«А ДОЛЯ МОЯ, ЯК КОМЕТА, В ПОЗАЧАССІ ВИЗНАЧИЛА ШЛЯХ...»

Цей нарис приурочено до 80-річчя з дня народження блискучого вченого, основоположника наукової школи в галузі сучасної геронтології, визнаної не тільки в нас, а й за кордоном, людини, що мала багато талантів. Ці нотатки — про незабутнього друга.

...Пригадався світлий день 27 січня останнього року минулого століття. Святкуючи ювілей мого друга, усі підняли келихи за його здоров’я, успіхи й удачі, нові наукові праці, людську шляхетність, які здобули йому загальну повагу. Ми — це не лише співробітники Інституту геронтології, де він працював із дня створення цієї відомої наукової установи, а також його колеги по Академії медичних наук і Національної академії наук, друзі, учні. Упевнений, що багато хто з великим інтересом ознайомився з публіцистичними нарисами Володимира Фролькіса, які вийшли напередодні ювілею, зокрема й на шпальтах «Дзеркала тижня», де він завжди був бажаним автором. Я дивлюся на давню фотографію, зроблену в день народження ВВ (так його зазвичай називали співробітники й учні), і думаю, що 27 січня нинішнього року ми зібралися б як завжди в нашого друга, щоб відзначити його черговий день народження. Але, на жаль, зустрічі й радості спілкування з ним — хоч як важко це усвідомлювати — більше не буде. Спорожнів його робочий кабінет в інституті на Вишгородській, назавжди зачинилися двері гостинної квартири на Пушкінській.

Я беру в руки одну з публікацій мого друга, що вийшла напередодні його ювілею, під назвою «Якість життя переходить у його кількість» з іронічним підзаголовком «Досвід ювілейного самообслуговування». Особливо запам’ятався фрагмент: «Чим старшим стаєш, тим гостріше сприймаєш вихор плинного часу, розумієш, що для тебе це категорія вже не відносна, а абсолютна. Коли Альберта Ейнштейна попросили дуже популярно пояснити надзвичайно складну теорію відносності, то він сказав: «Немає нічого простішого. Дивіться, як стрімко летить життя, і як повільно тягнеться час до обіду». І все-таки є спосіб якщо не повернути час назад, то принаймні відчути його тривалість. Це, по-перше, цікаві люди, справи, емоції; по-друге, думки про майбутнє, бажання та прагнення, які з віком стають усе більш значними і все менш досяжними; по-третє, — пам’ять і спогади». І в іншому місці тієї самої публікації: «Час уже не час, якщо він проминув. Це так і не так. Для людини віхами в минулому стають спогади. Говорять: «спогади спливають». Вони не спливають, вони завжди з нами, і це майже єдине, що неможливо відняти».

Династія

Володимир Веніамінович, а також його старший брат, котрий як і він вступив після закінчення школи в Житомирі до Київського медичного інституту, — найбільш відомі та яскраві представники потомственої династії лікарів Фролькісів-Сливків, які успадкували від свого батька Веніаміна Фролькіса любов до медицини. Старший брат Володимира Веніаміновича — А.Фролькіс, про котрого я вже згадував, став одним із провідних російських гастроентерологів. З інших найближчих його родичів добре відомі в Україні обдаровані клініцисти — педіатр А.Сливко та психіатр І.Сливко, їхні сини, що працювали в Києві, один із яких уролог, інший — невролог, третій — фізіолог нині очолює в Запорізькому медичному університеті кафедру біофізики. Довго займалася лікарською та науковою діяльністю в Донецьку двоюрідна сестра братів Фролькісів А.Сливко, що успадкувала фах батька — відомого в Житомирі отоларинголога.

Сьогодні в далекій Америці у відомій університетській лабораторії, продовжуючи традиції батька, успішно проводить наукові дослідження медико-біологічного спрямування молодша дочка Володимира Веніаміновича — Марія Фролькіс, а в іншому університеті, але вже в Ізраїлі — старша його дочка, патофізіолог Інна Фролькіс. Продовжує родинну династію лікарів і її син Олександр — улюблений онук ВВ.

Серед представників сімейної династії Фролькісів-Сливків слід назвати й відомого в Україні військового лікаря-уролога, доктора медичних наук Б.Гехмана, батько котрого був талановитим хірургом. Ім’я Володимира Фролькіса — представника знаменитої династії — поповнило ряди визнаних сьогодні у світі вчених медиків. Недавно під егідою Національного музею медицини України побачило світ унікальне видання «Видатні імена у світовій медицині». У нарисі «Лицарі медицини: данина історичній пам’яті» особливо відзначено, що останнє століття збагатило нас іменами великих учених медиків. Це С.Образцов, М.Стражеско, В.Войно-Ясинецький, М.Волкович, В.Філатов, Г.Мінх, М.Гамалія, В.Високович, Д.Заболотний, Д.Самойлович, О.Тимофієвський, В.Воробйов, Л.Громашевський та інші. Серед основоположників фундаментальних наук, котрі, крім іншого, зробили помітний внесок у становлення й розвиток фізіології, таких як Ч.Дарвін і К.Бернар, Ш.Броун-Секар і Г.Гельгольц, І.Сєченов й І.Павлов, по праву названо й учених, завдяки яким виникла нова самостійна дисципліна —геронтологія. Це передусім Й.Фішер — автор праці «Про старість, її стадії та хвороби», що з’явився всередині XVII століття. Потім — І.Мечников і О.Богомолець, М.Бюргер, Ф.Верцар. Серед видатних імен ми бачимо й ім’я В.Фролькіса.

Наукова школа та спадщина

Двадцять років тому до 60-річчя з дня народження свого Вчителя молоді соратники, що представляють наукову школу Володимира Фролькіса, зробили колаж — груповий портрет лише невеличкої групи його учнів. Усі вони сьогодні відомі дослідники, очолюють наукові підрозділи й кафедри в різних інститутах і вузах, автори докладних монографій, багатьох публікацій за кордоном.

А скільком молодим ученим він допоміг у їхніх наукових пошуках, не бувши формально причетним до тих робіт, які вони виконували!.. Багато з тих, хто належить до його наукової школи або скористався його ідеями й рекомендаціями, сьогодні є членами академій, очолюють інститути. Не можна не погодитися з його учнями — членом-кореспондентом АМН В.Безруковим і доктором медичних наук Ю.Дупленком у тому, що «тим, хто пройшов його школу неабияк поталанило, але це й величезна відповідальність: бути учнем В.В.Фролькіса почесно, однак дуже непросто, це вимагає повної самовіддачі, великого й постійного напруження сил і можливостей, систематичної та впертої роботи над собою». А інший його учень, доктор медичних наук В.Медведь у своїй публікації, присвяченій пам’яті Вчителя, висловив думку, яку, переконаний, поділяють й інші його наступники: про особливу людяність Володимира Веніаміновича в усіх її проявах, і цього він навчав їх особистим прикладом. Процитую уривок із цієї статті: «ВВ був неповторним і незрівнянним, часто викликаючи справжній захват. Справді, як можна не захоплюватися людиною, котра могла, сидячи за кермом автомобіля по дорозі на південь, диктувати статтю в часопис «Доповіді Академії наук СРСР»? Як можна не захоплюватися людиною, яка на образи реагувала несамовитою творчістю: не затверджений із першого разу в Москві в званні професора (хоча за об’єктивними показниками — кількості учнів, публікацій тощо — випереджав багатьох), він сів і дуже швидко написав одну зі своїх найкращих книжок? Як можна не захоплюватися людиною, в наукових статтях котрої, пульсує така художня образність: «клавіатура життя» (це про геном клітини), «куранти клітинного старіння» (теломери), «Всевишній Молекулярний Біолог» (природа)? Як можна не захоплюватися людиною, котра, даруючи випускникові школи китайську авторучку й «Біологію» Сковрона, написала: «Дорогому Володі — ручку, книжку й білі плями в науці з побажанням будь-якими шляхами прийти до найзахоплюючішого — розгадки таємниць життя й управління ними»? Хто ще міг «дарувати» білі плями в науці? І як же можна не захоплюватися автором таких рядків:

О, если б вечности одно мгновенье

Из жизни можно мне вернуть,

Я б выбрал миг любви
и вдохновенья

И с ним готов в бессрочный путь»?

Важко переоцінити значення наукової школи Володимира Фролькіса, яка по праву є надбанням нинішнього й майбутнього фізіології та медицини. Широке коло її досягнень і новацій. Серед проблем, які успішно розв’язували дослідники цієї школи, — експериментальна фізіологія серцево-судинної системи та її старіння, механізми вікової патології кровообігу, регулювання пристосування та старіння, механізми зв’язку між біосинтезом білка й електричними властивостями мембран клітин, генно-регуляторна гіпотеза старіння, внутрішньоклітинні регулятори стану плазматичної мембрани — інвертори, синдроми прискореного й уповільненого старіння, експериментальне обгрунтування можливих засобів, що сприяють лікуванню вікової патології та збільшують тривалість життя. Понад 700 опублікованих праць, серед яких близько 45 монографій, керівництв, посібників, монотематичних збірок, зокрема видані в США, Німеччині, Австрії, Бразилії, Словаччині, Угорщині, Болгарії, — вражаюча спадщина.

Роботи Володимира Фролькіса одержали гідне міжнародне визнання, відзначені багатьма високими нагородами, а їхній автор — величезними почестями. Пам’ятаю, із якою радістю ми дізналися, що Світовий парламент гуманітаріїв, членами якого є чимало нобелівських лауреатів, відомих громадських діячів, видатних учених, зірок літератури й мистецтва, обрав Володимира Веніаміновича своїм членом із врученням Лицарського Хреста. До цього слід додати й медаль ім. Ф.Верцара, якою нагородила його Міжнародна асоціація геронтологів, обрання почесним членом наукових товариств геронтологів низки країн, присудження наукових академічних премій ім. А.Богомольця й І.Мечникова.

Очима друзів

Останніми роками дедалі частіше виходять видання, у яких друзі й колеги діляться своїми спогадами про близьку людину, котра недавно відійшла у вічність. Ще важко змиритися з тим, що сталося, ще здається, що ось-ось твій улюблений друг з’явиться поруч, і не залишає щемливий біль невідворотної втрати... І десь у підсвідомості жевріє, здавалося б, нічим не виправдане, але невикорінне почуття провини, відчуття того, що ми не вберегли дорогу людину. І зовсім дивна думка: ось я живу собі, а Його не стало... Можливо, весь цей гіркий клубок тісно переплетених сумних емоцій — сум’яття і ніжного почуття безвинної вини — і спонукає взятися за перо? Певне, значною мірою саме так... І спогади про дорогу людину, слова, що лягають на папір, наче притлумлюють біль, спонукають, усвідомивши невідворотність того, що сталося, спробувати відтворити його живий образ. Адже це і наш обов’язок перед тими, хто знав його не настільки близько, і данина його світлій пам’яті.

Переді мною книжка спогадів про незабутнього друга, надрукована у видавничому домі «Авіценна», із яким Володимир Веніамінович тісно співпрацював останніми роками. Назва книжки — «Володимир Фролькіс. Учений і Людина». Книжка містить графічний портрет, тонко виконаний Олександром Рачковським. Виразний, чисто Фролькісівський нахил голови; тонкі пальці застигли біля поперечної зморшки високого чола; замислений погляд відбиває напруження думки, легкий смуток... Рідне одухотворене обличчя.

Не буду переказувати чи коментувати зміст книжки. Відзначу тільки, що в ній дев’ять нарисів-спогадів про В.Фролькіса, бібліографія його праць, низка яскравих науково-публіцистичних статей, вибрані «афоризми від Фролькіса». Про багато з названих вище матеріалів уже писалося раніше. Наведу лише витяг із передмови до цього видання. «Це книжка про видатного вченого — фізіолога, геронтолога, організатора науки в Україні, написана його друзями й однодумцями і, передусім, ним самим, оскільки він автор свого життя, яке так трагічно обірвалося, оскільки він постійно осмислював це своє життя, невіддільне від його улюбленої науки, від суспільства, в якому він жив. Але, безумовно, ніякі спогади, хоч які об’єктивні вони були б, не можуть передати всю багатогранність його образу.

Хоча Володимир Веніамінович ніколи не поділяв учених за віком, проте він завжди покладав великі надії на молодих у науці й майбутнє геронтології пов’язував саме з молоддю. Упевнені, що В.Фролькіс житиме в завтрашній науці, яку на наших очах творить нове покоління його послідовників. «Віра породжує надію, а надія вселяє віру» (В.Фролькіс).

Усі нариси спогадів у книзі — неначе фрагменти єдиної розповіді про Володимира Веніаміновича. При всій несхожості авторів, кожен із котрих, безсумнівно, індивідуальність, нарисам притаманна спільна відверта й довірча тональність. Особливо зрима вона в рядках, написаних Б.Патоном: «За довгі роки роботи в науці мені довелося зустрічатися та працювати з багатьма видатними вченими — вітчизняними й зарубіжними, визнаними лідерами в тій чи іншій галузі чи напрямку наукових знань. Кожен із них, як правило, був неабиякою особистістю з багатогранними інтересами. Здається, такі чесноти притаманні людям науки, можливо, більшою мірою, ніж представникам інших сфер людської діяльності. У ряду таких воістину видатних особистостей особливе місце належить Володимиру Веніаміновичу Фролькісу... ». І ще одну особливість, яка відрізняла Володимира Веніаміновича, відзначив Борис Євгенович у своїх спогадах. На будь-яких наукових або громадських форумах, коли слово давали Фролькісу, у залі встановлювалася тиша, позаяк усі чекали чогось незвичайного. І він завжди виправдовував надії аудиторії, виступав із притаманним йому блиском, не зазираючи ні в які записи. Говорив невимушено й емоційно, завжди по суті.

Думки, близькі до наведених вище, звучать у спогадах соратників і друзів В.Фролькіса — А.Возіанова, П.Костюка, Ю.Кундієва, Ю.Зозулі, інших авторів нарисів. Але, мабуть, особливо зворушливо сприймається написане Миколою Михайловичем Амосовим — людиною, здавалося б, жорсткуватою і аж ніяк не схильною до сентиментальності. Ось заключні рядки його нарису.

«Так він і помер: майже на ораторській трибуні. Не обійтися лікареві без аналізу смерті — звичка — ніби не однаково тому пророку, що пропускає душу в рай. Не втримаюсь і я. 1 жовтня 1999 р. в Оперному театрі був І з’їзд медпрацівників України. Повний зал. Головний оратор від академії — Фролькіс. Захід — показушний, але яка була промова! А вранці — серцевий напад — і смерть. Не сумніваюся — промова вплинула. І навіть, за осоружною лікарською звичкою, прикидаю: «Якби масаж серця, штучне дихання... Не повинен би померти». Не було у Володі фатального ураження серця.

Годі. Все, що я написав досі, — це лише жалюгідне ковзання по поверхні обставин життя. Якісь зовнішні ефекти. Я не настільки близький друг, щоб проникнути в глибину його натури. Я тільки відчував, що за оболонкою бадьорості й витримки ховається страждаюча поетична душа чоловіка, що втратив кохану дружину, що залишився самотнім...

Це — все. Прости, Володю, що не зміг написати краще. Бракує таланту».

Минуле, яке з нами

Марина Цвєтаєва якось зазначила, що в другій половині життя важливий не успіх, а важливо встигнути. Володимир Фролькіс багато чого встиг. Дослідник із світовим ім’ям... Громадський діяч... Неповторний оратор... І просто чарівна людина й відданий друг. Ось уже чотири роки немає його з нами. Але в повсякденних справах ми постійно відчуваємо еманацію його діяльності й ідей, відчуваємо його незриму присутність. На засіданнях наукових рад Академії медичних наук, на різних наукових форумах і захистах дисертацій, у дискусіях і обговореннях результатів досліджень ми часто чуємо посилання на Фролькіса, аргументацію нового бачення на основі його теорій і концепцій. Щороку в стінах Інституту геронтології проходять наукові конференції молодих учених, присвячені Вчителю. Його посмертно нагороджено премією імені Н.Стражеско, 2003 року — з групою своїх послідовників — Державною премією (уже другою) в галузі науки й техніки.

Як стрімко віддаляється від нас минуле, яке поки що завжди з нами. Здається, лише вчора він виступав на згадуваному вище всеукраїнському форумі медиків, де проголосив, що нам потрібна зараз тільки правда, а не «обман, що підносить». Чітко згадую, здавалося б, щойно сказані ним слова: «Основна ідея — загальнодоступність медицини, щоб в Україні люди не вмирали тому, що в них немає грошей на лікарські препарати через «сказ» цін. ...Я дуже задоволений тим, що з наших пропозицій зникла ідея приватизації лікувальних закладів. Цілком очевидно, що приватизувати будуть найкращі заклади. Це з ходу каструватиметься вся медицина. А ще ніколи кастрація не була методом лікування імпотенції». І ще одне, чого не може не підтримати сучасний дослідник, зайнятий науковим пошуком у природознавстві: «Ми перебуваємо на порозі нового століття. Буде створено речовини прицільної дії, буде створено клонуванням штучні органи власне людини, процвітатиме генна — й генно-регуляторна теорія. В усіх країнах світу відбувається гуманізація науки. Грошей мало на науку, але треба концентруватися на пріоритетах. Мені здається, що в країні таким пріоритетом повинна бути медицина й біологія».

На заключному пленарному засіданні третього конгресу геронтологів і геріатрів України його учень В.Безруков виступив із доповіддю «Геронтологія — сучасний стан і прогнози на майбутнє», першим автором якої був Володимир Фролькіс, котрий сформулював дванадцять гіпотез механізму старіння. У часописі «Лікування й діагностика», де ВВ із дня створення був науковим керівником, надруковано «Афоризми від академіка Фролькіса» — унікальна публікація. Той, хто їх прочитає, зможе ще раз переконатися, що в кожному рядку риси його таланту, образність думки, точність визначень. Ось лише кілька з його афористичних суджень: «Є талант творчий, є талант людський. Коли вони зливаються в одній людині — це піднімає всіх»; «Старіння тільки підводить людину до прірви, куди скидають її хвороби...»; «Не старіти можна тільки антистаріючи...»; «Майже за О.Пушкіном — творчості, як і любові, будь-який вік підвланий...»; «Медицина — найемоційніша професія, оскільки хворий, що звертається до лікаря, завжди перебуває в стані стресу...»; «Наукова творчість, як і будь-який вид творчої діяльності людини, процес суто індивідуальний. Сто композиторів разом не створять «Місячної сонати», сто поетів не напишуть «Євгенія Онєгіна»...»; «Молодість — категорія почуттів і розуму. Немає молодих і старих учених. Є вчені талановиті й бездарні, палкі та байдужі, яскраві та сірі».

У одній із своїх публікацій на шпальтах «ДТ» він говорив про те, що думати про смерть слід із молодих років. Адже саме ці думки «...змушують задуматися над сенсом життя, навчитися відмежовувати головне від другорядного». В іншій публікації, наче продовжуючи сказане й роблячи з нього висновок, він закликав нас ставитися до кожного дня як до маленького життя. В одному зі своїх афоризмів Володимир Веніамінович ділиться думкою про те, що «смерть надає цінності життю». Погодимося з ним і постараємося осягнути цю, здавалося б, просту, але настільки мудру й непроминущу істину. Осягнути в ім’я життя, в ім’я пам’яті про незабутню Людину, Друга, Вченого.

P.S. Державну премію, якої В.Фролькіс удостоєний посмертно, за рішенням його доньок Інни й Марії, передано в фонд молодих учених при Інституті геронтології АМН України.