«Альтернатива» про питання, що проростають із мефістофельської борідки Винниченка...

Для початку кілька слів про свободівську програму «Альтернатива». Назва обіцяє боротьбу протилежностей, небанальні драматичні зіткнення та міцний хребет концепту. П’ятнадцятихвилинний формат програми вимагає лаконізму, специфічної побудови речення та вчасного використання точної метафори. Вузький простір і затисненість між глобальною риторикою прямих ефірів виключає навіть спробу відповідей на запитання. Тим не менше точна й міцна постановка запитання є окремим і самодостатнім мистецтвом. В ефірному підзаголовку програми звучать кілька слів про експеримент у політиці, науці, мистецтві і просто в житті... Попри певну дитячість претензії, в ідеї експерименту нічого поганого нема. Власне, спроба засвітитися на шпальтах «Дзеркала...» — теж експеримент, суть якого має шанс проявитися через кілька подач. В основу нинішньої ліг страх авторів програми за майбутнє України. Ми пам’ятаємо, чим закінчилась українська революція на початку минулого століття. Хтось має схильність трактувати ті події як історію зради. Хтось відповідальність за трагедію перекладає на плечі самого народу, а ще хтось відповідь на запитання випорпує з мефістофельської борідки Винниченка. Хай там як, а між нинішньою помаранчевою революцією і тодішнім переворотом із його «лайном та кров’ю» виникає певна паралель. Хтось її бачить чітко й відчуває на дотик, для когось паралель та не що інше, як віртуальна реальність. Хай там як, а ми таки маємо право поставити нашим провідникам запитання про ціну помилки або ж слабкості у переломний момент у житті нації.

Андрій ОХРИМОВИЧ

Командирів, здатних наказати стріляти в народ, залишилося достатньо...

Теперішні двадцятилітні, швидше за все, не пам’ятають рок-групи «Баніта-Байда». В дев’яносто першому пацани вишивали під аркодужним ярмом біля київської філармонії і потрясали тогочасних тугодумів голеними черепами та важкометалічними нотами української мови. Клавішника «Баніти...» Віктора Недоступа знали ще як співучасника злочину у творенні поетичного гурту «Пропала грамота». Нині він ретельно шифрує музичні проекти і співпрацює з радіо «Свобода». Фанам української поезії та музики буде цікаво знати реакцію Віктора Недоступа на останні події в українській історії.

Трохи заспокоївся Майдан, підписано пару-трійку компромісних угод, і життя попливло далі, несучи на своїх хвилях, окрім усього іншого, прекраснодушну українську інтелігенцію. По телевізору показали прес-конференцію з вічнозеленими українськими митцями і видавцями, та, за малоросійською звичкою, посилаючись на авторитет російського академіка Бахтіна, розвели ейфорійні теревені про карнавальну культуру. Мовляв, завдяки гумору та карнавальності помаранчева революція перемогла! Ось де краса і сила! Українські смішки здолають усе, а воріженьки згинуть саморобом, мов роса на сонці! Ми перемогли!..

Це чомусь зачепило і примусило замислитися. Чи аж так перемогли? Чи аж так усе карнавально? Адже в розпал подій деякі командири спецпідрозділів роздавали бойові набої і були готові віддати наказ стріляти. Бритоголові на стадіоні «Динамо», очевидно, теж були елементом карнавальної культури. Подальший біло-голубий десант (із більш адекватних роботяг) подекуди годували армійським сух-пайком українського виробництва. Досі неясно з таким елементом карнавалу, як російський спецназ. І найголовніше — люди, які приїхали в Київ з усієї України; кияни, які несли на Майдан їжу й теплі речі і брали на нічліг приїжджих... Усі вони навряд чи прийшли на Майдан, аби помахати для власного карнавального задоволення помаранчевою стрічкою. Не по свято й розваги вони збиралися, а свої права обстоювати.

Тепер про перемогу. Щось не відчувається. Слава Богові, що Україна не провалилась у прірву, як зазвичай це траплялося. Зазирнемо в рідну історію і побачимо Центральну Раду, яка теж вирішила покарнавалити, а заодно розбазарити військо та розрихлити державність саме тоді, коли більшовики сунули на Україну, несучи розстріли, голодомори і табори. Згадаймо інфантильну ейфорію дев’яностих довкола незалежності — саме в той час почався «дєрібан» української економіки, розвал українського війська та профанація української ідеї. Саме в час ейфорії виникли фінансові піраміди, які пожерли пенсії. Саме тоді послідовно впроваджувалися прийоми нищення української культури. Саме тоді на світовій арені промосковські українські дипломати здавали позицію за позицією. В метрополії тим часом телевізори розривалися від урочистих промов про миролюбність та працьовитість українського народу.

Ну і трошки про теперішній час. Командирів, здатних наказати стріляти в народ, лишилося достатньо. Олігархи всі живі та здорові і шукають нагоди знайти підтримку у кремлівських пацанів. Чиновницький апарат — совкової неповороткої модифікації, до того ж із міцно впаяною п’ятою колоною у потилиці. Нещодавні сепаратистські стриптизи губернаторів це виразно продемонстрували. З посади президента намагаються зробити крісло весільного генерала. З парламенту — біржу праці. А по телевізору — та ж сама попса дригає литками.

Карнавалу не було. Його придумали митці та видавці. Те, що відбулося, політологи назвали революцією. А відбулося просте і справжнє: люди України на короткий час відчули себе нацією. Керівники на короткий час злякалися цього народу. Але чи надовго?

Віктор НЕДОСТУП

1917—1921 роки: тріумф
та поразка Української революції...

Віталій Пономарьов, професійний історик і журналіст радіо «Свобода». Характерні ознаки — чорна борода моджахеда й акуратність у роботі. Остання риса якнайкраще сприяє складанню історичних хронік.

Українська революція почалась одразу після повалення монархії в Росії. Вже 17 березня 1917 року представники різних громадських організацій утворили в Києві Українську Центральну Раду. 29 березня, у День свята революції, на Думській площі (нинішній Майдан Незалежності) на шибениці було повішено статую Петра Столипіна. 1 квітня учасники стотисячної демонстрації несли майже 300 транспарантів із вимогами автономії України у складі федеративної Росії і лише 10 гасел — із вимогами державної незалежності.

Спираючись на рішення всеукраїнських селянського та військового з’їздів, Центральна Рада 23 червня своїм І Універсалом проголосила автономію України у складі федеративної Росії і утворила український уряд — Генеральний Секретаріат. Низка повітових та губернських земських управ, професійних спілок, громадських організацій і союзів національних меншин заявили про визнання Центральної Ради вищою владою в Україні.

Але влітку налаштованість Центральної Ради на федерацію вже не відповідала революційному піднесенню окремих груп суспільства. Отож у ніч на 17 липня полк імені Павла Полуботка захопив частину центру Києва й закликав Центральну Раду проголосити державну незалежність. У ході вуличних боїв «полуботківці» зазнали поразки від військових частин, вірних Центральній Раді.

У серпні на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині селянська молодь із середняцьких та заможних родин для захисту від бандитів почала формувати загони «вільного козацтва», які вже восени налічували 60 тисяч осіб. Одночасно розгорнулася масова «українізація багнета» — самостійне творення українських військових частин. У жовтні делегати ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду заявили про підтримку Центральної Ради трьома мільйонами військовослужбовців.

Однак уже в грудні з початком агресії радянської Росії проти Української Народної Республіки більшість українських частин стрімко відступала або, піддавшись більшовицькій пропаганді, оголосила нейтралітет. Чимало вояків розбрелося по домівках. Відтак, 30 січня 1918 року біля станції Крути від Червоної армії Муравйова Київ боронили лише 300 юнаків, а проти більшовицького повстання на заводі «Арсенал» у самій столиці билися тільки «січові стрільці» та «вільні козаки».

Соціалістичні експерименти Центральної Ради та її нездатність захистити Україну від «червоного терору» спричинили масове розчарування населення й істотно полегшили Павлу Скоропадському здійснення державного перевороту 29 квітня. Але і проти гетьмана, щойно 14 листопада він видав грамоту про федеративний зв’язок із Росією, вибухнуло збройне повстання. Через три дні «січові стрільці» під Мотовилівкою розгромили кращі гетьманські частини, а до кінця листопада величезне військо Директорії контролювало всю територію Великої України, крім Києва. 14 грудня повстанці увійшли до столиці, і гетьман Скоропадський зрікся булави.

Найвищим злетом Української революції стало проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у єдину соборну державу. Але вже 2 лютого Директорія залишила Київ перед наступом більшовиків.

Упродовж наступних місяців у нещадній «війні всіх проти всіх» та червоному терорі енергія революції поступово згасала. В березні заколот проти Директорії здійснили отаман Волох на станції Вапнярка та соціал-демократи з есерами у Кам’янці-Подільському. У квітні під ударами отамана Григор’єва французький експедиційний корпус евакуювався з Одеси та Херсона, а отаман Оскілко підняв заколот у Рівному. У червні спробу державного перевороту в Проскурові здійснив полковник Болбочан. Влітку основною частиною території України володіли селянські повстанці загальною кількістю близько 250 тисяч осіб, серед них переважна більшість — махновці.

Символічне значення мало визволення Києва від більшовиків об’єднаним наддніпрянським та галицьким військом 31 серпня. Проте того самого дня у столицю увійшли частини російської Добровольчої армії, і після збройних сутичок та мирних переговорів українське військо залишило Київ.

Восени об’єднана українська армія вела запеклі бої проти більшовиків, поляків та денікінців і, затиснута в сумнозвісному «трикутнику смерті», втратила від тифу та в боях до 70% особового складу. 6 листопада командування Української Галицької Армії уклало мирну угоду з Денікіним.

17 листопада українське військо залишило свою останню столицю — Кам’янець-Подільський. 4 грудня Петлюра вирішив перейти до партизанської війни, і п’ять тисяч українських вояків вирушили у «Зимовий похід» по тилах більшовиків та денікінців. Решта Армії УНР перейшла на окуповану Польщею територію Західної України, де була роззброєна й інтернована.

Останнім злетом Української революції стало визволення від більшовиків об’єднаним польсько-українським військом українських земель від Збруча до Дніпра. 7 травня союзники вступили до Києва, але вже 11 червня залишили його. Їхній відступ під натиском більшовиків тривав усе літо, і тільки 18 серпня під самою Варшавою Червона армія зазнала цілковитого розгрому. У вересні Армія УНР визволила українські землі між Дністром та Збручем. 5 листопада у Варшаві представники уряду УНР уклали з Російським політичним комітетом конвенцію про спільні військові дії проти більшовиків, а барон Врангель визнав Директорію як уряд України. 12 листопада об’єднане українсько-російське військо з боями перейшло Збруч у східному напрямку, а вже 21 листопада знову відступило на захід і було інтерноване польською владою.

У жовтні польський уряд зрікся союзу з УНР і в березні наступного року уклав з Росією мирний договір. За ним Україна по Збручу була поділена між Польщею та радянською Росією.

Упродовж усього 1921 року радянська Україна була охоплена селянськими повстаннями. Проти більшовиків діяло 464 партизанські загони чисельністю від 20 до 500 осіб кожний, а військо Махна контролювало цілі регіони у центрі та на півдні України.

Останнім сплеском Української революції став Другий зимовий похід Української повстанської армії у листопаді 1921 року. Армія була сформована з інтернованих у польських таборах українських вояків. Її Бессарабська група за кілька днів повернулася до Румунії. Подільська група на чолі з Юрком Тютюнником 7 листопада 1921 року захопила Коростень, але 17 листопада її розбили котовці, і 359 вояків із її складу були взяті в полон та розстріляні біля міста Базар. Волинська група пройшла з боями до самого Києва, проте наприкінці листопада, не підтримана виснаженим семирічною війною населенням, мусила відступити за Збруч.

Історика до живих процесів історії підпускати не варто — може перерізати горло...

Владислав Верстюк, історик і професійний знавець соціально-національних цунамі. Його спеціальність — теорія революції. Вочевидь він знає, що було з Києвом після Крутів, про розстріл трьохсот у Базарі, голодомори, депортації, боротьбу з УПА в Західній Україні і таке інше... Все це було після ейфорії та сп’яніння свободою на початку минулого століття. Україна тоді теж святкувала перемогу. Спочатку. Думаю, що страх, захований у моєму першому запитанні до пана Владислава, дістав сяке-таке пояснення.

— Пане Владиславе, чи можуть історичні екскурси в минуле бути наочним прикладом для нашого історієтворчого часу?

— Під час української революції початку минулого століття було популярним гасло, що історія — це «магістра віта», себто вчителька життя. Нині професійні історики скептично ставляться до цього латинізму. Життя не є якимось поступальним рухом по марксівській спіралі. Але, безумовно, якісь обережні паралелі робити можна. Треба думати, що події 1917—20-х років певною мірою дотичні до феномену помаранчевої революції.

— До цього досвіду, вочевидь, не завадило б долучити й 1991 рік...

— Ви маєте рацію. Саме тоді розпочалися потужні зміни у світогляді людей молодшого та середнього поколінь. Люди переглянули концепцію історії України, яка перестала бути частиною історії СРСР, або ж Росії. Згодом усе це через підручники передалося дітям, студентам. Наслідки цих процесів ми побачили на Майдані.

— Зрозуміло, але мої побоювання стосуються подальшого розвитку подій, з огляду на той негативний досвід, який залишили нам деякі діячі націонал-демократії на початку XX століття. Мене цікавить відповідь на запитання, чи теперішні вожді не демонструють тенденцію зайти в ту саму річку, про яку Геракліт сказав, що в неї двічі не ступиш...

— Бачите, ви самі сказали, що в одну воду двічі не ступиш. Говорити про такі помилки можна було б тільки в якомусь теоретичному сенсі. Чому? А тому що характер, рушійні сили та склад провідників тогочасної революції радикально відмінні од тенденцій часу теперішнього. Стисло поясню чому. В 1917 році рушійними силами революції були солдати і селяни, які становили сімдесят відсотків українського етносу. Україна не мала державності. Лідерами революції виступили літератори, історики, я б сказав — гуманітарна інтелігенція. Сьогодні все це змінилося. На Майдані ми бачили представників переважно середнього класу. Це люди, які мають і власність, і певний інтелектуальний досвід; мають якийсь відмінний од селянського світогляд... З іншого боку, гляньте на теперішніх лідерів. Серед них ви не побачите романтиків, письменників. Ці люди пройшли вишкіл у державних структурах, обіймали досить високі посади в державному апараті. Крім того, Україна, порівняно з тим часом, є незалежною, і йдеться тут тільки про зміну влади. Це принципово міняє ситуацію. Запитання, яке ви поставили, я сформулював би так: чи мають лідери право на помилки?

— Давайте розглянемо одну з них. Винниченко, маючи перед собою такого сильного й підступного противника, як Росія, замість того, щоб будувати армію, руйнував її. Ціна ідіотизму — мільйони, десятки мільйонів жертв...

— Я б не став аж так одноосібно звинувачувати Винниченка. Просто ситуація тоді була більш складною. Однак важливо відчувати настрій моменту і вчасно приймати виважені політичні рішення. Наведу трохи інший приклад. На початку липня 1917 року більшовики в Петрограді підняли заколот. Обернулося це кривавими подіями: Тимчасовий уряд розчавив повстання. Але в жовтні більшовики спробували ще раз і перемогли. Тут є запитання, наскільки точно керівники відчувають настрої мас, наскільки вони готові до захоплення влади. Якщо на ці запитання немає відповіді, то революцій краще не затівати. Думаю, що наші провідники ці моменти врахували. Хоч підготовка була не настільки глибокою, щоб брати штурмом, скажімо, адміністрацію Президента. Гадаю, вони правильно зробили, коли пішли шляхом не всім зрозумілого компромісу, який, тим не менше, вивів нас на вибори.

— Треба було витримати стиль оксамитової революції?

— Спочатку відбувається збурення свідомості, революція в головах. Не можна сказати, що киянам аж так не вистачає хліба чи ще чогось, на тлі іншої частини України вони забезпечені краще. Але вони вийшли... Багато хто від киян цього не очікував. Не можна відкидати того, що після революції настроїв може відбутися зовсім інша революція. З кров’ю та насильством. Обидві сторони мали б остерігатися такого варіанту розвитку подій.

— Поведінка Путіна та інших симпатиків України, сепаратистський «двіжняк»... Історія знає про це достатньо. Південно-східний проект наші «брати» розробляли ще на початку минулого століття. Перша столиця у Харкові була ініціативою Москви. Зрештою, окупація України, знову ж таки, починалася звідти...

— Якщо говорити про стратегічні помилки, то краще розглядати не сімнадцятий рік, а кінець вісімнадцятого, коли після антигетьманського повстання Директорія втратила час, бо у Винниченка були домовленості з московським більшовицьким керівництвом про якусь там підтримку. Насправді, коли Директорія підняла антигетьманське повстання, Москва направила сюди війська і в Курську створила тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Фактично на плечах Винниченка вона окупувала Україну і проголосила тут радянську владу. Справді, сьогодні з усім цим треба бути дуже обережним. Довірятися не можна нікому. Передусім треба забезпечити чіткий національний інтерес, а решта — потім.

— Реальна політика — це завжди жорстка прагматика, часто пов’язана з малоприємним досвідом. Візьмемо для прикладу Росію...

— Я б не став аж так оптимістично оцінювати досвід Росії. В Західній Україні вони нищили УПА, сьогодні хочуть знищити чеченську опозицію, а фактично — народ. Що стосується сепаратизму в цікавих для Росії областях, то я б не сказав, що він такий глибокий. Різниця тут не в мовній проблемі. Маємо, швидше, цивілізаційний поділ. Світ живе в інформаційному, постіндустріальному суспільстві, тоді як у Донбасі законсервовано архаїчну економіку. Ці доменні печі, мартени, це вугілля, яке сьогодні видобувають способами XIX століття… Північно-західна частина України не має металургії, їй нічого консервувати. За останні п’ятнадцять років, доки влада займалася собою, суспільство зробило величезний ривок уперед. Малий і середній бізнеси активно розвиваються. Взірцем для них є Західна Європа. Це фантазія, що Донбас із його шахтами й домнами годує всіх. Мені доводилося мандрувати Сполученими Штатами. Там я не бачив фабрик чи заводів. Усе це давно витіснено у третій світ. Металургія — позавчорашній день. Коли ми говоримо про південно-східну республіку, маємо розуміти, що ядром там є всього дві області — Донецька і Луганська. Харківська, Дніпропетровська, Миколаївська суттєво відрізняються від них. Мені здається, що питання сепаратизму доволі надумані. Робітникам десь у Єнакієвому чи в Червонограді на заході нічого ділити. Живуть вони приблизно в однакових умовах.

— Давайте повернемося до проблеми взяття та утримання влади...

— Вочевидь, питання не до мене. Історик має справу з явищами, які вже завершилися. Тільки їх він може препарувати, за аналогією до того, як патологоанатом ріже труп. До живої історії історика підпускати не варто, може перерізати горло....

— Паралель із Грушевським...

— До певної міри так.

«Як хочеться дожити до сенсації, почути у якійсь із передач, що до Москви у складі делегації відбув уперше наш перекладач»

Сергій Борщевський, поет і дипломат. Познайомився я з ним кілька років тому у кавовій «точці» на розі Пушкінської та Прорізної. Йшлося про поетику творів Бродського, Шевченка, Плужника, Борхеса... Останнього пан Сергій перекладав. Розповів про дипломатичні будні на Кубі, про спілкування з Маркесом та Фіделем Кастро. Я взяв у нього інтерв’ю для літературної програми «Каламар». Потім Сергій Борщевський на кілька років зник із мого поля зору. Нині наші шляхи знову перетнулися. На розі Пушкінської та Прорізної він стояв у помаранчевому шалику і пив каву. Розповів, що працює в Мінську і що подасть у відставку, якщо переможе Янукович. На моє запитання про те, які уроки і застороги з української історії мали б узяти на озброєння творці помаранчевої революції, він розразився монологом.

— Я не зовсім полюбляю слово «революція». Революція і револьвер — однокореневі слова. В Україні все відбулося не силовим шляхом. Це успіх. Щодо історії, то її найкраще обсервувати на відстані. Нині легше говорити про Велику французьку революцію, ніж про день теперішній. І попри те, корисно мати досвід попередників. Хотілося б застерегти від ейфорії. Можна по-різному оцінювати цей великий пакет, але думаю, що міжнародні спостерігачі, особливо з країн західного світу, зважатимуть саме на це. Вони кажуть, що їм байдуже, хто буде президентом України, тільки б вибори відбулися чесним шляхом. Вони не стільки підтримали Віктора Ющенка, скільки виступили проти масових зловживань у різних куточках України. Додам до цього ще й суб’єктивні враження. Поруч із Януковичем я не побачив жодного митця, жодного поважного діяча культури чи науки. У випадку з Ющенком усе навпаки. І в цьому його виграш. Біля Ющенка є достойники, кожен із яких багато важить для цієї землі, для народу. Їх знають у світі...

Стосовно застережень. Хотілося б, щоб наші провідники були гідними Майдану. Нехай вони будуть такими ж чемними, як ці люди, нехай поступляться чимось особистим і не створюють жалюгідних ситуацій із трьома претендентами на одну папаху. Нехай дадуть можливість сформувати справжню широку демократичну коаліцію. Бо одна річ — прийти до влади, інша — утримати цю владу широко і тривалий час. Я бачив фрагмент дискусії між Олександром Морозом та Юлією Тимошенко. Думаю, тепер дискусії недоречні. Після перемоги треба співпрацювати.

І ще одне. Нині світ підтримує Україну. Вона поки що — на перших шпальтах усіх солідних видань. Потім десь щось відбудеться і говоритимуть про те щось. Нам важливо співпрацювати з європейським світом. На сталій постійній основі. До нього ми належимо не лише географічно, а й ментально. Ми знаємо приклади з історії, коли Європа нас «кидала». Є така небезпека й нині. На жаль, вона залежить від пального з Росії. Одне слово, дипломатія — річ тонка... Важливо, хто буде міністром закордонних справ в уряді Ющенка; важливо, хто взагалі представлятиме Україну за кордоном. Це мають бути люди небайдужі, люди, яким не все одно, яку Україну вони представляють.

Водночас світ складається не лише з наших друзів. Українська свобода до вподоби не всім. Візьміть список країн, які визнали попередні вибори. Нині їм треба робити дипломатичні кроки назад. Не вкладається в голову, як можна було привітати з перемогою до завершення підрахунку голосів. Це тенденція. Я абсолютно певен, що Росії вигідно, аби у нас був президент із кримінальним минулим. Януковича з колоди витягли неспроста... Це «неспроста», вочевидь, передбачало білоруський варіант — такий собі спосіб відтяти Україну від нормального світу і знівелювати українську незалежність... Існує абсолютно чітка тенденція: бути нашим оракулом, говорити за нас, говорити замість нас. Думаю, саме через те Януковича поставили на кін. Нині, коли оточення його залишає, він багато чого навчився. Хоча його ставка на розкол країни та погрози громадянською війною заслуговують якнайсуворішого покарання. Ми пам’ятаємо сценарій із першою столицею у Харкові. На початку століття це закінчилося вторгненням Росії.

Коли у 1993-му чи 1994 році почалися розмови про те, чи справді Україна має бути незалежною державою та кому належить Крим, з ініціативи тодішнього міністра закордонних справ Україна звернулася до Ради Безпеки ООН. І це допомогло. Цивілізований світ визнає Гельсінкські угоди, визнає кордони такими, якими вони є. Але існує інший бік медалі. За нормальних обставин Генеральна прокуратура, Служба безпеки — всі, кому належить, мали би всерйоз зайнятись авторами заяв, які пролунали в Сєверодонецьку. Щодо цього існують конкретні статті карного кодексу. Їх ніхто не скасовував. Не знаю, можливо, робота в цьому напрямі вже ведеться, я не поінформований, але твердо знаю, що справу треба доводити до кінця. Світ не знає прецедентів географічних автономій. Якщо такі заклики лунатимуть із-за кордону, їм треба давати рішучу відсіч; якщо вони лунатимуть із офіційних джерел — треба реагувати відповідним чином. Часто ми бачимо засланих козачків-клоунів. То Лужков випливе, то Жириновський, але ж є практика оголошення персоною нон-грата. Думаю, що одним із перших завдань нового уряду буде доручити Міністерству закордонних справ підготувати список таких персон.

Останнім часом я звернувся до жанру політичної епіграми: «Як хочеться дожити до сенсації, почути у якійсь із передач, що до Москви у складі делегації відбув уперше наш перекладач». Байдуже, що всі ми непогано володіємо російською мовою, але існують норми міжнародного права. Україна, поважаючи себе, усіх своїх партнерів має заохотити керуватися цими нормами.

Де ви бачили революцію без жертв?

Андрій Дуда родом із Тернопільщини — краю, багатого бойовими традиціями національного партизанського руху. Дух землі цієї передався йому сповна. Має замилування до зброї, вміє непогано стріляти, але в боротьбі своїй послуговується переважно словом. Вважає цей засіб оборони й нападу набагато ефективнішим. До ідеї історичних паралелей Андрій поставився скептично, що, зрештою, видно з самого матеріалу.

Сьогодні багато говорять про можливі аналогії оранжевої революції з уже пройденими етапами української історії. Скажімо, з періодом Центральної Ради, Скоропадщини та Директорії. Нібито все так само. Починали з прапорів, ентузіазму, масових маніфестацій, але через нерішучість грушевських-винниченків фінал виявився відповідний.

Насправді такі паралелі псевдоісторичні й некоректні. Визвольні змагання початку ХХ століття відбувалися в умовах аграрного суспільства, відповідно, Україна мала абсолютно іншу соціальну базу революції (у розрізі як соціальної стратифікації, так і рівня інтелектуального сприйняття) та зовсім інший рівень матеріального й комунікативного забезпечення.

Сьогодні основний закид Віктору Ющенку окремі політики та ЗМІ люблять робити за участь у переговорному процесі зі злочинною владою. Мовляв, «влада лежить під ногами», а «безвольний» В.Ющенко сідає за стіл переговорів із Л.Кучмою, більше того — бере участь у пакетному голосуванні з політреформи. Я б застерігав від оцінок, базованих на аналізі політичних рухів аграрних суспільств. «Безвладдя» в умовах аграрного та постіндустріального суспільств — категорії дуже різні. В аграрних суспільствах, в умовах нерозвинутих комунікацій взяття влади справді часто залежить від рішучості та швидкості маневру, спочатку головне — взяти телеграф, пошту, банк і залізницю. У постіндустріальних суспільствах усі ці заходи дають малий ефект. Україна початку ХХІ століття — це країна постіндустріального суспільства на переході до суспільства інформаційного. Постіндустріальне суспільство характеризується кількома рисами в революційних змінах: 1) високий статус життя людини; 2) ненасильство як метод; 3) значна роль ЗМІ, зокрема «картинки», елементів шоу; 4) високий рівень впливу міжнародного права, залежність від зовнішньої легітимації.

Правда, остання характеристика, хоч і меншою мірою, була властива й аграрним суспільствам (у період династичного права). Аналізуючи будь-які державницькі рухи, завжди слід пам’ятати про цей аспект — мало створити державу, необхідне її міжнародне визнання. Нерозуміння цього державотворчого фактору часто призводить до помилкових оціночних суджень щодо «нерішучості», «безвольності» окремих лідерів. Насправді будь-яка революція потребує міжнародної легітимації. Саме тому Олівер Кромвель не скористався повною мірою своїм лідерством в Англійській буржуазній революції і не став главою держави. Саме тому лідер іншої буржуазної революції — української — Богдан Хмельницький (якого, до речі, Кромвель називав братом) мусив шукати підданства у московського і шведського монархів. Саме тому Наполеон Бонапарт шукав шлюбу з монархічним двором (і саме в його нелегітимному статусі треба шукати витоки антинаполеонівської коаліції і пізнішого Віденського конгресу). Проблема не в їхній безвольності як державних діячів, а в об’єктивних умовах міжнародного права.

Хоч індустріальне і постіндустріальне суспільство сформувало нову систему міжнародного права, питання міжнародної легітимації залишилося. Більше того, зросли вимоги до міжнародної легітимації внутрішньодержавних змін. Звичайно, ми маємо багато прецедентів, коли державницькі еліти повністю або частково ставали поза системою міжнародного права й ігнорували міжнародну легітимацію. Найвідоміший приклад — створення Радянської держави у 1917—1922 роках, сучасні приклади — кастрівська Куба, хусейнівський Ірак, каддафівська Лівія, лукашенківська Білорусь тощо. Можна й так. Тільки заручником такої позасистемної, «незалежної» поведінки є народ, який на власних плечах несе тягар зовнішньої ізоляції.

Для опозиції і персонально В.Ющенка легітимація влади була основною складовою стратегії помаранчевої революції. На якій підставі світова спільнота мала б визнати президента В.Ющенка, якби влада до нього перейшла силовим способом? При тому що близько 12 мільйонів виборців України справді голосували за В.Януковича. Україна — не Пакистан, а Ющенко — не Мушараф. Спроба нелегітимного сценарію з присягою на Острозькій Біблії показала, що це тупиковий шлях.

Тому була вибрана єдино правильна стратегія — «судова війна» і переговорний процес із Л.Кучмою за участі міжнародних посередників. Те, як бездарно працював юридичний департамент «Нашої України» і як її штаби «провалили» процес спостереження у другому турі — це вже інше питання. Але сама політична лінія була вибрана дуже правильно.

Ну і, врешті, а хто сказав, що влада лежала під ногами? А якщо й лежала, то яким чином її треба було підняти? Штурмом адміністрації Президента, Кабміну? Як учасник акції протесту я можу з упевненістю говорити про те, що опозиційні сили суто технологічно не були і не є готовими до силових акцій: 1) соціальна база акції дуже неструктурована, рівень керованості «Майдану» надзвичайно низький; 2) «Майдан», за невеликими винятками (члени УНСО і СНПУ-«Свободи»), не має можливості й досвіду ведення силових вуличних акцій, проведення штурмів, захоплення публічних приміщень тощо; 3) влада була добре підготовленою до силових акцій опозиції. Неготовність учасників акції протесту до силових дій проявилася уже в перші дні революції, коли ввечері 23 листопада була спроба штурму адміністрації Президента. Тоді опозиції протистояло три тисячі міліцейського і військового спецназу. Створення вузького коридору з допомогою самоскидів дозволяло спецназівцям розсіяти демонстрантів без зайвих зусиль. Тим більше що значною мірою колона демонстрантів складалася зі студентів та жінок. 9 березня 2001 року міліції і спецназу біля адміністрації Президента було значно менше, і протистояли їм підготовлені бійці УНСО, але, як відомо, у тому штурмі захлинулася «Україна без Кучми». Гадаю, це дуже добре зрозуміла Ю.Тимошенко, яка, повернувшись до демонстрантів на Банковій (після відвідин АП), оприлюднила чутку про російський «Вітязь» у формі кримського «Беркуту», що перебуває у приміщенні адміністрації Президента і має наказ стріляти «на ураження». Більшість тих, хто стояв у першій лаві демонстрантів, зрозуміли «гумор» Юлії Володимирівни правильно — відступ мусив мати гідну мотивацію…

Помаранчева революція — це революція постіндустріального суспільства, де зміна влади відбувається безкровно, де протест не супроводжується насильством і результат завжди є компромісним. Так було у Чехословаччині, в НДР, в Грузії. У грудні 2004 року цей перелік поповнила Україна. Ми, правда, пішли на жертви — політреформу, але де ви бачили революцію без жертв?

Андрій ДУДА