А що сказав би ВВ... До 10-річчя смерті академіка Володимира Фролькіса

Вчений завжди живе в майбутньому.

Володимир Фролькіс

Здається, зовсім недавно в переповненому залі столичного оперного театру на Всеукраїнському форумі медиків ми слухали його блискучий виступ. На той час стало вже звичним у середовищі наших учених та лікарів напередодні наукових конференцій чи академічних зборів, де планувалися його виступи, чути від колег: обов’язково йду на Фролькіса. І ніколи всесвітньо відомий учений, чиє ім’я, як і ім’я нашого спільного старшого друга Миколи Михайловича Амосова, сприяло інтелектуальному престижу України, не підводив їхніх очікувань. Ось і на згаданому форумі 1 жовтня 1999 року його виступ — гострий за формою, глибоко професійний за змістом і яскраво громадянський за полемічним спрямуванням — був вислуханий і сприйнятий з величезною увагою. А ще — зі співпереживанням, бо емоційна тональність, а головне — правдивість і справедливість сказаного не могли залишити слухачів байдужими. «Нам потрібна сьогодні тільки правда, а не «обман, що возвеличує» — такий лейтмотив його виступу.

Чітко пам’ятаю вимовлені ним слова: «Основна ідея — загальнодоступність медицини, щоб в Україні люди не вмирали від відсутності грошей на лікарські препарати через шалені ціни... Я задоволений тим, що з наших пропозицій зникла ідея приватизації лікувальних установ. Цілком очевидно, що приватизовуватимуть найкращі установи. Це з ходу каструватиметься вся медицина. А ще ніколи кастрація не була методом лікування імпотенції».

Гострі й схвильовані слова, надія на те, що їх буде почуто й до них прислухаються... Чи справдилася надія вченого? Поки що ні...

І ще хотів би нагадати його слова, яких сьогодні не може не підтримати сучасний дослідник у галузі медичної науки та практики: «Володимир Веніамінович Фролькіс... Ті люди, котрі його знали, працювали з ним, дружили, спілкувалися на науковому поприщі, зустрічалися, слухали його виступи, завжди яскраві й на гострі теми, — всі вони говорять про академіка Фролькіса схвильованими, добрими словами. Згадують його наукову творчість, яка здобула світове визнання, насичене особливим емоційним світлом його спілкування з численними учнями, його усмішку, доброту, непередавані жарти й дотепи, жести, діалоги зі співрозмовниками — прояви симпатії і приязних стосунків, і ще незмінна його увага до прохань допомогти — порадою, консультацією, ідеями, поділитися досвідом. Такі були риси цього вченого особливої людської природи, який радо обдаровував усіх, із ким спілкувався. Дослідник-романтик, він не випадково любив повторювати, що в «науки і поезії багато спільного, головне — прагнення пізнати сутність явищ... І не тільки пізнати, а й багато що змінити».

З ім’ям ВВ, як називали його близькі співробітники та учні, пов’язується розвиток не тільки вітчизняної, а й світової геронтології — однієї з найгуманніших і водночас надзвичайно складної галузі медицини і біології. Проблема подовження тривалості життя людини — універсальна, соціальна і медико-біологічна. Саме їй ВВ присвятив свої багатолітні дослідження і праці — філософські, теоретичні, експериментальні. Всі вони наріжним каменем лягли в основу становлення широко відомої у світі наукової школи українських геронтологів. Праці Володимира Фролькіса відзначено багатьма високими нагородами. Пам’ятаю, з якою радістю довідалися ми про те, що Всесвітній парламент гуманітаріїв, до якого входять чимало нобелівських лауреатів, відомі громадські діячі, відомі вчені, зірки літератури та мистецтва, обрав В.Фролькіса своїм членом і вручив йому Рицарський хрест. До цього слід додати і нагородження його від імені Міжнародної асоціації геронтологів медаллю ім. Ф.Верцара, обрання почесним членом наукових товариств геронтологів ряду країн, присудження наукових академічних премій О.Богомольця, М.Стражеска та І.Мечникова, Державних премій України. Свято шанують пам’ять академіка В.Фролькіса його сучасники.

Відзначаючи одну з роковин від дня смерті Володимира Веніаміновича, видатний український медик, хірург і біокібернетик Микола Михайлович Амосов поділився тоді у своїй публікації сумними роздумами: «Як швидко біжить час. Ось уже роки минули, відколи не стало Володимира Веніаміновича Фролькіса, а мені все не віриться: ось так взяти й померти. Несподівано й назавжди. На засіданнях академії, на конференції шукаю за інерцією його скромну постать. На жаль — його немає. І не буде. Надзвичайна була людина...» Сьогодні немає вже й того, хто написав ці рядки — Вченого і Людини, якій, як і Володимиру Фролькісу, ми зобов’язані високим рейтингом України у світовій науці минулого століття.

Ось уже десять років, як Володимир Фролькіс пішов від нас. У це важко повірити. І, напевно, тому в повсякденних справах ми постійно відчуваємо еманацію його справ та ідей, його присутність серед нас, друзів, колег, наступників. Чітко пам’ятаю, здавалося б, зовсім недавно вимовлені ним слова, яких сьогодні не може не підтримати сучасний дослідник, що займається науковими пошуками у природознавстві: «Створюватимуться речовини прицільної дії, створюватимуться клонуванням штучні органи людини, процвітатиме генна й геннорегуляторна теорія. Грошей на науку мало, треба концентруватися на пріоритетах. Мені здається, що в країні такими пріоритетами мають бути медицина і біологія».

Так точно й емоційно це пролунало з трибуни форуму медиків 1 жовтня 1999 року. А вранці 2 жовтня Володимиру Веніаміновичу несподівано стало зле, лікарі та близькі кинулися на допомогу, але було вже пізно...

Президент НАН України Борис Євгенович Патон скаже про нього: «Вчених великих, навіть видатних, багато, а ось справжніх Людей, на превеликий жаль, мало. Їх стає дедалі менше. Усім своїм життям Володимир Веніамінович Фролькіс завоював найпочесніше звання — Людина... Його нам завжди бракуватиме. Ми мимоволі запитуватимемо себе: а що сказав би, що зробив би, що порадив би наш незабутній Володимир Веніамінович».

В одній зі своїх останніх публіцистичних статей, опублікованих у «Дзеркалі тижня», де він завжди був бажаним автором, академік Фролькіс писав: «Час нескінченний, безповоротний, безперервний, і тільки людина робить мітки — години, дні, роки, століття, тисячоліття. Коли 31 грудня 2000 року буде зірваний останній листок календаря і настане нове тисячоліття, нічого не зміниться в нескінченному плині часу».

«Час — головне достоїнство, яким володіє людина»; «Життя — коротка дистанція «від — до», і не треба на ній бити світові рекорди зі швидкості»; «Довголіття не треба очікувати; вдивляючись у далечінь, необхідно йти йому назустріч, використовуючи можливості кожного дня як маленького життя» — прислухаймося до цих та інших настанов мудрого сучасника. Вдумаймося в них...