АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СВІТ АНТИГЛОБАЛІСТІВ

Мало який телетиждень минає без повідомлень про нові витівки антиглобалістів. Образ їхнього типового представника телебачення вже сформувало — це агресивний молодик із рюкзаком каміння та пляшок із запалювальною сумішшю, котрий за першої зручної нагоди з’являється в черговому затишному досі містечку, щоб розбити вітрину «МакДональдса» і взагалі побуянити. Таке визначення вкрай мало відповідає дійсності, оскільки, з огляду на різні причини, стороні, яка висвітлює чергове антиглобалістське дійство, легше штрихами окреслити портрет невгамовних бунтарів, аніж порпатися в їхніх відмінностях, і тим більше — цілях. Про глобалізацію написано вже сотні солідних праць, багато тисяч статей у пресі. Створено наукові кафедри і навіть цілі інститути, які вивчають глобалізацію. А ось про її активних противників, себто про антиглобалістів, широким колам відомо значно менше. Давайте ж придивимося до цих героїв (у різних значеннях цього слова) нашого часу.

Цей світ придуманий не ними

Без бодай якогось визначення глобалізації нам усе ж таки не обійтися. Інакше немає сенсу знайомитися з її противниками. Візьмемо приклад якомога наочніший (ним користуються у своїй пропаганді наші герої). Отож згадаймо, як у шкільних підручниках виглядали середньовічні карти світу. Десь обриси, близькі до істини (Старий Світ), зате в більшості своїй — країни, що мають мало спільного з реальністю, і білі плями. У межах Старого Світу прокреслено кордони держав, невідомі ж землі позначаються як «землі таких-то» (наприклад, собакоголових людей). У тому світі державам ще мало що належить. Візьмімо тепер карту нинішню. Немає на Землі території (окрім не розділеної поки що Антарктиди), яка б не належала комусь, — чи це гігантська Гренландія, чи крихітні атоли в океанах. І, нарешті, уявімо карту недалекого майбутнього. Уява невтаємничених у суть глобалізації може припустити зникнення ряду держав, появу нових країн і найнесподіваніших нині союзів. Але чи готові ми до того, що ніяких держав на цій карті взагалі не буде? А планету поділять гігантські транснаціональні корпорації, під товарними знаками яких житимуть мільйони працівників та споживачів, що раніше називалися народами? Звучить антиутопічно, але звернімося до фактів. Вже тепер 51 зі 100 найбільших економічних систем світу — це транснаціональні корпорації. Оборот двох ТНК — «Форд» і «Дженерал моторс» — більший, аніж спільний валовий продукт усіх африканських країн південніше Сахари. А сумарний оборот шести провідних компаній Японії майже еквівалентний валовому продукту всіх країн Південної Америки. Влада вже не належить державам. Вони ще можуть напружуватися, підтримувати армії та поліції, але вирішувати долі мільйонів людей дано не їм, а безликим компаніям, частина яких безперервно нагадує про себе рекламою, але про більшість із них звичайній людині годі було й чути. Держав особливо ніхто не ідеалізує — жити в більшості з них не дуже то й легко. Але світ корпорацій, позбавлених коріння, бачиться антиглобалістам значно гіршим. Природа — як невичерпне джерело сировини і безрозмірний смітник, люди — як покірні робітники і невередливі споживачі. Ось ідеальне середовище для роботи ТНК. І якомога менше природоохоронних норм, соціальних вимог і національних особливостей — вони тільки заважають! А державним інститутам приділятимуть роль не більшу, ніж нині приділяють королівським сім’ям у Європі. Це лише найсхематичніші ознаки поняття «глобалізація», що називаються її противниками.

Процес, який протистоїть глобалізації, — антиглобалізм — оформився практично на наших очах. Принаймні так вважають літописці новітньої світової історії. Вони розходяться в точній даті, але сходяться в одному — новий рух народився в 90-х роках минулого століття. Часто за точку відліку береться 1994-й, рік повстання індіанців мексиканського штату Ч’япас. У цьому найвідсталішому регіоні країни живе 500 тисяч індіанців, в основному нащадків майя (усього в 100-мільйонній Мексиці індіанців 10 мільйонів). Причиною повстання стали гігантські вирубування лісів, проведені в рамках створення вільної зони торгівлі зі США, а також намір створити на індіанських землях величезну промислову зону, куди входитимуть нафтопереробний комплекс, автошляхи й залізнична гілка. На думку повсталих, проект, що його влада назвала довгостроковою програмою регіонального розвитку, по суті, забрав би в аборигенів їхні землі, багаті, крім усього іншого, на нафту й уран. Керував повстанням випускник філософського факультету Національного автономного університету в Мехіко, експерт з Інтернету Рафаель Гіллен. Це ім’я, втім, мало кому відоме, оскільки світ знає ватажка повсталих як субкоманданте Маркоса. (Індіанці ще називають його Тата — предок, або дід, хоч йому всього за сорок років, та й він сам не є індіанцем.) Апогеєм повстання став виступ чотирьох командирів повстанців із трибуни мексиканського парламенту, з якої вони виклали сенаторам свої вимоги. Маркоса підтримали численні лідери і прибічники світового лівого руху, він став миттєво відомим, і його ім’я не сходило тоді зі шпальт преси й телеекранів. Результатом такого використання не стільки бойової, скільки пропагандистської зброї було виведення федеральних військ із території Ч’япасу й ухвалення парламентом закону про гарантії прав індіанців. Але успіхи ці мало допомогли повсталому населенню, і заколотники, що об’єдналися в сапатистську армію національного визволення, продовжили партизанську боротьбу. (Армію названо на честь Еміліано Сапати, національного героя Мексики, селянського вождя революції 1910—1917 років, розстріляного 1919-го.) Партизанів часто представляють як сепаратистів, котрі домагаються незалежності Ч’япасу, але ті стверджують протилежне — їхня боротьба спрямована на відновлення та захист національного суверенітету Мексики і є частиною світової антиліберальної революції. Досі субкоманданте ховається в мексиканських лісах, спілкуючись зі світом переважно з допомогою своїх віршів і серйозних теоретичних праць із глобалізації (яку він називає четвертою світовою війною, розв’язаною «золотим мільярдом» проти решти людства) та методів боротьби з нею. Можливо, саме Маркос став персоніфікованим символом нового антиглобалістського руху 90-х років, як став таким самим символом Че Гевара у революційні 60-ті.

Ще одним символом руху, не дуже схожим на субкоманданте (антиглобалісти взагалі характерні своєю несхожістю й різношерстістю), вважають французького фермера, лідера Селянської конфедерації Франції сировара Жозе Бове. Саме французькі селяни, а не волохаті панкуючі радикали стали першими громити ресторани глобальної мережі «МакДональдс». Сам Бове 1995 року одну з цих забігайлівок демонстративно розчавив своїм трактором. Малі фермери добачили в «МакДо» хижого конкурента, який забиває своїм «дурним їдлом» делікатні французькі шлунки, тим самим забираючи у селян роботу. Нині фермерські спілки конфедерації об’єднують мільйони чоловік, і їхні цілі, звісно, значно ширші, ніж погроми ненависних «гамбургерних». У квітні 2001 року індіанський партизанський вождь Маркос і французький фермер Бове виступили єдиним фронтом. Субкоманданте, демонструючи свою силу та готовність до боротьби, організував і очолив мирний похід на Мехіко. До цього маршу й приєднався фермер-антиглобаліст, а з ним і режисер Олівер Стоун, нобелівський лауреат письменник Жозе Самараго, Данієль Міттеран (удова французького президента), провідний лівий теоретик Франції Режі Дебре, редактор «Монд дипломатік» Ігнасіо Рамоне, кілька лівих депутатів Європарламенту. У компанії з цими знаменитостями Маркос зібрав у мексиканській столиці 300-тисячний мітинг і заявив, що не має наміру складати зброю й задовольнятися запропонованими йому компромісами. З чим і відбув назад у Ч’япас.

Хто вони, учасники останнього параду?

Другим етапом становлення антиглобалістського руху можна вважати 1999 рік. Тоді у Швейцарії відбулася установча конференція Глобальної дії людей, що об’єднала сотні різних за цілями протестних груп (профспілок, зелених, анархістів, пацифістів та їм подібних) із різних країн для дестабілізації діяльності СОТ і МВФ. (Чому саме цих організацій — питання, яке заслуговує окремого матеріалу. Коротенько — саме ці організації звинувачуються антиглобалістами в грабіжницьких для бідних країн торгових і кредитних відносинах, руйнуванні цілих національних економік та інших гріхах.) Пробною кулею стали протести проти учасників зустрічі Міжнародного економічного форуму, що проводилася в австралійському Мельбурні 11 вересня 1999 року (воістину символічна дата; можна згадати також, що 11 вересня 1973 року в Чилі стався ультраправий переворот, у ході якого було вбито президента-соціаліста Сальвадора Альєнде).

30 листопада 1999 року в Сіетлі (США), попри всі зусилля поліції та спецпідрозділів безпеки, близько ста тисяч демонстрантів (робітники промислових підприємств, фермери, профспілки, зелені) практично зірвали саміт СОТ. Протести продовжилися 16 квітня 2000 року у Вашингтоні — близько 20 тисяч чоловік протестували проти політики МВФ і Світового банку. 23 вересня того ж самого року на свою 55-ту щорічну нараду представники МВФ з’їхалися до Праги. Та й у цьому місті, всупереч сподіванням, оксамитового сезону новим хазяям світу не запропонували. Восьмитисячний натовп намагалися приборкати майже 25 тисяч поліцейських. Рух організованих колон відстежувався з вертольотів і перекривався за підтримки водометів та БТРів, що викликало у пражан неприємні асоціації із серпнем 68-го. Але, попри всі зусилля, п’ять днів, поки тривав форум, герильєрос міських баталій змусили своїх опонентів прозасідати під щільним кільцем охорони, а потім утікати в аеропорт. Естафета виступів продовжилася 23 жовтня в Монреалі (Канада), де напередодні саміту G-20 (групи найбільш розвинених країн і країн, що бурхливо розвиваються,) відбулися масові акції протесту, причому вперше в історії демонстранти застосували сльозогінний газ проти поліції. Неспокійними стали грудневий саміт ЄС у Ніцці (Європейський Союз протестанти вважають маріонеткою СОТ і МВФ) і нарада наприкінці квітня 2001-го у канадському Квебеку, де лідери країн обох Америк обговорювали створення єдиної економічної зони від США до Чилі. 30 тисяч чоловік намагалися зірвати підписання главами держав документа про «вільну панамериканську зону». За планом, 2005 року виникне найбільша у світі вільна торгова зона — від Аляски до Вогняної Землі, із населенням 800 мільйонів чоловік. На думку її противників, роботодавці США отримають повний доступ до наддешевої робочої сили на півдні континенту, що дозволить остаточно покласти край претензіям найманих робітників у своїх країнах.

Знаковими в цій хвилі протестних акцій стали події літа 2001 року у шведському Гетеборзі та італійській Генуї. У червні 2001 року поліція Гетеборга вперше застосувала бойову зброю проти демонстрантів. Кількох людей було поранено. 20 липня того ж року в Генуї на саміті «Великої вісімки» під час заворушень, як переконані учасники акції, спровокованих поліцією і спецслужбами, молодий помічник карабінера пострілом із пістолета убиває свого однолітка — маніфестанта Карло Джуліані. Це ім’я відразу стає символічним — перша жертва антиглобалістських виступів... Після 11 вересня 2001 року протестантам стало жити значно тяжче. Під прикриттям боротьби з тероризмом власті практично всіх країн світу стали урізати права своїх громадян на зібрання та протестні акції. З’явилися й прямі порівняння антиглобалістів із терористами. Як результат — протестантам довелося зменшити радикалізм своїх акцій, але не їх масштаб. Марші миру під час антиіракської кампанії, супровід різноформатних самітів глав провідних держав та лідерів корпорацій у наступні роки після вересня 2001-го це підтверджують.

Хто ж вони, учасники цих не дуже мирних парадів? Історики антиглобалізму знають основних гравців цього дійства. По-перше, це вже згадувана Глобальна дія людей (ГДЛ). Їхня сфера діяльності — вивчення різних аспектів діяльності ТНК, донесення отримуваної інформації через власні ЗМІ — як інтернетівські, так і численні друковані. Прямої дії, тобто протестних акцій, ГДЛ, вочевидь, теж не цурається. Досить відомим є й рух ATTАС. Ця організація, чисельністю близько 100 тисяч активних членів у 50 країнах світу, виникла 1998 року. Напрям її діяльності можна назвати реформістським. Об’єкт боротьби — не так корпорації та ліберальна економіка, як спекулянти фінансових ринків. Гігантські прибутки, отримувані воротилами бірж, не задіяних у ніякому реальному виробництві, викликають справедливе обурення профспілок, лівих інтелектуалів та їм подібних діячів. Що й призвело до вимоги стягування з цих операцій соціального податку. Їх підтримав нобелівський лауреат з економіки Джеймс Тобін, який підрахував, що коли зробити це в розмірі всього лише 0,1%, більшість фінансових операцій стануть невигідними, що різко зменшить кількість валютних спекуляцій. Створена на підтримку цієї, здавалося б простої, ідеї, АТТАС пішла далі й запропонувала на кошти від цього податку створити Світовий фонд розвитку, із якого фінансувалися б соціальні та екологічні програми (звідси й назва — Action pour une taxe Tobin d’aide aux citoyens — «За податок Тобіна на допомогу громадянам»).

На відміну від загалом респектабельної АТТАС, своїм радикалізмом вирізняється Black Block (Чорний блок) — конгломерат угруповань анархістського штибу, в основному походженням зі США. Саме цій організації властиві риси, приписувані антиглобалістам у цілому, — схильність до безладь та сутичок із поліцією. З ним солідарна Ya Basta — теж дуже войовничий рух (якщо, приміром, поїзд із «ябастівцями» затримують на кордоні, вони можуть його просто захопити).

У рух антиглобалістів органічно вписалися зелені, яких не слід асоціювати з давно вже респектабельним «Грінпісом» і парламентськими зеленими партіями. Існують значно радикальніші природозахисні рухи, котрі прямо пов’язують порятунок природи із вирішенням соціальних проблем. Ідеологами радикального екоруху можна назвати Ральфа Найдера, Мюррея Букчіна, Дейва Формена та багатьох інших діячів, дуже популярних у своїх не таких уже й вузьких колах. Так само природним було вливання у строкаті лави антиглобалістів різномастих лівих — від поміркованих до радикалів типу троцькістів, маоїстів і навіть червоних скінхедів (останні, на відміну від скінів звичайних, не є расистами й нацистами, але стурбовані питаннями соціальної справедливості). Вливання, втім, може переростати в нетравлення — як одвіку повелося, дискусії між лівими бувають дуже гарячими, а іноді прямо під час спільних спочатку акцій переростають у з’ясовування ідеологічних розбіжностей на кулаках.

Як знак нового часу, в русі широко представлений прошарок пролетарів комп’ютерної праці. Ще в Сіетлі 1999 року виникли так звані індімедіа — система електронного обміну інформацією. Нині її можна назвати глобальним інформагентством антиглобалістів. Свою лепту вносять й ідеологічно підкуті хакери. На відміну від своїх кримінально чи вандалістськи налаштованих колег, ці комп’ютерні аси (наприклад, рух «Хактивіст») свою діяльність ведуть у вигляді диверсій проти ТНК. Це може бути злом офіційних сайтів компаній, розміщення на них антиглобалістської пропаганди, а може, і ще крутіше. Так, під час одного з форумів у Давосі було легалізовано номери кредитних карток усіх його учасників, включно з Біллом Клінтоном та Біллом Гейтсом (останнього, попри його широку доброчинну кампанію, хакери-антиглобалісти не люблять і всіляко намагаються йому накапостити).

Основні організації антиглобалістів перебувають у США та Європі. Що ж з Україною? З натяжкою можна зарахувати до таких представників ультралівих партій (якби не сумніви в їхньому штучному походженні). Є в нас і непартійний лівий і анархістський рух, але в дуже невеликих масштабах. Назвати антиглобалістами зелених теж важко, оскільки представлені вони двома-трьома політичними структурами, від справжнього захисту природи страшенно далекими. Сотні ж невеличких неурядових екоорганізацій стурбовані, окрім порятунку природи, в основному власним виживанням у далеко не дружньому середовищі. Де вже там із глобальними проблемами боротися! Пошук українських антиглобалістів у надрах Інтернету може привести цікавих хіба що до організації з екзотичною назвою «Тигра-Нігра». Яка, за власним зізнанням, «... з’явилася 1997 року, ставши новим етапом анархічної діяльності студентів кількох київських вузів — після радикальних ініціатив типу «ЛОМ — Ліве об’єднання молоді» і студентської профспілки «Пряма дія». Проіснувавши кілька років, «Тигра-Нігра» розсмокталася і в оновленому складі виринула 2000 року. Основна і найглобальніша мета групи — лібертарний розвиток суспільства через лібертарний розвиток особистості. Цим пояснюється велика кількість соціальних проектів, прямо, здавалося б, із анархізмом і не пов’язаних. Принципи — самоорганізація і взаємодопомога. ... усі молоді-вродливі, з однією-двома вищими освітами або студенти, живуть у Києві, значна частина групи безнаркотичні-антитютюнові, є войовничі вегетаріанці, трапляються і растамани». Акції «Тигри-Нігри» іноді показує вітчизняне ТВ — це мирні перформанси, присвячені гарячим темам (наприклад, антитерористичній операції США та їхніх союзників).

Можна згадати також учасників анархо-екологічного руху «Хранителі веселки», найвідомішого радикального екологічного руху на пострадянському просторі. Членство в ньому вільне, тому скільки там наших співвітчизників — сказати важко; напевно, не більше кількох десятків. Відомо, що деякі «хранителі» беруть участь у мирних акціях антиглобалістів на Заході, але наших співвітчизників у їхніх лавах, швидше за все, одиниці.

Інший світ можливий!

Було б украй неправильно суть антиглобалістського руху зводити до акцій протесту проти ТНК і самітів світових лідерів. Та й термін «антиглобалісти» чим далі, тим більше стає неточним. Вони не проти об’єднання світу, зростання взаємозв’язків між країнами і взаємопроникнення культур (доказ чого — спільні й налагоджені дії різних по суті організацій у зовсім різних країнах). Але вони хочуть ІНШОГО світу. «Інший світ можливий!» — саме це гасло повторюється різними мовами під час спільних дій. Альтернативний світ, а отже, не АНТИглобалісти, а АЛЬТЕРглобалісти — ім’я нового руху. І гучні протестні акції — це лише мала частина руху, покликана привернути до себе увагу. Чи будуть цікаві обивателю повідомлення про якісь соціальні форуми (які щороку збирають десятки тисяч чоловік), кооперативи (цей рух охоплює сьогодні 800 мільйонів чоловік), вдалі приклади місцевого самоврядування і тому подібні речі без гарячих новин? Та й чи почуємо ми про них взагалі? Це розуміють і альтерглобалісти: подія, не показана по ТБ, не існує. Тож потрібно постаратися, щоб її показали, а тому закиди в радикалізмі відкидаються.

А за репортажами про биті вітрини та спалені машини можна побачити й інше. Наприклад, усесвітні форуми людей, котрі об’єднуються в пошуках можливостей іншого життя. Першим таким «збором усіх частин» були акції протесту в Сіетлі-99. Тоді народився девіз, що пізніше розійшовся по світу, Teamsters and turtles together at last (щось на кшталт «Лихачі та черепахи нарешті об’єдналися»). Вперше до 40 тисяч промислових робітників приєдналися зелені, анархісти і багато інших груп, які раніше не мали нічого спільного, а то й ворогували. Повного єднання, щоправда, не вийшло, однак і форма «поруч, але не разом» дала свої результати. Пізніше, 2001-го, регулярним місцем зустрічі альтерглобалістів стало бразильське місто Порту-Аллегрі, де вперше зібрався нині щорічний Світовий соціальний форум. Особливого розмаху він набув торік — муніципальні вибори в цьому півторамільйонному мегаполісі виграла ліва партія трудящих. Та й президент Бразилії Луїс Ігнасіу Лула да Сілва (у просторіччі — Лула) — прибічник і завсідник форуму. Що не дивно — він сам із них, виходець із народу, робітник, у минулому профспілковий лідер. На форумах, які проводяться як альтернатива самітам сильних світу цього, приймаються декларації з поточних питань (боротьба з бідністю, захист прав робітників, охорона природи, опір мілітаризмові й поліцейському свавіллю) та програми реальних дій.

Жаль лише, що і в «самітах бідних» Україна практично не представлена. Напевно, горезвісна позиція хати скраю і тут бере своє...