Абсолютний блиск Олени Ільзен

Ці спогади написав 1992 року Григорій Кочур на прохання Євгенії Дейч (дружини Олександра Дейча) після смерті Олени Ільзен. Вони були прочитані на вечорі пам’яті О.Ільзен у товаристві «Меморіал» у Москві й залишилися в архіві Літературного музею Григорія Кочура в Ірпені. Це спогад про двох жінок, життя яких у різний час було пов’язане з Києвом, поезією та страшними репресіями тоталітарної системи.

Олена Олексіївна Ільзен (Грін) народилася 3.04.1919 року в Києві. Її батько — доктор філософських наук, мати — колишня бестужевка. У 1937 році батьків заарештували, батька розстріляли, матір відправили в табір. З 1942 по 1954 рік перебувала в таборах Воркути Комі АРСР. Викладала в школі, працювала у видавництві медичної літератури, перекладала з англійської, німецької, французької. У шістдесяті роки її будинок став одним із московських центрів самвидаву, де збиралися колишні ув’язнені й дисиденти. Померла 15.06.1991 р. у Москві.

Я був засуджений як «український буржуазний націоналіст» до десяти років виправно-трудового табору. Судили мене в Полтаві, місцем ув’язнення стало селище Інта в Комі АРСР (нині це вже місто). Там я працював на шахті — спочатку відкатчиком вугілля, згодом опанував професію нормувальника. Після звільнення залишився на тій самій роботі. Різниця полягала в тому, що в табірній зоні я тільки працював, а жив уже в селищі, міг бувати всюди, де хотів, і якщо раніше з конторою нашої організації спілкувався тільки телефоном, то тепер міг з’явитися туди власною персоною.

У будинку, де містилася контора, була якась подоба бібліотеки з читальнею. Там можна було посидіти, почитати свіжу газету або часопис, були навіть книжки, але асортимент їх був дуже убогий. І ось одного разу завідувачка цієї читальні повідомила мені, що її відряджають у Ленінград, там вона зможе дістати деякі новинки, і тому я можу замовити їй те, що мене цікавить. Я, звичайно, назвав Ахматову, Мандельштама, Пастернака. Все це слухала жінка, що сиділа поруч. Слухала з іронічною посмішкою. Потім підвелася й підійшла до мене з такими словами: «Ну, ви, здається, теж божевільний, як я. Давайте знайомитися». Так я познайомився з Оленою Олексіївною Ільзен. Вона свій термін відсиділа північніше Інти, у Воркуті, тепер поверталася додому, в Москву. На прощання дала свою московську адресу.

Згодом я поїхав у Київ, домігся реабілітації («пізній Реабілітанс», як казав покійний академік Олександр Іванович Білецький), відновив свої літературні зв’язки. При Спілці письменників організували комісію художнього перекладу, до якої ввійшов і я. У тодішній централізованій структурі наша комісія була тільки філією, центральне бюро художнього перекладу містилося в Москві, й я приїжджав туди на різні наради або «симпозіуми» — цей термін входив тоді в моду. Приїзди в Москву дозволяли мені побачитися з друзями — наприклад, з Олександром Йосиповичем Дейчем та його дружиною Євгенією Кузьмівною, які, до речі, жили неподалік будинку Олени Олексіївни. У неї тоді з’явилося нове амплуа: знавця і популяризатора самвидаву — літератури «апокрифічної» (творів, що не потрапили до друку) або забороненої, поширення якої вважалося справою кримінальною. Пам’ятаю, як я мусив був за ніч прочитати машинописний примірник «Котлована» А.Платонова — вранці цей машинопис мав потрапити у руки такого ж, чергового, читача.

Олена Ільзен любила «дарувати своїх друзів». Мені вона подарувала Шару Кариг, угорську громадську діячку і поетесу. Шара Кариг сиділа в таборі разом з Оленою Олексіївною. Може постати запитання: чому громадянка Угорщини опинилась у «нашому» таборі? Відповісти неважко: Угорщина — країна, що належить до соціалістичного табору, але великих просторів у ній немає, отож немає місця й для віддалених таборів. Але ми з друзями ділилися всім, у тому числі й таборами. Відсидівши свій термін, Шара поїхала додому, в Будапешт. Олена Олексіївна зі своїм чоловіком Георгієм Львовичем Гріном їздила до неї. Я такої розкоші не міг собі дозволити: був «невиїзний».

Одного разу Олена Ільзен приїхала до нас у Київ, познайомилася з моєю покійною дружиною Іриною Михайлівною: та теж відсиділа десять років, але в Абезі — південніше Воркути, північніше Інти. Приїхала тоді Олена Олексіївна з сумною звісткою: було вбито нашого спільного друга Костянтина Богатирьова, чудового перекладача віршів Р.-М.Рільке. Убивство Богатирьова, який теж побував у таборі, пов’язували з його наміром написати спогади, про що він необережно інформував надміру широке коло знайомих. А знав Богатирьов дуже багато...

Зрідка ми обмінювалися з Оленою Олексіївною листами. Була вона в цьому жанрі винахідлива і дотепна, тому не можу відмовити собі в задоволенні навести один із її листів.

«Дорогий Григорію Порфирійовичу!

Я вас дуже люблю, тим більше що совість моя нечиста, бо я не відповіла на ваш лист. Улітку я повністю відключаюся від цивілізованого світу та спілкування з його представниками і занурююся у виконання продовольчої програми.

Про Шару весь час отримую відомості, — хтось виїжджає, хтось приїжджає. Вона проходила нехороше обстеження, було тривожно, але начебто все минулося.

Із наших сімейних сенсацій — моя внучка вискочила заміж, отож я відносно скоро буду прабабою. Чоловік моєї внучки — обом по 18 — нині в армії, але неподалік Москви. Хлопець і його сімейство не противні, хоча й чужі. Втім, свекор Наталки по жіночій лінії угорець і по-угорськи говорить.

Читаю багато, але досить безглуздо — що Бог пошле, але іноді він посилає і цікаві книжки, наприклад, дуже мені сподобалися про Ахматову — щоденники її близької подруги, а також листи дочки Цвєтаєвої.

Напишіть про себе, якщо не будете мені мстити таким же мовчанням. Як здоров’я Ірини Михайлівни? Де вона? Вдома? У лікарні? Втім, мені все це розповість Євгенія Кузьмівна по приїзді.

А поки що прийміть усілякі побажання від нас із Георгієм Львовичем до Нового року і незалежно від нього, а взагалі — найкращого Вам та Ірині Михайлівні.

Ваша О.»

В один із моїх приїздів Олена Олексіївна повідомила новину: в Москву приїхала Ахматова. Зупинилася вона, як звичайно, в Ардова, з дружиною якого дружить, у неї зле з серцем, навіть у лікарні лежала, а тепер виписалася. Домовилися, що завтра об одинадцятій ми маємо бути в неї. Тільки візит повинен бути коротким, і в розмові слід уникати тем, які могли б Анну Андріївну хвилювати.

Візит відбувся. Нам відчиняє Ардов у піжамі, хутенько добігає до кімнати й ховається в ній, а звідти велично випливає Анна Андріївна. Ми підходимо до маленької «боковушки», в якій стоїть просте ліжко без спинки, — на ньому, очевидно, спить Анна Андріївна. Вона сідає на ліжко, ми — на табуретки (уже в коридорі). Кажу, що я перекладаю вірші українською мовою, приїхав на нараду перекладачів, дізнався, що Анна Андріївна в Москві, і як давній шанувальник її поезії вважав за потрібне нанести візит. Відповідає, що дуже любить Київ: там училася, там працювала, там вінчалася з Гумільовим. Щодо перекладу, то в них у групі акмеїстів був теж перекладач — Михайло Лозинський: «Був він дуже учений і всіх нас поправляв. Ось є в Мандельштама вірш про мене. Пам’ятаєте?»

Я, щоб довести, що пам’ятаю, відразу прочитав ці вісім рядків:

Вполоборота, о, печаль,

На равнодушных поглядела,

Спадая с плеч, окаменела

Ложноклассическая шаль.

Зловещий голос, горький хмель

Души расковывает недра:

Так — негодующая Федра —

Стояла некогда Рашель.

Ось ми говоримо «негодующая Федра», а раніше ж було — «отравительница Федра». Лозинський каже Мандельштаму: «А ти тут наплутав, Осипе. Це Медея — отруйниця, а Федра нікого не труїла». Тоді й з’явилося це «негодующая».

Олена Олексіївна пізніше коментувала нашу розмову так: «Тут у них почалася розкішна балаканина на перекладацькі теми. Про моє існування вони забули зовсім». Це не зовсім так: Олена Олексіївна не була статистом у цій «балаканині». Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?»

На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!» Смисл вигуку такий: людина, чиє прізвище закінчується на «енко», може перекладати українські вірші без допомоги дослівника.

Ми пам’ятали, що візит має бути коротким, і поривалися йти, але нас зупиняло прохання: «Посидьте ще трохи». Піти вдалося чи не з п’ятої спроби. Відбулася ще церемонія авторського підношення книжок. У наявності виявилися «Лірика стародавнього Єгипту», де є переклади Ахматової, та її книжечка з серії «Майстри поетичного перекладу». Я хотів, щоб одна книжка була подарована мені, інша — Олені Олексіївні. Але Олена Олексіївна сказала, що днями вона зайде з томиком оригінальних віршів Анни Андріївни й попросить її надписати саме цю книжку. Так і вирішили зробити. Я відразу поїхав у Київ. Написи на подарованих мені книжках такі: «Григорію Порфирійовичу Кочуру на пам’ять про А.Ахматову. 27 лютого 1966. Москва», а на другій: «Григорію Порфирійовичу Кочуру в його московські дні — Анна Ахматова. 27 лютого 1966». А 5 березня я вже читав повідомлення про смерть Ахматової...

«Абсолютний блиск!» — такою формулою любила користуватися Олена Олексіївна Ільзен, коли мова заходила про те, що їй особливо подобалося. Саме цією формулою хочеться визначити духовний образ цієї неординарної особистості. Такою вона збереглася в моїй вдячній пам’яті. Ну а для тих, хто хотів би докладно познайомитися з нею, залишилися її вірші та статті.