АМАЗОНКИ НА ТРАВІ

Хоча цей вид спорту і називається «хокей на траві», насправді у світі вже давно грають на штучному покритті. Тому й назва скоротилася до просто «хокей». У зв’язку з цим у нас часто виникає плутанина з термінами. Бо той хокей, який тут неодмінно асоціюється з шайбою, за кордоном називають хокеєм на льоду.

У СРСР хокей на траві з’явився 1975 року. А взагалі-то йому дві тисячі років. Ще пастухи в Індії та Пакистані, випасаючи худобу, вигадали цікаву розвагу: грали на луках палицями у м’яча.

Хокей на траві — літній вид спорту. Дівчата у коротких спідничках демонструють хорошу спортивну техніку, а глядачі отримують від того насолоду.

«Свіжий талант»

Так охрестив наших хокеїсток англійський спортивний журнал World hockey, коментуючи їхню перемогу (срібна медаль) на чемпіонаті Європи 1996 року в Кардифі (Уельс). Тоді численних хокейних уболівальників вразила збірна України та її «привабливий і відкритий хокей». «...Ця «нова» країна, — писав журнал, — досягла так багато, попри невелику кількість діючих гравців і бідну технічну оснащеність... Українки, про яких на початку змагань ніхто й не чув і які досі не мали визначних досягнень, — завоювали серця багатьох уболівальників завдяки прекрасному рухові на полі та свіжому підходу до гри».

Навряд чи когось здивувало, що збірні Німеччини, Голландії й Англії дійшли до півфіналу. Маючи стільки штучних полів, безліч тренерів, удосталь екстенсивних програм розвитку, а також багату на спортивні досягнення історію, було б просто злочином не ввійти у півфінальну четвірку. А як же Україна? До складу національної збірної увійшли (на той час. — Авт.) дев’ять гравців із сумського «Динамо», два — з бориспільського «Колоса» та п’ятеро з двох інших клубів. (Усього ж в Україні грають 600 дівчат.) До того ж, на час проведення чемпіонату в усій країні не було жодного поля із штучним покриттям! (Для прикладу: у невеликій Голландії їх аж... 300. Втім, як і спортивних клубів цього виду спорту.)

На загальну думку міжнародної спортивної громадськості, секрет успіху наших хокеїсток насамперед у простоті — тій самій, що близька до геніальності. Хороші ігрові навички та зарядженість на рух уперед із використанням флангів і польових ударів — ось що відзначають провідні тренери Європи. А тренер збірної Голландії Том ван Хек навіть висловив побажання запросити, принаймні, трьох українських хокеїсток до себе в національну збірну.

Культура спорту

— Для країни, в якій на спорт витрачається дуже мало коштів (за три попередніх роки на підготовку одного гравця — «олімпійця» з хокею на траві серед жінок було витрачено всього 5220 грн.), здобуття срібної медалі на чемпіонаті Європи в 1996 році — просто диво. Тим паче з урахуванням, що дівчата приїхали в Кардиф у порваних кросівках і готувалися до змагання, фактично, на асфальті і без належної екіпіровки. Тому це просто подвиг дівчат та їхніх тренерів, — вважає президент Федерації хокею на траві України Владлен Ковтун. — Завдяки їм сьогодні цей вид спорту живе, процвітає і має пристойний вигляд на європейському тлі.

Невдовзі відзначатимемо десятиріччя від дня створення національної Федерації хокею на траві. За ці роки українська збірна досягла нечуваних раніше результатів. Попри те, що цей вид спорту має східне коріння, українці його успішно освоїли ще за часів СРСР. Уже тоді прославилася на весь світ наша бориспільська жіноча команда «Колос». (На жаль, як тоді, так і тепер чоловічі команди в цьому виді спорту залишаються значно слабшими. Щоправда, нинішнього року чоловіча команда з хокею на траві («Колос», Вінниця) виграла Кубок європейських чемпіонів у залах. Впевнені, що вона боротиметься за місце серед дванадцяти найсильніших команд Європи).

Нині ж у нас особливий привід для гордості, — продовжує Владлен Кузьмович. —Торік на світовому кваліфікаційному турнірі у Франції, який визначив команди, що мають потрапити на чемпіонат світу (наприкінці цього року в Австралії), ми посіли третє місце — здобули бронзову медаль. Вважаємо за щастя потрапити в число команд, які виборюватимуть звання чемпіона світу з хокею на траві.

Ще навесні минулого року молодіжна збірна українських хокеїсток виборола право на участь у чемпіонаті світу в Аргентині. Та оскільки достатніх коштів на поїздку зібрати не вдалося — не поїхали. Що й казати, навіть на кваліфікаційний чемпіонат світу минулого року, що відбувався в Парижі, їздили автобусом. А після двох з половиною діб подорожі на колесах відразу ж ставали до гри. Інші команди навіть після авіаперельотів, як годиться, відпочивали й акліматизовувалися три дні. Ми собі цього дозволити, звісно, не можемо, бо треба платити за готель, харчування тощо. Це до того, що ми завше перебуваємо у нерівних умовах із колегами-європейцями. Проте результати — тішать.

Коли ми «прийшли» в Європу десять років тому, до нас було дуже зверхнє ставлення. Та з часом ми дедалі голосніше заявляли про себе результатами. Завдяки цьому торік Міжнародна федерація з хокею на траві виділила Україні грант на суму 100 тис. доларів для обладнання сучасного хокейного покриття у Вінниці. Адже саме там географічний центр України й зручні умови для проведення різних чемпіонатів.

Команди з хокею на траві є у багатьох регіонах країни. Навіть у Криму татари допомогли організувати місцеву жіночу команду «Арзу» (з татарської — «Вперед»). Нині гравці цієї команди ввійшли до національної збірної України.

Досі на наших стадіонах, що використовуються для гри у хокей на траві, не було покриття, яке відповідало б світовим стандартам. Єдине хокейне поле із штучним покриттям «Поліграс» (схоже на зелену підстрижену траву) є на хокейному стадіоні «Колос» (Бориспіль). Своєю появою воно завдячує насамперед талановитому організаторові, президенту клубу «Колос» Віктору Щегелю. Це «секондхендне» покриття вже відслужило вісім років. В інших регіонах воно взагалі «морально застаріло». Це так званий регупол (чорна еластична гума). Якщо впадеш на ньому — обдерешся, і сковзатись, як на новому, неможливо.

Подейкують, коли українські хокеїстки приїздять на міжнародні змагання, то на деяких сучасних «галявинах» просто ніг під собою не чують і, рухаючись, як на ковзанах, дивують уболівальників віртуозною грою.

Поступово в Україні склався кваліфікований гурт ентузіастів хокею на траві. Це, по-перше, Вікторія Ус, провідний тренер жіночої збірної команди України з хокею на траві ще з 1992 року, а нині державний тренер і генеральний секретар Федерації хокею на траві України, голова тренерської ради, суддя міжнародної категорії. Саме вона постійно надає організаційну та методичну допомогу клубним командам майстрів у підготовці до ігор єврокубків. За період з 1998 по 2001 рр. «Динамо» (Суми) та «Колос» (Бориспіль) ставали дворазовими володарями срібних та бронзових медалей у Кубку кубків і Кубку європейських чемпіонів. Тільки за останні три роки в Україні підготовлено 26 майстрів спорту міжнародного класу з хокею на траві.

Світлана Макаєва — з 1996 року старший тренер молодіжної збірної. Її «діти» грають, фактично, в усіх українських командах.

Федір Новік, який очолює обласний спортивний комітет із хокею на траві у Вінниці, — саме той, хто, поза сумнівом, доведе до завершення справу з облаштуванням вінницького стадіону (покриття) за міжнародними стандартами.

Ще про двох ентузіастів — майстра спорту міжнародного класу, головного тренера хокейного клубу (ХК) «Колос» (Бориспіль) Тетяну Жук та президента цього ж клубу, заслуженого тренера України Віктора Щегеля — йтиметься нижче.

Справжня хокеїстка...

— Завдяки наполегливості наших дівчат нам вдалося вийти у фінал чемпіонату світу. До цього ми рухалися довгі роки. Адже потрапивши на чемпіонат світу, автоматично беремо участь у відбірному олімпійському турнірі, який дає змогу стати учасниками олімпійських ігор. Принаймні з усіх українських ігрових видів спорту жіночий хокей має для цього чи не найбільше шансів, — поділилася міркуваннями Вікторія Ус.

На жаль, з-поміж усіх команд, з якими доводиться грати, у нас найменший досвід міжнародних змагань (їх має бути, щонайменше, 8—10 щороку). Навіть Росія, маючи спонсорів, постійно бере в них участь. У нас же завжди не вистачає коштів...

Звісно, для України хокей на траві — недешевий вид спорту. Потрібні ключки (коштують 100—200 доларів США), м’ячі, екіпіровка воротарів, штучне покриття тощо. Хоча, наприклад, в Австралії один стадіон має 5—6 таких полів з покриттям. Якщо брати, наприклад, Європу, то, скажімо, в маленькій Голландії цим видом спорту займаються 129 тисяч громадян. А у нас навіть конче потрібний інвентар не виробляється, та й у магазині його не купиш.

— Чи справді хокей — гра виключно для молодих? — запитую у Вікторії Іванівни.

— Хоча кажуть, що середній вік в ігрових видах спорту 27 років, вважаю, що у спортивних іграх особливе значення мають зрілість та мудрість. Так, у національній збірній захисники з «Арзу» — це гравці 35—37 років.

За складністю гри цей вид спорту ще в часи Союзу визнано другим після хокею з шайбою. Має бути дуже хороша фізична, технічна й тактична підготовка. А володіння ключкою — просто віртуозне. М’яч важить 156 г, але менший навіть від тенісного. Щоб «загнуздати» його вузенькою ключкою, потрібне неабияке вміння.

У хокеї з шайбою допускаються силові прийоми. Тому це суто чоловіча гра. Хоча зараз грають і жіночі команди. У нас заборонена силова боротьба на полі. Це вважається грубим порушенням, за яке суддя може вилучити гравця з поля. У нас не те що штовхнути, а й доторкнутися до гравця, який веде м’яч, у жодному разі не можна.

— Отож травм під час гри, як в інших видах спорту, не трапляється?

— Ще б пак! Адже «м’ячик» (пресована тирса, покрита пластиком) не з легких, інколи від удару летить з такою швидкістю, що його польоту «не бачать» навіть досвідчені воротарі. Тому й захист у наших воротарів — як у хокеї з шайбою.

— Якою повинна бути справжня хокеїстка?

— Наполегливою, працелюбною і мужньою. І, як правило, наші українські спортсменки — дівчата дуже гарні. У Кардифі, коли їх уперше побачили, навіть жартували, що від краси українських дівчат гасне світло (перегорають лампочки).

А ось Тетяна Жук вважає, що до цих рис, крім достатньої фізичної підготовки, слід додати хороше логічне мислення і навіть інтелектуальний розвиток. Бо без освіти й широкого світогляду сучасний спорт неможливий.

...Відтепер окрилена

— Під час гри забуваю про навколишній світ і бачу лише поле, — зізнається Тетяна Жук. — Іноді не помічаю нічого, окрім помилок. Але це і є робота тренера. Завжди перед грою хвилююся. Тому що недооцінка суперника інколи призводить до дуже тяжких наслідків. «Шапкозакидательство» може зіграти злий жарт навіть із майстрами міжнародного класу (у нас їх більше половини в команді).

Про те, як ХК «Колос» підтримує життєдіяльність, розповів його президент Віктор Щегель:

— Команді вже понад двадцять років. Колись вона була базовою для збірної СРСР, зараз — для України. Щоб вижити, займаємося господарською діяльністю. У цьому нам багато допомагає бориспільський міський голова Олександр Придатко. Велику допомогу отримуємо й від обласного управління спорту в особі Івана Кураченка. Завдяки їм створено всі умови для базової команди збірної України: житло, спортивні бази, транспорт. Багато наших гравців навчаються у Національному університеті фізичної культури та спорту України, з яким тісно співпрацюємо. При клубі є своя спортивна школа, де тренуються 125 дітей. Щороку одна-двоє дівчат із неї потрапляють у команду. Але, на жаль, наші умови життя дуже далекі від світового взірця. Та все ж намагаємося не лише платити зарплату гравцям, а й забезпечувати їх повноцінним харчуванням та вітамінами.

У травні літали на змагання на Кубок європейських чемпіонів до Іспанії, де дівчата вибороли срібну медаль (друге місце), поступившись лише голландкам. Міжнародні авіалінії України, з якими ми підписали контракт до 2005 року, —наш офіційний авіаперевізник. Тому транспортну проблему фактично розв’язано.

Нині хокейна спільнота ставить високу планку для дівчат і вірить, що вони стануть чемпіонами світу.