«...А МАЛЕНЬКИМ — ЩО РОБИТИ БЕЗ ЗБРОЇ У СВІТІ ЦЬОМУ?»

Тема легалізації зброї для населення не часто буває предметом телевізійних ток-шоу, рідко висвітлюється в центральній пресі. (Наприклад, «ДТ» побічно торкалося цього питання лише двічі за останні кілька років — у № 43 за 2000 рік наводилася цікава статистика щодо легалізації зброї за кордоном, у № 23 за 2003 рік піднімалася проблема недержавної охорони банків.) Даною статтею автор як громадянин України і прибічник легалізації хоче продовжити дискусію, розпочату в одній з програм «Я так думаю» на «1+1», сподіваючись, що вона викличе інтерес у фахівців. Які, у свою чергу, зможуть аргументувати свої позиції з цього непростого питання, що, мабуть, важко зробити у форматі телепередачі, де легше оперувати емоціями, а не фактами.

Через відсутність інтересу до проблеми можна припустити, що питання легалізації цивільної зброї самих наших громадян не надто й хвилює. Що досить дивно з огляду на рівень злочинності — організованої та вуличної, — яка, вочевидь, розходиться з міліцейською статистикою. Знаючи цей рівень, деякі наші законотворці безуспішно намагаються допомогти населенню захиститися від злочинності самостійно. Зокрема, протягом 1994—2002 років народні депутати з різними політичними поглядами періодично вносили на розгляд Верховної Ради проекти закону «Про зброю», проте жодний із проектів законом так і не став. Однак не для себе ж старалися — депутат, на відміну від його електорату, озброїтися за бажання зможе. Можливо, ними рухало прагнення допомогти співгромадянам реалізувати свої даровані Конституцією права та гарантії? Адже чітко записано в ній, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3), «Кожна людина має невід’ємне право на життя» (ст. 27), «Кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28), «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ст. 29), «Кожному гарантується недоторканність житла» (ст.30), «Обов’язок держави — захищати життя людини» (ст.27).

Навряд чи ці положення викликають заперечення навіть у прибічників найрадикальніших конституційних реформ. Сувора реальність, щоправда, вносить свої корективи. У зв’язку з труднощами перехідного періоду, що затяглися, держава наша не завжди гарантує громадянам дотримання їхніх конституційних прав. Житло, достатній рівень життя, медична допомога, вища освіта — все це потребує матеріального забезпечення, із яким у держави — на жаль... Та, з іншого боку, держава не забороняє своїм громадянам заробляти, будувати будинки, вести здоровий спосіб життя і підвищувати рівень освіти. А от із самозахистом виходять накладки. Хоча в Конституції й сказано, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ст.27), але реалізовувати це право громадянин України повністю не може. Навіть якщо в тяжкий для громадянина момент держава не зможе прийти на допомогу, то захищати себе, своїх близьких чи навіть незнайомих людей від злодіїв вона дозволить з певними обмеженнями. Кулаками, сокирою, лопатою чи підібраним кругляком можна. А от «великий прирівнювач», що прирівнює шанси тренованого вуличного бійця та пересiчного маленького українця, останньому практично недоступний. Легально купити якусь зброю з великими труднощами простий український громадянин ще може, але вже носити її при собі про всяк випадок — права не має! Не дозволяє цього наше законодавство. Тому що за відсутністю потрібного закону фактично спирається на основні положення законодавства СРСР — із усіма наслідками, що звідси випливають.

Що таке легалізація зброї?

Обиватель, мало знайомий із темою, легалізацію зброї розуміє досить примітивно й в похмурих тонах. У його свідомості вимальовуються магазини, де «кольти» й «макарови», «калаші», пулемети й ракетні установки продаються так само, як, наприклад, дрилі та сковорідки. На практиці таких магазинів немає, мабуть, ніде в цивілізованому світі. Як неможливо в цьому світі купити собі «ствол» без усяких документів і довідок. Насправді прибічники легалізації під такою розуміють право повнолітнього громадянина (у різних країнах віковий ценз різноманітний, зазвичай це 21 рік і вище; українські законопроекти пропонують установити його в 25 років), здорового психічно (що має підтверджуватися відповідною експертизою), який не скоював раніше кримінальних злочинів, володіти й, що дуже важливо, носити при собі вогнепальну зброю. Особливо важливий характер зброї — акцент роблять на короткоствольній (тобто пістолетах), що й зрозуміло — рушницю з собою не поносиш. І тут у нашого умовного опонента-обивателя з’являється контраргумент. Мовляв, кожний пройде необхідну експертизу, озброїться і почне вирішувати наявні проблеми: зі старим кривдником, боржником, а то й з дружиною та тещею. Аргумент цей не відповідає дійсності й легко заперечується статистикою. У пошуках фактичного підтвердження свого давнього переконання автор звернувся до преси і безмежних ресурсів Інтернету. У ході процесу з’ясувалося, що, як і багато в чому іншому, в питанні права громадян на стрілецьку зброю Україна сильно відстає від своїх східноєвропейських сусідів (не кажучи вже про західних), набагато — від колишніх сусідів за радянським гуртожитком, і трішки — від «старшого брата» — Росії. Проте росіяни, на відміну від нас, до проблеми ставляться активніше. Там ширшає рух на захист прав громадян мати зброю, створено громадські організації на кшталт Російської стрілецької асоціації і спілки «Цивільна зброя», які борються за легалізацію зброї та готують навіть референдум «Про право громадян на короткоствольну вогнепальну зброю». Є однодумці в цих організацій і в нашій країні, але вони наразі про себе на повний голос не заявили, вважаючи за краще мітингувати переважно у віртуальному просторі UA-нету.

Отже, приміром, у ФРН, за даними німецької поліції, за станом на 1995 рік налічувалося 10 млн. одиниць легальної і 20 млн. — нелегальної зброї. Попри таку озброєність сучасних німецьких бюргерів (у котрих стволів побільше, ніж у вермахту з абвером), за тими самими даними поліції, 97,5 % жертв насильницьких злочинів, у тому числі 80% убитих, не є жертвами застосування вогнепальної зброї. Вживання вогнепальної зброї при скоєнні злочинів із 1971 по 1994 рр. скоротилося з 0,8 до 0,3%, при цьому кількість зброї в країні за цей період збільшилася. Загальна кількість злочинів із стріляниною за той самий період скоротилася з 0,5 до 0,1%. Тобто озброєних німців стало більше, а злочинів менше. Парадокс? Ні. Швидше, закономірність, яку підтверджують й інші статистичні дані. Класичним прикладом країни, де зброю було легалізовано завжди, є США. Що ж відбувається на Дикому Заході, уявлення про який у нашого умовного обивателя створено під найсильнішим впливом Голлівуду (і який дуже тішить самих американців, які бувають у нас). От факти, надані ILA NRA (Інститут законодавства національної збройової асоціації):

— у США в обігу близько 200 мільйонів одиниць вогнепальної зброї, включаючи 60—70 мільйонів одиниць короткоствольної. Кількість власників зброї в країні — 60—65 мільйонів, із котрих 30—35 мільйонів чоловік володіють короткоствольною зброєю;

— свою зброю застосовували 11% власників. 13% власників короткоствольної зброї застосовували його з метою самооборони;

— щорічно при скоєнні злочинів застосовується менше ніж 0,2% усієї зброї і менше ніж 0,4 — короткоствольної. Тобто 99,8% зброї, у тому числі 99,6 короткоствольної, ніколи не застосовували у протизаконних діях.

За останні 50 років загальна кількість зброї в руках американців збільшилася на 140%, у т.ч. короткоствольної на 200%. За цей самий час кількість нещасних випадків із зброєю, що закінчилися смертю, скоротилася на 67% — завдяки кампаніям цієї самої Національної збройової асоціації. Щорічно в штатах у понад двох мільйонів випадків зброя застосовується з метою самооборони. Та не треба лякатися такої високої цифри. Насправді здебільшого для цієї самооборони зброя навіть не стріляла. Тільки в 1% випадків озброєної самооборони злочинець виявляється пораненим і тільки в 0,1% випадків — убитим. При цьому 34% американських злочинців були поранені чи затримані озброєними, але законослухняними співгромадянами. Проведене управлінням юстиції США дослідження показало, що 40% злочинців як мінімум один раз не наважувалися скоювати злочин, побоюючись, що потенційна жертва виявиться озброєною. Відомо, що кожний штат США має власне законодавство. В одних володіння та носіння зброї дозволені, в інших — заборонені чи сильно обмежені. NRA наводить порівняння: у штатах, де дозволене приховане носіння зброї, кількість скоєних злочинів завжди менша. Кількість убивств у штатах, де дозволене носіння зброї, на 30% нижча, ніж у штатах, де приховане носіння зброї заборонене. На більш ніж 30% менша там і кількість розбійних нападів. І хоча телерепортажі часто демонструють воістину жахливі кадри, в яких розлючені підлітки та холоднокровні маніяки розстрілюють своїх співгромадян, насправді випадків кримінальних убивств із легальної зброї майже немає. Лише 0,007% дозволів на приховане носіння зброї відкликають правоохоронці в зв’язку зі скоєнням правопорушення (не обов’язково вбивства). І нехай не вірить очам своїм наш обиватель, дивлячись черговий бойовик, у якому на вулицях Нью-Йорка (Чикаго, Лос-Анджелеса...) погані й хороші хлопці перетворюють один одного на гори трупів за допомогою стволів із нескінченним запасом патронів.

За даними Національного центру медичної статистики США, із понад двох мільйонів чоловік, які щорічно залишають цей світ, більшість (близько 75%) вмирають через хвороби. У нещасних випадках гине майже 90 тисяч чоловік щорічно, у ДТП — близько 45 тисяч. 25 тисяч чоловік (тобто трохи більше 1%) стають жертвами вбивств, із них 60 % — у результаті застосування зброї (причому 70% із них — жертви розбірок між «афроамериканцями». Слід зазначити, що у Великобританії, де населення теж досить озброєне, кількість кримінальних убивств на душу населення в 20 разів нижча, ніж у США). І якщо комусь цих фактів буде замало, мовляв, у них свідомість інша, а ми все одно один одного перестріляємо, то ось інформація від нашого сусіди, характер якого прийнято вважати більш агресивним, ніж український. У Москві в приватному володінні перебуває понад 432 тисячі одиниць офіційно зареєстрованої зброї. За 2001 рік її використовували при злочинах на побутовому грунті вісім разів. Тобто своїм правом на володіння зброєю скористалися 0,002% його власників.

Звичайно, використання зброї невиявленими психопатами та дітьми, можливо, і трапляється — причому скрізь. Тут винна на зброя, а, швидше, ті, хто провокує перших (наприклад, ТБ із його постійним смакуванням убивств) і не ховає зброю від інших. Та, з іншого боку, маніяки майже завжди вбивають своїх беззбройних жертв ножами та мотузками — адже ніхто не стане забороняти ножі та мотузки. А якби жертви були озброєні?

Кому не вигідно?

Наведені вище й багато інших фактів свідчать про одне. Легалізована зброя веде до скорочення тяжких злочинів, громадяни почуваються безпечніше, і здебільшого не схильні знищувати один одного з її допомогою. (До речі, у дореволюційній Росії пістолет можна було купити дуже просто — проте ж не перестрілялися. Згадаємо чехівського «Месника», який зайшов у збройовий магазин із метою вбити дружину, її коханця та себе, а вийшов із сіткою для ловлі перепелів. Вихованнячко. Революцію ж зробили за допомогою армійських гвинтівок і пулеметів, силою вкладених у робочо-селянські руки). Чого ж тоді не приймаються законопроекти, мовчать ЗМІ й самі потенційні власники зброї? Думаю, причин тут багато.

Варто задуматися і над тим, які режими не сприймають озброєних громадян. Багато думати не треба — зрозуміло, що тоталітарні й авторитарні. Прикладів досить. Так, 1911 року в Туреччині приймають закон про заборону зброї. Через рік починається вірменський холокост. 1957 року продаж зброї забороняє влада Китаю, щоб потім 20 років винищувати по мільйону ворогів народу щорічно. 1971 року зброю вилучають у населення Уганди (відразу ж убивають 300 тисяч християн), 1975-го — у Камбоджі (рахунок убитих йде на мільйони). У царській Росії, як уже згадувалося, зброя була у вільному обігу. Нова влада такого лібералізму потерпіти не могла.

«...Селищам, у яких ховається зброя.., оголошувати вирок про вилучення заручників і розстрілювати таких у випадку не здавання зброї. …У випадку знайдення захованої зброї розстрілювати на місці без суду старшого працюючого в сім’ї...», — із постанови повноважної комісії ЦВК, 1921, коментарі зайві. А вже при непі продаж зброї був знову дозволений — щоправда, ненадовго. У вузькому колі товаришів змінник Леніна Сталін заявив: «Зброю заборонити. Всіх комісарів перестріляють!» Що за цим було — теж без коментарів.

У період «хрущовської відлиги» був підготовлений законопроект про зброю, відповідно до якого благонадійним громадянам (в основному членам КПРС) дозволялося б купувати вогнепальну зброю, у тому числі й нарізну короткоствольну, на правах особистої власності. Та щойно Хрущова «пішли», поховали й проект — так, про всяк випадок. А коли канув у небуття СРСР, право на зброю отримали громадяни деяких нових держав. Не дивно, що стали ними ті, хто і в іншому був в передовиках — Естонія, Латвія, Литва. А також примкнула до них нещодавно Молдова. І, слід зауважити, хоча в республіках цих очікували протистояння з російськомовним населенням (яке теж отримало право на зброю), нічого, обійшлося без війни. Тож з ким тоді за чинником «цивільна зброя» наша держава — із прибалтами, німцями, швейцарцями (у тих узагалі ледь не кожний чоловік — солдат вітчизни, і тримає вдома автомат із повним боєкомплектом) чи Пол Потом і Леніним—Сталіним?

Не чутно гучного голосу й вітчизняних зброярів — невже багатомільйонний внутрішній ринок їх не приваблює? Адже в США, приміром, саме збройове лобі не дає закрутити гайки озброєному населенню.

Та головне — майже не чути голосу народу. Невже так у себе українці не вірять, що поляків і молдаван серйозними людьми вважають, а за себе бояться? І не хочеться їм право мати замість того, щоб худобою тремтячою за картонними дверми ховатися?