2,2% опитаних (і 4%, швидше за все, візьмуть у цьому участь). Створення не залежних від президента та уряду озброєних формувань виявиться під силу 2,2% респондентів (і 2,8%, скоріш за все, їх підтримають).

Але сам протест можливий лише в разі обмеження вітальних інтересів наших громадян - у разі значного підвищення цін на найнеобхідніше готові вийти на вулиці 42,5% опитаних, у разі невиплати зарплат - 34,2, через низький рівень заробітної плати - 29,2%. Із протестом проти масового скорочення робочих місць на якомусь підприємстві або в якійсь галузі готові виступити 26,9% опитаних. Опиратися сваволі місцевої влади готові 21,6% опитаних. Проти злочин­ності й беззаконня готові боротися 21,6% громадян. А от вийти на екологічний мітинг згодні тільки 9,4% респондентів, узяти участь в акціях для захисту пам’яток історії та культури - 7% і виступити на захист порушених прав інших людей - усього 15,4%. І тут так і проситься в рядок обвинувачення українсь­ких громадян у глибокому духовному провінціалізмі й нерозу­мінні того, що добробут саме й починається з утвердження в суспільстві громадянських прав і свобод. Але як звинувачувати народ, який свого часу підняв помаранчевий прапор Майдану, - він же повинен знати ціну демократичним принципам? І правда, вийти на вулиці на підтримку чинної влади згодні тільки 2,6% респондентів.

Але зараз у суспільстві переважають цінності виживання (зрідка - самоствердження, як у випадку з протестами підприєм­ців). Саме це відкидає нашу країну до країн третього світу.

Перемежаючи кризи апатією

Наш співрозмовник - директор соціологічної служби Центру Разумкова Андрій Биченко.

- На мою думку, наша країна загрузла в безгрошових буднях і навіть не відчуває повороту до авторитаризму.

- Україну і тепер особливо вільною країною не можна назвати, втім, так було завжди. А до авторитаризму ми можемо прийти разом із втратою незалежності. А що втрачати? Україна ніколи не була незалежною країною - і дії різних її «вождів» протягом двадцяти років свідчать про те, що в нас немає еліти, яка знала б, що робити з країною. Як Україна отримала незалежність багато в чому завдяки збігу обставин, від неї не залежних, так і не виключено, що втратить.

- Тобто, у вас немає даних, які свідчили б проти того, що Україна є країною третього світу?

- Справді немає. Україна не є важливою (а не те що провідною) для світу в жодній галузі, починаючи з фінансів і промисловості й закінчуючи науковим потенціалом. Єдина сфера, де Україна має якусь вагу, - це сільське господарство, але це сировинна галузь: якщо це соняшник - то ми продаємо насіння, а не олію, якщо пшениця - то зерно. Тобто ми продаємо те, що Україна вивозила ще триста років тому. Прогресу не видно. Той прогрес, що був пов’язаний із Радянським Союзом, зберігся нині в єдиній галузі - це участь нашої країни в космічних проектах. І то випадковість, що саме в Україні побудували «Південмаш», а при ньому конструкторське бюро. Більше в високотехнологічних сферах на світових ринках України помічено не було.

- Чи є наша суспільна свідомість свідомістю людей третього світу?

- Тут неоднозначна ситуація. В інших сферах свідомість українців є типовою для населення країн третього світу, починаючи з того, що ніхто з українців не вважає, що їхня країна щось вирішує, що вона може бути законодавцем чи основоположником якихось світових трендів у науці, мистецтві. З іншого боку, в Україні - і це залишилося з радянських часів - дуже високий, за світовими мірками, освітній рівень, а багато явищ наші люди сприймають найчастіше з позиції освіченої людини, здатної бачити цілісну картину світу. Тобто в українців «особлива» свідомість.

- Але реалізовувати свої інтереси українці не вміють.

- З огляду на економічну політику, що проводиться двадцять років у країні, переважною частиною інтересів українців залишаються економічні. Не може голодна людина думати про додаткові потреби. І оскільки в нашій країні не забезпечуються потреби найнеобхідніші, більшість населення не замислюється про життя більше, ніж про хліб насущний. Що стосується захисту своїх інтересів, то прогрес є, хоча й дуже повільний. Ми фіксуємо його з 2003 року. І тоді, й тепер основною проблемою для суспільної активності була невіра людей у те, що вона може бути результативною. І позитивним тут виявився досвід «помаранчевої революції». Тому свідомість українців як громадян потихеньку зростає.

- Чи змінилася з часом якість протестних настроїв?

- Змінилася. Але українці не надто схильні протестувати. До протестів у нас може призвести різке погіршення ситуації, причому за короткий час. Дуже високим був протестний потенціал наприкінці 2008 - початку 2009 року, коли вибухнула криза, але цей потенціал не реалізувався. Досить сильно підняло протестні настрої ухвалення Податкового кодексу. Я не виключаю, що пенсійна реформа чи Трудовий кодекс теж можуть сколихнути суспільство. Проте повільне погіршення ситуації скоріше призведе до апатії, ніж до протестів. Насправді все залежить від багатьох чинників. Нині ніхто не знає, чи буде друга хвиля кризи. І будь-яке серйозне потрясіння, зокрема й економічне, може вплинути на Україну: наша влада на тлі світової кризи не має серйозних важелів впливу, і сказати, що може статися, дуже складно.

- До того ж ініціативи Росії на кшталт Митного союзу відкидають нас далеко назад.

- Через те що, як на мене, Україна рухається по колу, однаковою мірою наскільки назад - настільки ж і вперед, у середньостроковій і довгостроковій перспективах її шлях, на жаль, - це об’єднання з Росією. Бо Європі ми не потрібні, і вона всіма силами дає це зрозуміти. А Україна тим часом показує свою неспроможність як держава, і подальше її існування саме як держави можливе в двох випадках: або вона стане сильною фінансово, або сусідні держави не будуть зацікавлені в союзі з нею. А з боку Росії ми бачимо зацікавленість, яка включає «метод батога і пряника»: є і тиск, і обіцянки, - і я не бачу, яким чином Україна може протистояти цим зусиллям.

- І тоді її точно затягнуть у третій світ.

- Можливість дуже висока.

- Наскільки наша влада компетентна у своїх діях?

- Мені складно оцінити рівень їхньої компетентності: можливо, вона низька, а можливо, люди діють заради власного блага, жертвуючи інтересами співвітчизників. Важко сказати, через некомпетентність чи свідомо Україну привели до нинішнього стану речей.

- Чи має Україна бодай якісь амбіції?

- З того, що країна демонструє, найбільша амбіція - це проведення чемпіонату Європи з футболу. Ще одна - провести Олімпіаду 2022 року.

- А те, що люди не нарощують громадянських амбіцій, їм заважає?

- Звичайно, і люди це розуміють. Те, що корупція - це друга за значимістю проблема після економічної, визнаний факт. Але що із цим робити, люди не знають. Тим більше коли всі заявляють про боротьбу з корупцією, а вона тим часом зростає. До того ж суди не відіграють жодної ролі в державі. Люди в таких умовах можуть удаватися до протестних, насильницьких заходів щодо держави. Корупція - це одна з причин високої еміграції з України. Їдуть люди достатньо активні, вони й готові були б боротися, але присвячувати своє життя протистоянню діям якогось дрібного чиновника вони не хочуть, а в іншій країні їм простіше започаткувати своє діло, доклавши менше зусиль. Це вже фізичні закони, які діють у суспільстві.

Наші люди демонструють кроки назустріч владі. Влада ж, включно із часом Ющенка, який очолив країну завдяки громадській активності, показала, що вона не збирається робити жодних кроків назустріч народу. На сьогодні в цій сфері люди можуть розв’язати накопичені проблеми одним шляхом - це туніський, єгипетський варіанти, коли влада підлягає фізичному зметенню. З цієї ситуації є три виходи: або українська влада робитиме кроки назустріч суспільству, або нинішнє лихоліття триватиме і Україна припинить своє існування, або прийде нормальна влада - демократичним чи менш демократичним шляхом.