АГЕНТИ АБВЕРУ ПЕРЕД ВІЙСЬКОВИМ ТРИБУНАЛОМ США

13 червня 1942 року на пляжі неподалік Амангасетта, у Лонг-Айленді, Нью-Йорку, з підводного човна десантувалися четверо. Вони були вдягнені у військову форму й винесли на берег стільки вибухівки, капсул і запальних речовин, аби протягом двох років здійснювати акції саботажу в американській оборонній промисловості. 17 червня 1941-го подібна група, оснащена всім необхідним для підриву американської промисловості, висадилася в Понте Ведра-біч неподалік Джексонвілля, у Флориді.

Ці вторгнення мали на меті нанесення Німеччиною потужного удару, щоб перемогти ворога, знищивши потенціал США з виробництва життєво важливої бойової техніки та її транспортування на поля битв у Європі, викликавши страх у цивільного населення та зломивши рішучість Сполучених Штатів.

27 червня 1942 року всіх вісьмох диверсантів заарештували. Не здійснивши жодної підривної акції, вони постали перед військовою комісією, яка визнала їх винними. Один з них дістав довічне ув’язнення, другий — 30 років в’язниці, шістьох засудили до страти.

Про те, що нацисти покладали на диверсантів великі надії, можна судити з того, що, крім великої кількості доставлених на берег матеріалів, вони одержали 175200 доларів США. Затримавши їх, ФБР вилучило 174588 доларів. За два тижні підготовлені диверсанти встигли витратити 612 доларів на одяг, їжу, житло, поїздки, а також 260 доларів на хабар.

Німецька розвідка була настільки шокована, що вже ніколи не вдавалася до спроб організувати подібні підривні акції.

1 вересня 1939 року, вдершись у Польщу, нацистська Німеччина розв’язала в Європі Другу світову війну. Сполучені Штати зберігали нейтралітет, поки не виявилися втягненими у світовий конфлікт нападом 7 грудня 1941 року Японії на Пірл-Харбор. Сполучені Штати оголосили Японії війну 8 грудня, а 11 грудня Німеччина й Італія оголосили війну Сполученим Штатам.

У перші місяці війни головним американським внеском у протистояння нацистській військовій машині було промислове виробництво, поставки зброї тим, хто активно захищався від німецьких збройних сил. Можливо, сам Гітлер віддав наказ докласти серйозних зусиль, аби паралізувати промислове виробництво Америки. У досягненні цієї мети німецька розвідка покладалася головним чином на саботаж. Активну участь у здійсненні проекту брав лейтенант Вальтер Каппе з абверу-2, котрий до війни декілька років жив у Сполучених Штатах. Офіційно Каппе представляв німецький інститут зв’язків із зарубіжжям, який перед війною був знаряддям вербування німців за кордоном у націонал-соціалістичну робітничу (нацистську) партію Німеччини, а під час військового конфлікту підтримував контакти з тими, хто повернувся в Німеччину через кордон.

На початку 1941 року Каппе встановив зв’язок з особами, на котрих було покладено виконання диверсійного завдання в США. Більшість потенційних диверсантів працювали на цивільній службі, двох завербували в німецькій армії.

«Практикантам» (їх було близько дванадцяти), розповіли, у чому полягає їхня місія, лише після того, як вони вступили в школу диверсантів неподалік Берліна. Там їх навчили користуватися запальними речовинами, вибухівкою, механізмами вповільненої дії, тайнописом, готувати легенди на основі американських даних. Інтенсивне тренування включало практичне використання технічних засобів у реальних умовах. Для пошуку цілей і місць в Америці, де можна найбільш ефективно знищувати залізниці, стратегічні підприємства, важливі канали, водні шляхи та шлюзи, використовувалися карти. Усі інструкції необхідно було запам’ятати.

26 травня 1942 року група в складі чотирьох диверсантів відпливла на підводному човні з німецької бази в Лор’єні (Франція), а 28 травня з тієї ж бази відчалила наступна група. Диверсанти мали висадитися на Атлантичному узбережжі Сполучених Штатів. Де саме, було відомо лише командирам груп.

Група 39-річного Джорджа Джона Деша, у яку входили 36-річний Ернест Пітер Бергер, 35-річний Хайнріх Харм Хайнк і 34-річний Річард Квірін, висадилася 13 червня 1942 року в Нью-Йорку приблизно о 12.10. 17 червня 1942 року у Флориді висадилася інша група. Її командиром був 33-річний Едвард Джон Керлінг. У її складі — 35-річний Вернер Тіль, 32-річний Герман Отто Нойбауер і 22-річний Ганс Гаупт Герберт. Члени обох груп були цілком або частково одягнені в німецьку уніформу, аби до них, якщо впіймають на місці висадки, ставилися не як до шпигунів, а як до військовополонених.

Їм вдалося висадитися непоміченими. Диверсанти швидко зняли військову форму й закопали її разом із підривними матеріалами, які збиралися згодом забрати. Флоридська група подалася в Джексонвілль, потім потягом — у Цинциннаті. Двоє поїхали в Чикаго, двоє інших — у Нью-Йорк.

Лонг-айлендській групі не поталанило. Щойно вони закопали оснащення та військову форму (а один із диверсантів був ще в плавках), як до берега наблизився патруль берегової охорони. Ці типи викликали велику підозру, тим паче що запропонували хабар, аби про зустріч із ними забули. Патруль, аби приспати пильність диверсантів, від хабара не відмовився, а сам швидко повідомив про інцидент у штаб-квартиру. Та поки визначили місце інциденту, зловмисники дісталися залізничної станції та й виїхали до Нью-Йорка.

Рішучість Деша служити фатерланду похитнулася. 14 червня 1942 року під ім’ям Пасторіус він зателефонував у нью-йоркський офіс ФБР. Повідомив, що прибув недавно з Німеччини та що передзвонить у штаб-квартиру ФБР наступного тижня з Вашингтона, округ Колумбія. У п’ятницю вранці, 19 червня, в ФБР справді пролунав телефонний дзвінок із вашингтонського готелю. Деш посилався на попередній дзвінок і поінформував, де перебуває зараз. Його заарештували і протягом кількох наступних днів грунтовно допитали. Він назвав імена решти диверсантів, можливе місцеперебування декого з них і дані, що допоможуть швидко їх заарештувати. Трьох членів лонг-айлендської групи заарештували 20 червня в Нью-Йорку. Членів флоридської групи Керлінга й Тіля заарештували 23 червня в Нью-Йорку, а Нойбауера та Гаупта — 27 червня в Чикаго.

Вісімка постала перед військовою комісією в складі семи офіцерів армії США, призначених президентом Рузвельтом. Процес тривав із 8 липня до 4 серпня 1942 року у будинку міністерства юстиції у Вашингтоні, округ Колумбія. Обвинувачення представляли міністр юстиції Френсіс Біддл і армійський суддя генерал-майор Мірон Крамер, захист — полковник Кеннет Роялл (майбутній міністр оборони при президенті Трумені) й майор Лозін Стоун (син Гарлана Фіска Стоуна — головного судді Верховного суду США).

Усіх вісьмох визнали винними й засудили до страти. Міністр юстиції Біддл і директор ФБР Едгар Гувер звернулися з апеляцією до президента Рузвельта, аби той пом’якшив вирок Дешу й Бергеру. Після цього Деша присудили до 30-річного, а Бергера — до довічного ув’язнення. Обидва мали відбувати строк у федеральній в’язниці. Інших шістьох стратили 8 серпня 1942 року на електричному стільці у в’язниці округу Колумбія.

Допити німецьких військових і вивчення документів після Другої світової війни підтвердили, що Німеччина більше не робила спроб висадити в Америці диверсантів із підводних човнів. Єдиний виняток — висадка наприкінці 1944 року з німецької субмарини двох шпигунів — Вільяма Кертіса Коулпофа й Еріха Гімпела на узбережжя штату Мен. Це була відчайдушна спроба роздобути інформацію. Їх також заарештували раніше, ніж вони розпочали виконання завдання.

У квітні 1947 року президент Трумен видав указ про помилування Деша й Бергера за умови їхньої депортації. Їх вивезли в німецьку окупаційну зону в Німеччині й там звільнили.

Хоча в період Другої світової війни ФБР розслідувало багато справ за підозрою в саботажі, у жодній із них не було виявлено ворожого сліду. Кожна підозріла акція виявлялася наслідком вандалізму, проявом почуття невдоволення, образи, прагнення позбутися нудьги, інтересом дітей «до того, що з цього вийде» або пояснювалася іншими особистими мотивами самих американців.

(За матеріалами ФБР)