Албанія: країна мерседесів і кулеметних бункерів

До Албанії я підбирався поступово. Спочатку, коли відкрилися можливості для подорожей світами, якось менш за все хотілося їхати до країни, яка пережила ще більш жорстку, ніж радянська, комуністичну диктатуру з її ідіотизмом, так би мовити, у квадраті. Албанія мала ще химернішого за його радянського сучасника, Брежнєва, вождя — Енвера Ходжу — і провела десятки років у повній самоізоляції. В уяві ця країна поставала чимось зовсім похмурим та нецікавим, проте іноді виникали й запитання. Після того, як сталініст Енвер Ходжа відмовив Микиті Хрущову у військово-морській базі на терені Албанії, 1961 року Москва з Тираною остаточно розсварилися. Аби не заглиблюватися в тонкощі ідеологічних розбіжностей, скажемо так: Кремль почав удавати, буцімто Албанії не існує взагалі. Якщо хтось цікавився географією, як я у школі, то біла пляма на Балканах виглядала досить дивно. Чому немає інформації?

В університеті я досить ризиковано дружив з іноземцем-югославом. Це тепер вони вже стали «братами-слов’янами», а тоді був «зрадник соціалізму Тіто». Белград мав безпосередні тертя з Тираною і свій етнічно албанський автономний край Косово. Тому їх Албанія цікавила більше. Одного разу мене в розмові з Мілошем схвилювало одне наївне питання: «Як можлива диктатура над Адріатикою? Там же повинні бути чудові пляжі». На це мій друг відказав: «Та які пляжі? У них там цивільні вулицями марширують. А за носіння плавок на людях легко можна в буцегарні опинитися». Потім він ще розповідав про документальний фільм, побачений у Белграді. В ньому начебто йшлося про те, що в Албанії біля кожного житлового будинку стояв кулеметний бункер для оборони від «армії ймовірного противника». Також у центрі Тирани, начебто, була мечеть, у якій комуністична влада влаштувала громадський туалет в межах державної політики атеїзму (Албанія була єдиною країною світу, де релігія повністю заборонялася). Пам’ятаю, що на цьому тлі виловлювання комсомольців у церкві на Великдень у Києві здалися безневинною забавою.

Ще дивувала певна ідеологічна затятість Албанії щодо Радянського Союзу. Здавалося, і ті, й ті — комуністи, чого ж іще? Але ж ні. Мені, звичному з раннього юнацького віку слухати всілякі іноземні «голоси» на коротких хвилях, кілька разів випало натрапити на дивне визначення, яке вживало щодо СРСР албанське російськомовне радіо: «соціал-імперіалістічєскій Совєтскій Союз». Як так «імперіалістичний»? Ми ж наче інтернаціоналісти?

Потім почалися пертурбації комуністичного часу. Албанці скинули комуністичного наступника Енвера Ходжі Раміза Алію та обрали президентом дисидента Салі Берішу. Тоді в новинах було багато сюжетів про пароплави, повні албанських втікачів, які прямують до Італії (за деякими підрахунками, третина всього населення країни скористалася з падіння диктатури у сподіванні втекти від жахливої бідності). Потім там якийсь місцевий Мавроді 1997 року обдурив половину населення з банківськими пірамідами. Але балканський гнів щодо цього, на відміну від відповідних російських подій, локалізувати не вдалося. Народ розграбував склади зі зброєю, почалися насильство й цілковитий безлад. У результаті, щоб відвернути кровопролиття, до країни було введено війська НАТО. Перехід від комунізму сталінського зразка до демократії виявився найболючішим у Європі.

Торік я вже був на самому албанському кордоні в Македонії, але перетнути його забракнуло часу. Нарешті нинішнього року довелося поспілкуватися з албанським іммігрантом в Англії. Сокол — колишній гімнаст, який не повернувся додому після змагань, а тепер викладає в університеті міста Ньюкасла, — був першим, хто розповів про примхи комуністичного режиму в Албанії, пережиті ним самим. У ті часи сусід шпигував за сусідом, і навіть у приватній розмові не можна було нарікати на якісь труднощі, бо це переслідувалося владою. «Ось, наприклад, у крамниці немає картоплі, а сусід якимось чином дізнався, що ти йдеш саме по цей продукт. Якщо він запитає потім, чи картопля мені смакувала, я маю відповісти ствердно, бо інакше звинуватять у наклепі на комуністичний лад». Після всього вище описаного вже накопичилася критична маса знань, що переросла в бажання особисто побачити, в якому стані ця колись найбідніша країна Європи увійшла у третє тисячоліття? Цього літа вирішив залучити Шкіперію (так звучить назва країни албанською) як додаток до відвідин чорногорського узбережжя Адріатики.

Перехід зі слов’янського світу до іллірійського (історики припускають, що албанці є нащадками давніх іллірійців — балканських племен, з яких лише вони єдині й пережили варварські війни середніх віків, зберігши свою ні на що не схожу мову) виявився плавним. З італійського порту Барі поромом я дістався до Чорногорії. З чорногорського порту Бар вирушив автобусом до етнічно албанського міста Улцинь. Там і перетнув близький албанський кордон. Мало хто в Улцині до ладу знає, як можна переїхати до Албанії. В одному з туристичних бюро порадили йти на одну автостанцію, а там, у свою чергу, відправили назад до центру міста. Мікроавтобус на кшталт київської маршрутки відходив таки з центру — з-під кав’ярні, що поруч зі стоянкою таксі. Щодо ціни квитка, то різні бюро припускали щось у межах десяти-двадцяти євро. Виявилося, що насправді поїздка з Улциня до албанського міста Шкодера коштувала лише чотири.

Перед виїздом о 6-й ранку водій мікроавтобуса албанець зібрав в усіх пасажирів паспорти. Відтак замовив собі чай і довго, хвилин із 40, детально занотовував паспортні дані до якогось списку. Більшість пасажирів (усі, крім мене, албанці) в цей час позаймали місця в салоні. Я ж тим часом пив каву. Коли водій був готовий їхати, він підкликав мене до машини і чомусь гаркнув на албанця, що сидів на передньому пасажирському місці. Той збентежено пішов у кінець салону. Мене ж водій жестом запросив сідати поруч із ним. Їхали ми до кордону близько години дуже мальовничими місцями. Нарешті — кордон. На виїзді з Чорногорії водій сам виніс усі паспорти прикордонникам. Метрів за 50 — албанський прикордонний пункт. Водій робить те саме, але цього разу вийшла затримка через мою присутність серед пасажирів. Прикордонник прийшов на мене подивитися. Далі було досить кумедне спілкування, аж поки водій збагнув, що я знаю сербську. Він виявився єдиним з усіх присутніх, хто міг нею порозумітися. Прикордонники хотіли знати мій маршрут. Я пояснив, що їду до Тирани, а потім — у портовий Дуррес. А далі поромом назад до Італії. Після того, як прикордонник кудись зателефонував, в’їжджаємо нарешті до Албанії.

Пасажири, всі — чоловіки, збагнули нарешті, що з ними їде іноземець, почали знайомитися. Назва моєї країни? — ага, зрозуміли якимось чином. Починаю намацувати грунт. Англійською хтось говорить? Ні. Італійською (це ж навпроти Італії і, беручи до уваги, що можна приймати італійське радіо і телебачення, здавалося, ця мова могла бути їм зрозумілою)? Теж ні, як і сербською, бо в Улцині, де вони всі працювали, вона не була потрібна, — там з ними всі спілкуються рідною. Раптом чую: «Говоріш по-русскі?» —«Да». —«Как тєбя зовут?». Так і так. «А тєбя?» Цього він уже не зрозумів. Довелося допомагати жестами. Виявилося, Мухамед. Потім запитує: «Ти кто работать?» Я кажу: «Журналіст». Чую, він перекладає іншим пасажирам: «професОр» (потім виявилося, що потрібне албанське слово звучить «газетар»). На цьому розмова закінчилася, і я почав роздивлятися, що діється довкола.

Обабіч вузької дороги, що часом була асфальтованою, але більше зривалася на грунтівку, іноді виникали бідненькі села. Привернуло увагу, що біля дороги лежать купи сміття, а далі в полі стоять багато полишених розбитих авто (видно, звалищ автомобілів у цій країні наразі не існує). Ну й обіцяні колись Мілошем бетонні кулеметні бункери почали виникати скрізь досить масово. Зробивши своїми ворогами абсолютно всі країни світу (останній, із ким у 1971-му розірвали зв’язки, став Китай), Енвер Ходжа замкнув Албанію на замок і почав провадити політику економічної самодостатності, яка дуже скидалася на такий собі воєнний комунізм. Незадовго до смерті, 1985 року, йому стало здаватися, що весь світ ось-ось посуне на Албанію. І тоді одного дня він вирішує готуватися до відсічі й мобілізує народ на будівництво бункерів. За підрахунками, протягом досить стислого часу в країні з приблизно такою кількістю населення, яку має Київ, було збудовано 700 тисяч бункерів. Нині ніхто точно не знає, що з ними робити. Вони стоять скрізь: біля багатоповерхових будинків і в безлюдних горах, біля кордонів і в самому центрі країни. У приморському Дурресі вони побудовані прямо на пляжі, очевидно, щоб відбивати атаки з Італії. Я бачив, як хтось підприємливий прилаштував пляжний бункер під основу для бару, і його тепер прикрашає реклама кока-коли (важко уявити собі наочнішу ілюстрацію остаточної перемоги капіталізму над комунізмом!).

І ось нарешті Шкодер — одне з найдавніших міст Європи. Дорога знову вбирається в асфальт, а на узбіччі починають виринати бари, деякі новозбудовані. Раптом постає неймовірно імпозантна споруда на самотній горі, яка нависає над великим водоймищем. Це — Розафа, легендарна фортеця, що підходить до південного краю мальовничого Шкодерського озера. Іллірійська фортеця стояла тут уже за 500 років до народження Христа, охороняючи торговельне перехрестя на злитті річок Буни й Дрини. Неподалік підніжжя фортеці — автовокзал. Водій, що вже знає мій маршрут з інформації, яку я дав прикордонникам, негайно перекидає мене на мікроавтобус до Тирани. Він рушає прямо зараз, а на сусідньому сидінні — мій «російськомовний» друг Мухамед…

В Албанії, до речі, дуже цікаві самі ці автошляхи. Крім єдиної нової 40-кілометрової швидкісної автостради між Тираною й Дурресом, решта доріг будувалися ще за царя Панька, коли приватних автомобілів у країні не було взагалі, а отже їздили ними лише лічені урядові «членовози». Нині ж концентрація авто така, що вузенькі шляхи з вибоїнами не витримують. Просування вперед часто відбувається черепашачими темпами. Абсолютно нормальна картина, коли за якимось кінним возом плентаються п’ять-шість «мерсів», які не в змозі ту коняку обігнати, бо двом легковикам важко розминутися. В містах рух дуже хаотичний. Покладатися на світлофор не можна. Правил ніхто не дотримується. Взагалі сукупний досвід країни у водінні автомобілів дуже незначний через вищезазначене. Пішохід має покладатися лише на власну кмітливість і швидкість, якщо не хоче опинитися під колесами.

Хоч як це дивно, але з’ясувалося, що Мухамед непогано знав іншу мову, яку я розумію, — македонську. Він виявився з якогось прикордонного з Македонією села і мало не напівслов’янин. Я його досить вдало «використав», позаписувавши на клаптику паперу декілька засадничих слів албанською. При цьому, хоч як це дивно, мені так і не вдалося домогтися від нього слова «дякую». Він уперто чомусь не міг зрозуміти його ні македонською, ні сербською, ні російською, ні французькою, ні будь-якою іншою мовою. Я навіть описав йому ситуацію, коли він щось гарне робить, а бос йому за це каже — що? «Сіф’єте», — змоделював Мухамед, але пізніше виявилося, що це, швидше за все, означає «добре».

Дорогою до Тирани зі Шкодера мікроавтобус тричі зупиняли поліцаї. Цікава процедура привітання водія: поліцай завжди потискає йому руку, перш ніж переходити до суті розбирання. Я спершу навіть подумав, що зустрілися давні знайомі. Це теж відлуння часів, коли всі були «товаришами». Мухамед негайно пояснив мені причину зупинки: «Поліцай хоче сидіти у кав’ярні, пити каву. Йому потрібні гроші». Ну, ясна річ, — я це розумію, правда, українські полісмени, здається, віддають перевагу іншим напоям…

Тирана виявилася великим містом, теж забитим автомобілями, з яких, на око, приблизно 80 відсотків — мерседеси. Сміливо можна сказати, що ця країна має найбільше «мерсів» на душу свого тримільйонного населення у світі. Сидиш, наприклад, десь у вуличному кафе в центрі міста і бачиш, як протягом хвилини безперервною колоною повз тебе їдуть самі лише мерседеси, як новенькі, так і дуже старі. Це таке собі уявлення про щастя пересічного албанця, який 14 років тому не мав нічого. На запитання «звідки гроші?» досі не можу дати собі відповіді. Очевидно, деякі є результатом злочинної діяльності: торгівлі наркотиками, проституції. Албанська мафія — відоме явище в країнах Заходу. Деякі машини, очевидно, крадені. Але ж не стільки! Не можна забувати й про сотні тисяч албанців, котрі тяжко працюють у таких країнах, як Італія або Німеччина. Вони роками відмовляють собі в елементарних речах, аби втілити нарешті заповітну мрію й приїхати додому на власному мерседесі.

У Тирані немає служби інформації для туристів. Якщо приїздиш сюди без мапи і довідника, як це зробив я, постають величезні проблеми. Позаяк іноземців тут майже не буває, мережа готелів дуже обмежена. Через брак конкуренції кілька готелів у центрі дуже дорогі, як на мій бюджет. З іншого боку, щоб знайти щось дешевше, треба відійти від центру. Але в який бік? Запитати ні в кого нічого не можна через незнання мови, і залишається одне: вештатися вулицями на удачу.

З труднощами знайшов дуже пристойний і відносно недорогий готель. Власник добре говорив італійською, і нарешті вдалося розпитати про деякі речі. Тож тепер можна обмінювати гроші й шукати, де б попоїсти. Гроші в цій країні обмінюються трьома способами. Найгірший курс пропонують офіційні банки, що їх охороняють люди з великими автоматами. Трохи кращий курс у маленьких бюро обміну. В Дурресі я був ошелешений, побачивши у віконці міняльника з горнятком чаю в правій руці й АК-47, що лежав на столі по ліву руку! Нарешті майже офіційно діють сотні вуличних міняльників. Вони ходять поблизу банків з «віялами» леків (так називається албанська грошова одиниця) і пропонують найкращий курс.

Центр Тирани досить невеликий, а те, що там може цікавити туриста, дуже легко обійти пішки. Майже всі найважливіші споруди лежать на великому майдані Скандербега — центральній площі. Скандербег — це найбільший албанський національний герой. Його велике значення в історії країни визнавав навіть Енвер Ходжа, який, проте, поза сумнівом, найбільшим героєм вважав саме себе. У XV столітті під проводом Скандербега албанці протягом 25 років чинили опір Оттоманській Порті. Історики стверджують, що він не програв туркам жодної битви, і лише після його смерті країну було повністю підкорено. До речі, фільм про Скандербега був чи не єдиною албанською стрічкою, що її чомусь показували на радянському телебаченні…

Тут-таки на майдані, поруч зі щоглою з величезним червоним з чорним орлом прапором країни, стоїть і досить симпатичний пам’ятник герою. Відразу за ним — найвиразніша історична споруда міста — мечеть Етем Бей, збудована 1793 року. Це, власне, та мечеть, яку так дотепно використовував Енвер Ходжа в боротьбі за перемогу атеїзму. Тепер мечеть знову діє, але вірних я побачив там лише двох. Хоча нині в країні є мусульмани, католики і православні, вони не дуже активно практикують релігію. Пам’ятник самому вождю з майдану давно вже прибрали. Тепер на вивільненому місці на машинках катають дітей за гроші. Тішить око Національний музей історії поруч. Він виглядає як типовий будинок культури в обласному центрі на всіх просторах від Житомира до Караганди. Його прикрашає мозаїчне панно у стилі «робітник і колгоспниця». За головними героями картини видно ще цілу групу хто чим озброєних рішучих людей і албанський прапор. Усі вони й досі простують до якогось світлого майбуття. А сам напрямок цього руху в наші дні, напевно, символізує рухома реклама, тут-таки, на сусідньому будинку. Там вам і голландське пиво «Амстель», і, знову ж, ця всюдисуща кока-кола. Одне слово: на Захід, до ЄС і НАТО. Президент і уряд нині значно біднішої від України Албанії в цьому не мають жодних вагань або сумнівів. Якщо пройти від майдану Скандербега лише якихось 200 метрів у напрямку досить занехаяного національного стадіону Чемаль Штафа, де на збірну України невдовзі чекає відбірний матч чемпіонату світу з футболу, то над річкою Лана побачите колишній мавзолей Енвера Ходжи. Після перемоги демократії тіло вождя звідти викинули, але оригінальне нагадування про нього присутнє. Тут працює бар під назвою «Мумія». Цю назву старанно виведено на стіні екс-мавзолею червоною фарбою з краплями, що мають символізувати кров…

У Тирані безліч барів та ресторанів. Ціни досить низькі. Готують теж наче непогано. Місцеве вино — досить пристойне, а ось пиво «Тирана» не дуже рекомендую гурманам. Краще замовляти «Амстель», якщо є. Меню — одномовне албанське, проте, якщо ви обізнані з турецькою кухнею, можете там багато чого впізнати. Іноді з офіціантом доводиться спілкуватися жестами, але в багатьох закладах є бодай одна людина, котра говорить якоюсь іноземною мовою. Найчастіше це була італійська, потім — англійська. У ресторанах та барах, хоч як це дивно, нечасто цікавилися, звідки я. Кілька разів, коли це траплялося, назва «Україна» негайно викликала одну з двох реакцій: «А, Шевченко!» або «А, Руслана!» До речі, в Тирані у крамниці лежала касета Руслани, а «Дикі танці» крутили на місцевому радіо, і навіть чув її там у якомусь барі.

Тирана загалом нині значно веселіша, ніж, як видно, це було за комуністичної диктатури. Сподобалася ідея мера міста, що розпорядився пофарбувати місцевий відповідник хрущовок в усі кольори веселки. За посттоталітарні роки вже повиростали зовсім західного вигляду висотні будівлі і модернові готелі, як, наприклад, «Шератон» неподалік стадіону.

Цікаво, що, містячись у центрі країни, Тирана водночас лежить менш ніж за годину їзди від чудового адріатичного піщаного пляжу. Щоб туди дістатися, треба лише сісти в автобус, який відходить від міського базару на порт Дуррес щопівгодини. Ціна квитка — менше одного долара. Швидкісна автострада йде мальовничими місцями, вочевидь, популярними серед місцевих нуворишів. Тут уже постали сотні вілл, зроблених зі смаком у середземноморському стилі: персикового кольору стіни, дахи з червоної черепиці і розсувні віконниці.

У Дурресі за кімнату в щойно збудованому над морем готелі я заплатив 25 доларів. Як і в Тирані, виявився там єдиним клієнтом. Взагалі, іноземців у країні майже не видно. Якщо ще в Дурресі вони трапляються, бо звідти відходять пороми на Італію, то в Тирані я бачив лише двох типово вдягнених американських мормонів, що дісталися й туди у пошуках неофітів. Цікаво, якою мовою вони намагаються їх навернути?

Дуррес — давнє місто. Його заснували греки у VII столітті до нашої ери. Тривалий час місто було найбільшим портом на Адріатичному морі. Тут розпочинався дуже важливий шлях — Віа Ігнатіа, що вів до самого Константинополя. Багато пам’яток Римської доби. Серед найцікавіших — амфітеатр, збудований у II столітті до нашої ери. Ще одна пам’ятка — мури візантійського міста VI століття, що в XIV столітті були посилені венеціанськими баштами. В найхарактернішій із них, над морем, нині діє дуже популярний серед модної молоді бар.

Стиль життя в Дурресі дуже цікавий. Приблизно о 8-й вечора вулиці, які ведуть від центру на набережну, перекриваються для автомобілів і чи не все населення міста виходить на прогулянку. Люди просто гуляють і дивляться одне на одного. Це триває близько двох годин, а вже десь годині об одинадцятій абсолютно все завмирає. Не лише Дуррес, а й уся Албанія лягає спати. Нічного життя як такого майже немає. У п’ятницю ввечері об 11-й зачинилася навіть дискотека при моєму готелі.

До пляжної зони з центру міста їздять маршрутні автобуси. Саме там найбільш помітно, як за лічені роки все-таки встигла вирости албанська туристична індустрія. Поки що вона в основному орієнтована на своїх, але якість деяких готелів не викликає сумніву: невдовзі тут з’являться й іноземці. Пляж добре оснащений. Вода чиста, піщана коса досить далеко заходить у море. Пляжем вештаються торговці напоями і наїдками. Серед них багато дітей. Зі мною «розговорився» веселий хлопчина років 10—11, Клавдіян, який спершу досить вперто, але водночас і якось кумедно пропонував мені кока-колу або спрайт. Він не говорив жодною іноземною мовою, тож я вирішив відповідати українською. Кажу: «Кока-кола — ні, но. Не п’ю. ДоктОр каже: «но». Коньяк — «по» (тобто так), пиво, бірра — теж «по», а кока — «но». Сміється, каже, що зараз збігає, коньяк принесе. Знову відмовляюся, сміємося разом. Далі — урок з географії. Клавдіян спершу думає, що я серб, потім — що німець. Про Україну він ще не чув, але під кінець «розмови» вже вживає кілька українських слів, які щойно почув від мене. Природний лінгвіст! Жаль — талант пропадає через потребу тяжко з дитинства працювати.

Видно, що багато харчових і питних закладів над морем ведуть етнічні албанські біженці з Косово і Македонії. Деякі з них, швидше за все, брали там участь у бойових діях. Так, біля одного з новозбудованих ресторанів, найменованого за косовською географічною назвою, стоїть велетенська стела на честь полеглого вояка Армії визволення Косово. Серед назв ресторанів, котрі запам’ятав, — Приштіна, Гостівар, Тетово. Їхній досвід югославської кухні — це саме те, що треба цій країні, якій 15 років тому просто було ні з чого готувати. Природно, що й ресторанів як поняття тоді не існувало… Деякі речі у пляжній зоні можуть і шокувати іноземців, особливо західних. Наприклад, якийсь циган водив пляжем ведмедя на повідку, що був зачеплений за кільце, продіте йому через ніс. Албанські батьки, аніскільки не здивовані такою жорстокістю, радісно фотографували поруч із бідолашною твариною своїх дітей. Відвідувачів однієї ділянки пляжу чомусь охороняв вояк із кулеметом, націленим у бік решти пляжників. А ще я побачив біля моря тир, у якому стріляв якийсь добродій, хоча було видно, що на лінії вогню в морі плавають люди…

Нарешті ввечері третього дня, відстоявши три години в черзі до імміграційного контролю в порту разом з іншими «іноземцями» — косовськими албанцями, чиї оонівські документи довго й прискіпливо перевірялися, я з деяким полегшенням вирушив назад — до берегів більш звичної і більш передбачуваної західної цивілізації.