«Американська демократія іноді кінчається там, де починається українське питання»

1982 року на міжнародній конференції з голокосту й геноциду у Тель-Авіві молодий і ще маловідомий науковець Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті Джеймс Мейс перший серед західних істориків охарактеризував великий голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду, метою якого було «знищення української нації як політичного чинника й суспільного організму». Цей висновок був по суті викликом поглядам, що утвердилися в політичних і академічних колах Заходу під впливом уведених в оману сталінською пропагандою державних діячів на кшталт прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, представників ліберальної інтелігенції — таких, як Бернард Шоу, та журналістів, передусім кореспондента «Нью-Йорк таймс» у Москві, лауреата Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті.

Форум, про який йдеться, відбувся у той час, коли комуністичний режим в СРСР уперто продовжував замовчувати скоєний ним злочин, майже за двадцять років до першої міжнародної конференції з голодомору у Києві та більш як за два десятиліття до слухань у Верховній Раді.

Якби навіть Мейс не зробив нічого іншого, крім того, що висунув і обгрунтував тезу про великий голод як акт геноциду, його ім’я увійшло б у новітню історію України й історію світового суспільствознавства кінця ХХ століття. Та він став не тільки піонером, а й провідним концептуальним дослідником цієї найболючішої для українців теми, великою мірою саме завдяки йому вона набула світового розголосу й сприяла подоланню жорсткого цензурного бар’єру в самій Україні.

Найважливішою, безперечно, була діяльність Джеймса Мейса у 1986—1990 роках як виконавчого директора конгресово-президентської Американської комісії з вивчення голоду в Україні, створеної зусиллями відносно малочисельної та суспільно активної й добре організованої діаспори у США. На основі доступних на Заході джерел 1988 року було підготовлено й опубліковано у вашингтонському державному видавництві доповідь конгресу. Ось головний із цілої низки висновків комісії, підготовлених особисто Мейсом і ухвалених без будь-яких змін: «Сталін і його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.». Свідченням всебічної об’єктивності комісії в інтерпретації історичних фактів (що, цілком очевидно, визначалася, передусім, особистою позицією її виконавчого директора) є й інший звинувачувальний висновок, який міститься у доповіді конгресу: «Американський уряд мав достатню і вчасну інформацію про голод, але відмовився від будь-яких кроків, які могли б полегшити ситуацію, навпаки, Адміністрація дипломатично визнала легітимність Радянського уряду в листопаді 1933 р., одразу після голоду».

Другий важливий підсумок діяльності комісії — підготовлений Джеймсом Мейсом спільно з Леонідом Герецем і опублікований 1990 року у вашингтонському урядовому видавництві тритомник понад 200 свідчень тих, хто пережив голодомор (це видання стало продовженням започаткованого раніше гарвардського проекту усної історії).

Виокремлювати роботу Мейса в Американській комісії з вивчення голоду в Україні логічно, зважаючи на розголос, який мала її діяльність на Заході та в Україні. У першому випадку вона сприяла частковому прозрінню ліберальних кіл, у другому — змусила комуністичний режим після замовчування, що тривало п’ять з половиною десятиліть, визнати факт голодомору і частково відкрити партійні та кадебістські архіви, надавши, нарешті, змогу українським науковцям торкнутися джерел правди й зробити її набутком громадськості. Та необхідно віддати належне самому Джеймсу Мейсу, який був не тільки піонером у цій царині нашої національної історії, а й унікальним потужним «мозковим центром» в одній особі.

Його доробок — величезний за обсягом і багатогранний. Його україністику започатковувала не тема голодомору, а фундаментальна докторська монографія «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні в 1919 —1933 рр.», опублікована у видавництві Гарвардського університету (1983 р.). У ній переконливо доведено несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Чомусь рідко згадують про вагомий внесок Мейса у написання найвідомішої на Заході книги про голодомор — «Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор» (він готував для Роберта Конквеста архівні матеріали й наукові висновки, і хоча його прізвища нема на обкладинці, у книзі відчутний його творчий почерк).

Ким же був Джеймс Мейс: істориком, політологом, журналістом? Найточнішою буде відповідь: і першим, і другим, і третім. Українським історикам, певно, слід учитися у Мейса концептуального підходу в осмисленні минувшини (адже наша історіографія вирізняється схильністю до фактографічності), політологам — інтегрованої методології (на основі розробленої ним теорії українського постгеноцидного суспільства, яка дає відповіді й на запитання щодо причин незавершеності помаранчевої революції, до якої він не дожив трохи більш як півроку), журналістам — глибини думки, образності й лаконізму й, передусім, громадянського сумління.

Прикро, що за його життя в Україні, крім вузького кола людей, не розуміли масштабів цієї яскравої особистості. Його доля подвійно трагічна: він був чужим серед своїх і опинився чужим серед тих, кого сподівався побачити своїми. У Сполучених Штатах, розкривши історичну правду про одну з найбільших трагедій в історії людства, він став жертвою українофобів від науки і, зарекомендувавши себе як видатний учений-дослідник і громадський діяч, не міг знайти собі роботи. За гірким визнанням Джеймса Мейса, навіть американська демократія іноді кінчається там, де починається українське питання. Після оприлюднення підсумків роботи комісії перед ним зачинилися двері академічних інститутів Америки.

В Україні, влада якої після проголошення декларативної незалежності, залишалася антинаціональною, атмосфера для Джеймса Мейса також була несприятлива. Він був постійним об’єктом паплюження, злісних публікацій у лівих виданнях, а під час одного з диспутів на телеканалі «1+1» представник компартії навіть вигукнув на його адресу: «Янкі, гоу хоум!». Утім, він вбачав сенс життя у невтомній роботі: працював заступником головного редактора часопису «Політична думка», професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», консультантом (а по суті редактором) англомовного видання газети «День» («Day»). У рік 70-ліття голодомору він став головним речником української нації, виступаючи у штаб-квартирі ООН, у Колумбійському університеті та в інших навчально-дослідницьких закладах Заходу, розуміючи, що саме там значною мірою формується політичний курс стосовно нашої держави. Та мрія, задля якої Джеймс Мейс полишив Америку й приїхав в Україну, — створити Центр дослідження голоду-геноциду — лишилася нездійсненою.

3 травня минув рік, як з банальної для нашого суспільства причини — через неправильний медичний діагноз — померла Людина, яка віддала своїй прибраній Батьківщині більшу частку свідомого життя й заповіла поховати себе в українській землі. Ніхто й ніколи не зможе замінити Джеймса Мейса: хоч як це дивно, він знав і розумів Україну краще, ніж більшість українців, і, що надзвичайно важливо, — умів вести діалог про неї з елітою зарубіжного світу зрозумілою для неї мовою (у прямому й переносному сенсі цього слова). Нині існує тільки один спосіб хоча б частково виправити провину перед Джеймсом Мейсом і не обібрати самих себе духовно — звернутися до спадку американського українця, що може стати одним із джерел нашого національного відродження. Воно налічує, за попередніми підрахунками, понад 2000 наукових і публіцистичних робіт, які могли б скласти багатотомне видання, що стало б настільним для кожного національно свідомого українця.