А судді хто?

Ті, кому потрібно подати 1000-літній ювілей Софії Київської як «фальшивий»

Хто сперечатиметься, що Софія Київська — тисячолітня святиня? Питання лише в тому, коли святкувати ювілей Софії, адже літописи не дають точної дати її заснування. Дискусія про це триває майже 200 років і, здавалося, кінця їй не видно. Але сама Софія містить дані, які дозволяють говорити про її виникнення в другому десятиріччі ХІ століття. Багаторічні дослідження собору дали змогу встановити точний час його заснування — 1011 рік. Рішенням 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (жовтень 2009 р.) та указом президента України В.Януковича від 11 червня ц.р. «Про святкування 1000-річчя заснування Софійського собору» вирішено відзначити цей ювілей 2011 року.

Ще при підготовці указу відповідальні представники адміністрації президента (професійні історики) старанно ознайомилися з проблемою (у тому числі й безпосередньо в соборі), вивчивши всі необхідні документи, аргументи «за» і «проти». «За» — учених з Національного заповідника «Софія Київська», «проти» — академіка П.Толочка, його сина члена-кореспондента О.Толочка та їхнього оточення. Концепцію заповідника було визнано переконливою, вийшов указ. Зрозуміло, що противників ювілею це не влаштовує і вони не полишають спроб зірвати його. Ними розв’язана безпрецедентна і дуже агресивна кампанія з дискредитації рішення ЮНЕСКО та указу президента. Я і мої колеги зазнали справжнього цькування з публічними образами та обвинуваченнями в тому, що ми, а слідом за нами «некомпетентні чиновники», мовляв, обдурили президента, підсунувши йому «фальшивку», за якою нібито стоїть «соціальне замовлення, релігійне, політичне, адміністративне». Отримати більш повне уявлення про все це можна зайшовши на сайт //millennium.nikitenko.kiev.ua.

Газета «ДТ» опублікувала матеріали, в яких відображено позицію обох сторін. Нещодавно в ній з’явився і дуже показовий зразок полемічної творчості одного з опонентів заповідника, відповідь на який наведено нижче.

Опублікований у «ДТ» матеріал Аліни Бажал про дискусію з приводу 1000-літнього ювілею Софії Київської (див. «ДТ», №25 від 3 липня 2010 р. — «Храм непередбачуваного віку, або Хто похвалить президента за ювілей Софії?») викликав негативну реакцію одного з найрішучіших противників ювілею — заступника директора Інституту археології НАН України Гліба Івакіна (див. «ДТ», №27 від 17 липня 2010 р. — «Псевдонаука породжує фальшиві ювілеї»). Журналістку обвинуватили в подачі «не дуже коректного матеріалу» — «довільної «нарізки» з текстів з одного боку і коментарів з іншого».

Особливе несприйняття у
Г.Івакіна викликало оприлюднення того факту, що жоден з організаторів «антиювілейних» акцій (а таких було вже кілька) безпосередньо не займався Софійським собором і не має спеціальних праць стосовно цієї пам’ятки. У критичних виступах і публікаціях противників ювілею ніхто ані слова не сказав про цю неприємну для них ситуацію. Натомість широкій публіці нав’язується думка, що «метри фундаментальної науки» не можуть прийняти «ювілейну фальшивку», зліплену «дилетантами» — науковими працівниками Національного заповідника «Софія Київська», тобто мною і моїм колегою кандидатом історичних наук В’ячеславом Корнієнком. Тому в Г.Івакіна викликало роздратування запитання А.Бажал «хто ж судді?» і її цілком коректне роз’яснення, хто саме, із шанобливим переліченням титулів наших опонентів і нагадуванням наукових напрямів, за якими вони працюють. Не її провина, що серед них справді немає жодного фахівця з Софії. До слова, у наукових установах, що їх представляють наші опоненти, — в академічних Інституті археології та Інституті історії — Софійський собор не був і не є предметом спеціального цілісного дослідження, а останні дисертації стосовно нього були захищені кілька десятиліть тому — це роботи С.Висоцького про графіті Софії Київської. Зауважу, що С.Висоцький найбільш активно вивчав софійські графіті в часи своєї роботи в заповіднику, і ці дослідження лягли в основу його кандидатської та докторської дисертацій, що цілком закономірно. Причому дослідження він проводив комплексно, що дало можливість усебічно розглянути будь-яку конкретну проблему, а отже — найбільш об’єктивно судити про неї. Тому й не правий Г.Івакін, засуджуючи мене за «широкий профіль» моїх досліджень Софії, адже неможливо вивчати її історію, архітектуру, живопис тощо, так би мовити, «окремо», поза цілісним баченням пам’ятки та загального історико-культурного контексту епохи. А от наш критик якраз і ратує за те, щоб Софію вивчали фахівці з конкретних напрямів науки — «архітектура, археологія, живопис, літопис». Хто ж проти? Нехай вивчають, але ж і цього сьогодні практично немає, а те, що є, — явно має бути кращим, бо щоразу наражається на суперечності з іншої царини знань про Софію. У принципі
Г.Івакін — типовий адепт позитивізму, який стверджує, що всі справжні («позитивні») знання можуть бути отримані лише як результат функціонування окремих наук. Такий підхід років 100 як застарів, сучасна світова наука грунтується на комплексній методиці вивчення гуманітарних проблем. Судячи з усього, наш критик слабко орієнтується в понятті «наукова методика». Інакше не обурювався б поясненням В.Корнієнка його методики дослідження графіті. Адже Корнієнко говорить (наскільки це дозволяє газетне інтерв’ю) не просто про спосіб їх фотографування, як стверджує Г.Івакін, а про прийоми виявлення та прочитання графіті з урахуванням їхніх палеографічних особливостей. А методика і є сукупність прийомів для вирішення тих чи інших завдань. До цього додам, що В.Корнієнко вперше почав читати графіті фронтально (а не вибірково, як раніше), досліджуючи сантиметр за сантиметром поверхню стін. У читанні і трактуванні графіті він враховує і богослужбові особливості архітектурного об’єму, де знайдено графіті, і сюжет фрески, на якій воно написане, і взаємозв’язок графіті з розташованими поруч написами.

Це дало вражаючі результати: якщо за весь попередній час у Софії було знайдено 311 написів, то на сьогодні їх налічується близько 2500. Досліджено приблизно третину поверхні стін, тому ми очікуємо знайти не менше 5000 графіті. Виявлено цілі групи раніше не вивчених написів: латинською, українською, польською мовами — вони містять унікальну інформацію! Але, звісно ж, найцінніші — це графіті давньоруські, оскільки вони істотно поповнюють зведення писемних джерел, коло яких, здавалося б, давно окреслено. Знайдено найдавніші графіті з датами 1018/21, 1019, 1022, 1028, 1033, 1036 роки. Ці графіті спростовують літописні дати заснування Софії 1037-го і навіть 1017 року. Водночас вони надійно підтверджують концепцію заснування собору в 1011 році, концепцію, що будується на комплексному вивченні писемних джерел, архітектури та живопису собору. Нагадаю, що в монументальному живописі собору, особливо у світських фресках, чітко простежується прославляння княжого подружжя його замовників — Володимира і Анни. Так, на княжому портреті в центральному нефі зображено сім’ю Володимира і Анни, а не Ярослава та Ірини, на фресках сходових веж, що ведуть на княжі хори, зображено укладання династичного шлюбу подружжям хрестителів Русі. Ці висновки, які стали результатом багаторічних досліджень Софії, покладено в основу моїх дисертацій, монографій, більш як двохсот наукових статей, виступів на численних міжнародних конференціях.

Намагаючись якось завуалювати відсутність власних наукових напрацювань у дослідженні Софії, Г.Івакін спантеличує читача шквалом зневажливих «епітетів» на адресу опонентів: «дилетанти», «фальсифікація», «буйна фантазія», «свідомий обман», «сваволя над джерелами», «цілковита некомпетентність» тощо. Такий стиль критики в академічних колах зазвичай не практикується, та на адресу музейних працівників Г.Івакін (як, утім, і його ідейні співтовариші) собі таке дозволяє. Що це — корпоративний «академічний» снобізм чи не найкращі звички людини «при посаді»? Усе це не нове: зарозумілість і зневажання людської гідності благополучно перекочували з тоталітарних часів. Читаєш — і буквально занурюєшся в задушливу атмосферу погромних академічних з’ясувань стосунків з інакодумцями. Звідти ж і спроба публічно очорнити людину, кинути тінь на її репутацію.

У цьому зв’язку хочу запитати Г.Івакіна: що він має на увазі, коли натякає, мовляв, у наукових колах відомо, що і як я захищала по собору. Один лише натяк — і, дивись, пройде чутка про якісь таємничі шахрайства, пов’язані із захистом моїх дисертацій. Але мені приховувати нічого. Обидві дисертації, написані по Софії після багатьох років роботи в ній — кандидатську і докторську (до речі, видані), — я захищала публічно у двох солідних академічних інститутах Москви і Києва. Навіщо ж очорнювати разом зі мною і шанованих учених, котрі проголосували за мене? Невже я примудрилася всіх обдурити, підкупити, залякати? От і мого колегу — молодого талановитого і надзвичайно працьовитого вченого В.Корнієнка Г.Івакін намагається таврувати в такий самий спосіб: він, мовляв, «дилетант у палеографії та лінгвістиці. Захищався з туризму! Старослов’янської мови — фонетики, відмінків, відмінювання, узгодження та інших премудростей поки що просто не знає». Треба ж, як Г.Івакін усе з ходу визначив, сам нічого в цій царині не дослідивши! А те, що Корнієнко цікавиться софійськими графіті зі студентських років, останні п’ять років вивчає їх професійно, що вже видав про них монографію і понад два десятки статей в українських і зарубіжних наукових виданнях, виступав на багатьох міжнародних конференціях, — хіба це свідчить про нього як про дилетанта? Та й захищався він не де-небудь, а в Інституті історії НАН України за фахом «історія України», і предметом його дослідження стали пам’ятки історії та культури. Саме в них він вивчає графіті.

Налаштовуючи читача проти ювілею, Івакін прозоро натякає, що хтось нібито хоче нагріти на цьому руки: «На святкування виділяються десятки мільйонів бюджетних грошей. Два ювілеї заповідник відзначав зовсім нещодавно — у 2004-му і 2009 роках». Зауважу, що ніяких бюджетних грошей на ці ювілеї заповідника не виділяли. Що стосується 1000-літнього ювілею Софії — нехай читач ознайомиться з указом президента і дізнається, що гроші заплановано виділити на ремонтно-реставраційні роботи в Софії. Чим же це погано? І не варто бити «нижче пояса», яскраво описуючи тривожну реакцію на рішення ЮНЕСКО «профільних організацій — Міністерства культури і туризму, НАН України, Національного комітету ICOMOS». Цю тривогу вони забили «з подачі»
П.Толочка, котрий збентежив своїми листами всіх і вся. Чому не називаються інші організації, які підтримали це рішення? Наприклад Інститут археографії і джерелознавства НАН України, Міністерство освіти і науки, Міністерство регіонального розвитку і будівництва, Міністерство закордонних справ? Хіба вони менш «профільні»? А ким і як була організована згадана Івакіним петиція «учасників Міжнародного візантійського симпозіуму», котрі «були шоковані новою датою», — відомо. Йдеться про колективний лист міжнародного наукового семінару «Архітектура Візантії і Давньої Русі ІХ—ХІІ ст.ст.», який відбувся в Ермітажі в листопаді 2009 року. Лист організований співробітником Ермітажу О.Іоаннісяном, який разом із
Г.Івакіним зробив «відкриття», перетворивши Десятинну церкву з розкішного хрестовокупольного храму на архаїчну провінційну базиліку. Підписали лист особи, абсолютно не відомі як дослідники Софії, більше того — жоден із них навіть не згадується в публікаціях про неї. У листі вони (або від їхнього імені
О.Іоаннісян) запропонували «запровадити мораторій» на святкування 1000-літнього ювілею Софії в 2011 р. Далі вже нікуди... Сумніваюся, що ця одіозна петиція є одностайним волевиявленням її підписантів. Немає ніяких сумнівів, що за всім цим стоїть певна група людей, які бажають «правити бал» у всіх питаннях, пов’язаних з наукою про Давню Русь.

Що ж до випадів Г.Івакіна на адресу моїх і В.Корнієнка досліджень, то вони будуються не на його наукових дослідженнях, а або відштовхуються від чиїхось кулуарних думок, або будуються на перебріхуванні наших робіт, перекручуванні взятих у нас інтерв’ю тощо. От уже справді «нарізка» з розмов і текстів. Це що — «академічні критерії доказовості», за які так бореться Івакін? Чого варта, наприклад, така, спрямована проти В.Корнієнка, фраза: «Перевірка досвідчених палеографів показала, що на правильне прочитання 8 букв припадає 40 помилкових». Де, в чиїй роботі наведено цю статистику? Навіть якби й було наведено, треба ще довести, хто, власне, помиляється. Оскільки сам Г.Івакін не фахівець у галузі вивчення графіті, він посилається на думку авторитетів як на істину в останній інстанції: «Палеографи вищого розряду... з рідкісною єдністю говорять про його помилки в прочитанні». «Вивчення показало, що не існує жодної надійно доведеної дати 10—20-х років». І знову виникають запитання: які саме палеографи, що конкретно вони кажуть, чому дивом опинилися в один час і в одному місці, у чому і чому вони одностайні, і знову ж таки, хто насправді правий? Усе дуже туманно, зате рішуче, а тому й наводить тінь на тин.

Вся публікація Івакіна сповнена гнівних інвектив, нагадуючи записану з голосу емоційну сумбурну промову. Він не чує опублікованих А.Бажал наших відповідей на слова опонентів, знову повторюючи ті самі звинувачення. Воно й зрозуміло: людина розлючена (хто дозволив?! як посміли?!), а сказати до пуття і по суті їй нічого. От вона і радить читачеві «для чіткого розуміння» звернутися до матеріалів згаданого круглого столу. Але для ще чіткішого розуміння пропоную читачеві ознайомитися з нашими відповідями на ці матеріали, які опубліковані на зазначеному сайті. До речі, вони вже вийшли окремою книжкою — «Час заснування Софії Київської: пристрасті довкола міленіуму». Там читач знайде відповіді на всі виділені жирним шрифтом у публікації Г.Івакіна у «ДТ» постулати, з допомогою яких він намагається зруйнувати нашу концепцію. Намагається, і не більше того. Не будемо ілюструвати тут усю «силу» критичних «аргументів» Г.Івакіна, адже газета — не місце для наукових дебатів, та й який сенс? Усе й без того зрозуміло: груба обструкція 1000-літнього ювілею Софії Київської не робить честі ні йому, ні «непсевдонауці», яку він представляє.