Американський щоденник: Сан-Франциско

П’ять мальовничих годин автобусом відділяють Сакраменто від Сан-Франциско. Рівнину змінюють жовті гори під неймовірно синім небом. Потім просто серед дороги виникає містечко із безліччю кав’ярень для подорожніх. Плати вісім доларів за вхід — і лаштуй біля салат-барів піраміди на тарілці. Їж, хоч лусни, тільки з собою не винось.

І знову піщаного кольору гори. Аж раптом у вікні майнула синя смужка океану. І якось одразу ним запахло всюди... Гори розступаються, відкривають міст через затоку, острів Алькатрас і фантастичні хмарочоси. Я тягну руки до цієї краси: я готова обійняти Сан-Франциско!

Місто, що пахне океаном

Тихий океан майже повсякчас дихає на місто туманом. Від гір, на яких розташоване Сан-Франциско, постійно чекають сюрпризів. Навесні 1906 року землетрус зруйнував велику частину міста, відтоді цю місцевість вважають небезпечною, хоча масштабних землетрусів більше не траплялося. Місцеві нарікають на поганий клімат, але нікуди звідси не їдуть. Можливо, тому що більшість із них — нащадки загартованих авантюристів-золотошукачів, мисливців, китобоїв, шахтарів і торговців. У Сан-Франциско є район, збудований на кораблях, які приходили з Південної Америки. Команди сходили на берег і залишали судна. Зрештою довелося засипати їх землею. Нині, коли екскаватор риє у цьому районі котлован, то дістає «сувеніри» для нової експозиції історичного музею.

Здається, до тутешніх берегів пристав увесь світ: на вулицях зустрінеш обличчя чи не всіх націй. Індіанець Ітті приїхав до Сан-Франциско з Північної Дакоти. Він продає на центральній площі власноруч зроблені прикраси. Аби краще виблискували, натирає їх... кетчупом. Пояснюю, що журналістка, і хочу сфотографувати його для газети. Але Ітті забобонний і просить «не відбирати в нього душу». А потім хвалить журналістику за те, що професія розповідає людям про далекі краї, а ще хвалить Україну — за вдалий виступ на Чемпіонаті світу з футболу 2006-го і конкретно Шевченка. Від здивування оніміла, і на згадку про знайомство, купую в Ітті сережки зі срібними трамваями.

У Сан-Франциско всюди, хоч куди піди, атмосфера неформальна й невимушена. Енергія міста збиває з ніг і паморочить голову. Тут можливі будь-які пригоди! І тому, хто не готовий до цього, краще відійти вбік і просидіти весь уїк-енд у готелі.

...Усі ж бо мріють скупатися в Тихому океані. Проте лізти у воду дозволено тільки серфінгістам. Опинившись на пляжі, нам стає зрозуміло, чому. Високі хвилі підіймають відчайдухів на дошках для серфінгу, а потім шумно падають і стрімко накочуються на берег. Підкочую штани до колін і забігаю у воду. Океан виявився теплим і грайливим: накрив мене ледь не з головою, ще й протяг за хвилею кілька метрів. Від таких жартів довелося сушитися на сонці.

Донедавна здійснити мрію (щоправда, частково) похлюпатися в тихоокеанських водах можна було в басейні парку «Золоті ворота». Та, бач, басейн із солоною океанською водою, іще й з імітацією хвиль, не користувався популярністю серед американців, тож його закрили. Тутешній парк біля узбережжя — величезний. У загонах пасуться буйволи. А на озері відбуваються перегони човнів із радіокеруванням. На зелених галявинах розташувалися на пікнік цілі родини, батьки смажать барбекю, діти грають у тарілку. Через дорогу в кущах спить парочка жебраків... Парк обслуговують близько 200 працівників, але навіть вони не доноситимуть на голодранців — тільки б не смітили. Хоча за «свинство» майже не штрафують, бо й без того тутешній рівень екологічної свідомості зашкалює. А ще в парку репетирують бідні музиканти. Виберуть місце з гарною акустикою — скажімо, на сходах під кам’яним містком, увімкнуть колонки — і парк наповнюється музикою.

Біля мосту «Золоті ворота» можна зробити гарний кадр. В об’єктив потрапить червоний міст, перекинутий через затоку Сан-Франциско, катери й вітрильники. Трохи далі посередині затоки лежить острів Алькатрас. Його насипали ще за часів Громадянської війни з оборонною метою. Потім там була військова в’язниця, а потім її перепрофілювали для всіх категорій злочинців. Тепер тут музей. Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті, аби потрапити до буцегарні, квитки доведеться замовляти заздалегідь?.. Чимало охочих приміряти смугасту робу і зазирнути в камеру, де сидів легендарний мафіозі Аль Капоне.

Біля мосту височіє форт. На вході дідусь — очевидець відбудови міста після землетрусу. Він одягнений у військовий костюм часів Громадянської війни. Усередині форту порожньо. Єдиний скарб, що його охороняє старенький капітан, — гармата ХІХ століття. Усіляко вмовляю пошукати холостий заряд і пальнути з гармати. Але звитяжний капітан пояснює: не жіноча то справа — війна. Що можна, так це для знімка натягти на голову військовий кашкет і, виструнчившись, узяти під козирок.

Блюз, геї, хіпі та китайці

З пагорбів неподалік узбережжя долинають співи — там відбувається найдавніший фестиваль блюзу в США. По обіді на майданчик під відкритим небом тягнуться цілі родини — із шезлонгами, ковдрами, парасолями. Молоді пари вдягають танцювальне взуття. Діти із собаками бавляться м’ячами. За вхід тут платять по сорок баксів. Але за ці гроші сім годин поспіль слухають справжніх гуру блюзу, а завершують кількаденний марафон мегазірки Рут Браун і Літл Річард. І від усвідомлення тільки цього факту ноги самі починають пританцьовувати, а з вуст виривається щось на зразок: «Yes! Oh, yes!».

Тут хоч по траві валяйся від емоцій — ніхто не тицятиме пальцем, мовляв, ще один б’ється у припадку, бо геть усі заражені фестивальною атмосферою! Народ доброзичливий і не п’яний, що неабияк відрізняє наші фестивальні культури. Усі ніби стають такою собі блюз-бандою, заряджаючи один одного енергією.

По кутках фестивального майданчика, під парканом туляться місцеві художники. У них можна придбати чудовий сувенір (а не дешеву китайську підробку), який справді нагадуватиме про Сан-Франциско. Один з художників, бразилець Габріель Маера, розбиває порцелянові тарілки, вставляє уламки в срібні оправи, оздоблює перлами і чіпляє композиції на ланцюжок. Кулони, браслети й намиста авторської роботи по кишені не всім. Але я знаю, що шкодуватиму, якщо не куплю чогось на згадку.

Щоразу у вихідні у Сан-Фран­циско щось гучно святкують. Ми їдемо шукати нових веселощів і пот­рап­ляємо на якусь іншу планету, де зовсім немає... жінок. На стовпах майорять прапори кольорів веселки. А вулицями ходять, тримаючись за руки, дорослі чоловіки. Я вперше у гей-районі, і мене шокує тутешнє життя: молоді й підстаркуваті, череваті й підтягнуті, вони вештаються по крамницях, п’ють крабовий коктейль і озираються на мене, як на прибульця з іншої планети. Я збиралася перевірити, чи справді тут найвишуканіші ресторани цього міста, але так і не наважилася десь присісти. Сам район із невисокими будиночками старої Америки — чистенький, по-жіночому затишний.

Кілька зупинок на міському трамваї — і за рогом починається район хіпі. На магазинах, стінах і авто виведені фарбою численні пацифіки та заклики до миру в усьому світі. Самих представників богеми на вулицях не видно. Кажуть, вони з’являються тут із настанням темряви. Так склалося історично, що сюди приїздили відпочивати й тусуватися люди творчих професій. У тутешніх клубах запросто можна було розслабитися, потягуючи марихуану або й міцніші наркотики. Саме тут започатковувалися рок-н-рольні гурти. Як наслідок розпусного життя в районі з’явилося кілька безплатних клінік для наркозалежних.

Чуємо звуки свята, барабанів та екзотичних співів. Крута міська вуличка виводить нас до Китайського кварталу. Сьогодні тут вирує благодійний фестиваль. Он понесли великого пухнастого дракона, що вигинається мов живий. А ось — косоокі дівчатка пропонують доларові хустинки з проханням пожертвувати на дитячі сиротинці. Усе мчить, галасує і мерехтить барвистим паперовим дощем...

Роблю крок убік — і опиняюся в одній із місцевих крамничок. Однак тут теж доволі тісно через туристів: вони купують футболки з написом «Сан-Франциско» — три за ціною однієї, сувенірні горнятка, а також різноманітні скляні кульки із символом міста — канатним трамваєм. Доводиться шукати порятунку на іншій вуличці. Кілька кроків — і одразу інший світ.

Це все ще Китайський квартал, але вже не туристичний. І поволі беруть сумніви, чи я справді у Сан-Франциско?.. Вулицями нипають самі азіати, у м’ясних магазинах — живі тварини. Якийсь малий поцупив у торговця апельсини й чимдуж рвонув тікати... У крамничках той самий товар, що й для туристів, проте коштує все вдвічі дешевше. Місцевий Китайський квартал — найбільший в усій країні, тому тут можна запросто заблукати. Більшість населення ніколи не полишає району і навіть до ладу не знає англійської — вона їм просто не потрібна. А склалося так історично. У ХІХ столітті китайців задешево наймали на будівництво залізниці через всю Америку, більшість осіла у Сан-Франциско.

Після уїк-енду в Сан-Франциско, поспішаючи на літак до Денвера, спіймала в дзеркалі своє відображення: білявка в національній китайській сукні, з вух звисають трамваї, на шиї — ланцюжок із битої тарілки... Зібрала залишки волі, підхопила валізи й побігла до таксі. Сан-Франциско запаморочило мені голову, я втратила глузд і закохалася в це місто безтямно. Ставши в чергу в аеропорту, думала лише про цент, кинутий в океан. На повернення.