Американський щоденник: Денвер

Перелітаючи зі штату в штат, повсякчас дивувалася здатності тутешніх митників знаходити в ручному багажі загублені мною речі. Порпаються у наплічнику і — оп-па!— дістають звідкись блиск для губів. Потім ще трохи потрясуть, перелопатять, врешті-решт викладуть усе — і демонструють мій улюблений лак для нігтів... Тільки не поспішайте дякувати митникам і простягати руки по знахідки: брати рідини на літак категорично забороняється. Американському антитерористичному богу я принесла в жертву третину косметички...

Національний мікс

У небі над штатом Колорадо визирнула на землю в ілюмінатор літака. Гори, ріки й озера перепліталися під нами у містичні ін­діанські ієрогліфи. У ХVIII cтолітті на цих землях жили, воювали, курили трубку миру племена американських індіанців шайен, арапахо, кайова, команчі і ют. Вони обмінювали оленячі та лосячі шкури на коней і металеві знаряддя праці з іспанцями й народом Пуебло, який жив у скелях, у долині річки Ріо-Гранде. Так би й тривало мирне співіснування населення колорадських гір, якби вони не були такі багаті на золото. Експансія блідолицих вичавила золоті жили, але після того не припинилася. Ті, хто залишився, взули ковбойські чоботи, поділили індіанські землі на ферми, прогнали корінне населення з мисливських угідь у резервації, завезли чорних рабів і почали будувати свій світ, який їм здавався цивілізованим.

Нині нащадки блідолицих завойовників відчувають вину перед народами, яким дошкуляли найбільше. Живі нагадування — п’яні індіанці з простягнутою рукою на вулицях Денвера.
Щоб допомогти вижити вигнанцям, уряд США дозволив їм будувати в резерваціях казино.
А ще вони плетуть кошики, майструють шаманське знаряддя: ловців сну, інструменти, що відганяють злих духів, бубони та барабани. Індіанці — талановиті ювеліри. У сувенірних крамничках цікаво роздивлятися золоті й срібні підвіски з тотемами місцевих племен та з атрибутами поневолювачів: ковбойським чоботом, підводами переселенців чи першим поїздом, який прогудів цими місцями, повідомивши індіанцям, що старі часи не повернуться. До сліз сумно, що шаманам не вдалося зупинити закляттями розорителів. Тепер червоношкіре населення живе в окремих поселеннях на межі бідності. Відсутність роботи, комфорту і вічно п’яні чоловіки, котрі вештаються вулицями, нагадують депресивні села України. Але ситуація з індіанцями страшніша тим, що вони не вміють пити. В їхній крові немає ферменту, який розщеплює алкоголь. Тож деякі племена просто зникають.

На противагу індіанцям, вихідці з Африканського континенту почуваються тут досить непогано. Безробітна чорна мати-одиначка отримує від держави дотацію, що дорівнює заробітку працюючого чоловіка, який піклується про цілу родину. У штаті мешкає 4,5 млн. людей, із них афроамериканців — не більше 12%. Істотно розбавляють білошкіре населення латиноси — їх удвічі більше, ніж чорних. Це пояснюється тим, що іспанці були першими європейцями, які оселилися на землях Колорадо, але так і не змогли довести в суперечках із Францією та США, що тутешні краї — їхні колонії.

Гірський характер

І річ не лише в золотих та срібних копальнях, річ — у самих колорадських горах, які захоплюють своєю красою. У Денвері чи не всі сувеніри, назви готелів та ресторанів присвячено гірській темі. Навіть над Денверським аеропортом натягнули чудернацькі конуси з парусини, які мають символізувати гори. Однак гасати горами у кросівках — теж неабияке задоволення. Тільки у Денвері працюють 205 національних парків! Не побувавши хоча б в одному з них — не пізнаєш міста.

Наша шофер Саманта везе нас до своєї улюбленої місцини — Червоних скель. Полишивши
машину на парковці біля підніжжя гір, підіймаємось асфальтованою дорогою, дихаючи у спину якійсь туристичній групі. Дуже кортить стрибнути на якусь зі скель і самостійно обрати собі маршрут, без зайвих очевидців нашого з горами спілкування. Але Саманта не радить цього робити, каже — під камінням повно отруйних змій. Тож доводиться високо задирати голову, намагаючись вловити співи небачених птахів, цвіркотіння комашок, запах тутешніх рослин... Власне, послухати гори.

Вони зовсім не такі, як у нас. По-справжньому червоні, гладко, наче гігантською пилкою, зрізані, Колорадські гори видаються екзотичними іноземцями з гордим характером. Подекуди їм складають компанію величезні сосни і якісь різновиди хвойних кущів, проте вони все одно височіють над усіма: сильні й самотні. Пригадую, бачила їх раніше, на фотографіях славетного Анселя Адамса. Роботи цього американського фотографа прикрашають офіси по всій країні. А все тому, що він не лякався змій, пробирався в місця, вільні від туристів, і вловив мудрий і зосереджений стан червоних скель. А ще у горах незвичайно поширюються звуки. Управителі парку скористалися з природної акустики і побудували тут амфітеатр зі сценою. В сезон у гірському театрі можна щовечора слухати класичні та сучасні співи, удосконалені акустикою скель.

Для запеклих урбаністів у Денвері розваг небагато. На центральній туристичній вулиці більшість магазинів — спортивні, так чи інакше присвячені походам у гори. Вздовж центральної алеї тягнеться довга черга з бетонних корів у натуральний розмір. Певно, численні благодійні фестивалі корів у Європі перенаситили наш континент цими тваринами. Ось ідею й експортували до США. Тварини стоять, підкорившись людський фантазії: обмальовані у квіточку, розписані гаслами, обклеєні газетами. Одна з корів зібрала на своєму тілі всю світову валюту. Переконана, що всю, бо прямо на холці ми знайшли рідну п’ятигривневу банкноту старого зразка. І все ж таки незрозуміло, чому корови, а не, скажімо, бізони?.. Має ж бути у цьому фестивалі якийсь місцевий колорит. Тим паче бізони — візитівка штату Колорадо. В одному з місцевих ресторанчиків його навіть подають у вигляді стейку, біфштекса і кручених ковбасок. Правда, проковтнути це незвичайне м’ясо непросто — весь час з-під стелі дивиться скляними очима на відвідувачів голова бізона. І смішно, і сумно. Хоча постійні клієнти на апетит не скаржаться. Сюди часто приходять гурмани, аби скуштувати цього трохи кислуватого, проте екологічно чистого м’яса.

Дякувати Богові, посмакувати бізоном по кишені не всім. Тож можна сподіватися, що колись ці тварини займуть своє законне місце на волі — у степах та гірських долинах Колорадо.