"А" означає Адольф

Але настійливі порівняння з Трампом, Путіним і бозна з ким іще наводять на сумні думки про стан справ із політичною багатоманітністю і страхом перед історією.

Гітлер давно втратив риси реальної людини і став філософським поняттям, в якому змішано абстракцію і конкретну персону. Всього за кілька десятків років у суспільній свідомості він став злим богом, який на паритетних засадах породив наш маніхейський повоєнний світ. Його тінь проступає за спиною фундаторів Європейського Союзу, нагадуючи про приклад негативної інтеграції континенту. "Тінь" тут можна розуміти в психоаналітичному ключі як частину підсвідомості, в яку загнано нереалізовані біологічні імпульси та бажання. По суті, з неї проростає сучасність, в якій ми живемо. Хоча історія Європи тягнеться від палеоліту, все, що було до Другої Світової війни, затримується в колективній пам'яті, як у хворого на Альцгеймер. Довоєнні події зрідка виринають на поверхню, їх порядок у часі диктують голлівудські сценаристи, які свято дотримуються принципу анахронізму. Вся наша історія легко може бути розпочата за новим літочисленням - від дати 01.09.1939. Усе, що було раніше, стирається ластиком. Горизонт суспільного минулого впирається в польський шлагбаум, який на кадрах кінохроніки німецькі військові з піднесенням відводять убік, щоб розпочати вторгнення на сусідню територію.

Для того щоб увиразнити роль Гітлера в сучасній історичній рефлексії, уявіть, що іграшковий потяг рухається кільцевою дорогою, на якій є дві зупинки: "Сучасність" і "Гітлер". Щоразу, коли хтось згадує всує старі часи, запускається віртуальний паровоз, який мчить закільцьованим маршрутом. Освічені люди натреновані проходити шлях до станції "Гітлер", до готичного склепу із вмурованими кістками мертвих євреїв і звіряти свої відчуття з тутешніми еталонами. Це відбувається щоразу, коли політичний протокол "свій-чужий" дає збій і відхиленню від норми слід дати пояснення.

2019 року дивно згадувати про Фукуяму, але його "Кінець історії" дає нам канонічний символ віри для добропорядних людей XXI століття. Насамперед він говорить про першу аксіому основ сучасної політології: ліберальна демократія - це єдино можливий політичний режим. Над нею надбудовується база замкнутого політичного Універсуму, де соціалізм і нацизм не могли виникнути в принципі. У герметично закупореній банці з політичними реагентами жодна взаємодія не призводить до появи осаду у вигляді недемократичних інституцій. Уся траєкторія руху існуючих держав була міцно приварена до рейок ринкової республіки. Для профілактики всім охочим пропонують проїхатися до станції "Гітлер", де екскурсантам наочно показують альтернативу державі загального добробуту.

Як учить нас популярна теорія підкови, радикальні краї політичного спектра сходяться (тобто ліві і праві мають між собою багато спільного) і лежать далеко від спокійного, консультативного, демократичного методу управління. Щодо цього Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини подарувала всім охочим можливість убити відразу двох зайців. Казус із Капліним, який номінально соціал-демократ, але приймає за свої пункти нацистської програми, - лише нагадування про двоїсті претензії німецької правиці.

У понятті "націонал-соціалізм" однаково важливим є і те, що до тире, і те, що після. Зазвичай обіцянки націоналізувати промисловість і справедливо розподіляти доходи розуміють як передвиборний маневр. Нацисти хотіли приманити електорат, який традиційно голосував за комуністів і соціалістів. Нам важливо, що ангажований у мейнстримну риторику журналіст може скористатися агітаційними матеріалами епохи Гітлера, щоб скомпрометувати ліву ідею. Якби події відбувалися на каналі, лояльному до Опозиційного блоку, інші журналісти читали б інші витяги націоналістичному кандидатові, скажімо від "Свободи" (тим більше що побратими Олега Тягнибока самі підставилися, маючи в анамнезі назву "Соціал-Національна партія України"). Це хороший кейс того, як Гітлером можна обстрілювати обидва кінці підкови. Зрештою, він є настільки універсальною зброєю, що згодиться для ліквідації опонентів, які на крок відступають від залізобетонних правил поведінки всередині публічного простору.

Ми знаємо, що градація партій і суспільних рухів є перервною, дискретною. Там, де закінчуються вимоги однієї політичної сили, може бути не зайнятий ніким інтервал-пустота, а потім іде зона, яку собі привласнила інша партія. (Візьмімо такий приклад: нехай є політсила, що виступає за масове щеплення бродячих собак і їх стерилізацію по всій країні з тим, щоб вони після процедури поверталися на вулиці. Конкуренти пропонують відловлювати тварин і усипляти їх, передавши це право приватним компаніям. У такому разі незаповненою буде ніша тих, хто ратує за будівництво притулків для міської живності, де звірина буде ізольована, але не позбавлена життя.) Якщо довкола партії або політика утворюються великі пустоти, які неможливо заповнити плавними переходами до центристських позицій, такі партії і політики займають слот, який на Заході тепер часто маркують іменем Гітлера. Подивімось, як це працює у випадку Трампа.

Сорок п'ятий президент США окарикатурив образ WASPa. В нього відверто надмірна, показна маскулінність; неоднозначна ділова репутація, бо як для класичного бізнесмена він занадто часто банкрутував; байдужість до релігії. Було відразу дві причини вдягнути його в коричневу форму. По-перше, його епатажна позиція enfant terrible надто далека від норми, прийнятої на Капітолії. Не маючи прецедентів у минулому і наявних "проміжних ланок" з опонентами, він опинився в ізоляції. По-друге, його політичні вимоги - в такому ж вакуумі, без контакту з політичними пропозиціями колег на правому фланзі. Тож не дивно, що літературний критик New York Times Мічіко Какутані проводить у своїй книжці думку, що найближчий відповідник Трампа - це Адольф Гітлер. Складається враження, що навіть начитана інтелектуалка не знаходить у запасниках своєї ерудиції іншого авторитарного персонажа, придатного для порівняння; наче в біографічному словнику вона дійшла тільки до статті "Адольф" і кинула читати далі.

Часті посилання на Гітлера викривають іще одну особливість мислення наших сучасників - страх перед історією, яку передчасно оголосили завершеною. Кажуть, що відчуття західної людини описується терміном "презентизм" - минулого і майбутнього вже немає, і нинішня ситуація триватиме безкінечно. У якомусь сенсі фоновим переконанням для "високочолих" став постулат, що соціальна еволюція завершилась і дала свій підсумковий результат у вигляді системи американського і європейського співжиття. Під цим кутом зору головна ідея ЄС - це створення рекреаційної зони, де основні проблеми заздалегідь ліквідовано. Майбутнє вже настало, і залишилося підтягнути до його молочних берегів нелегальних іммігрантів, сексуальні й етнічні меншини. Але така стабільність може бути куплена лише ціною відмови від участі в Історії (коли люди змушені рахуватися з масштабними змінами, які неможливо контролювати), бо в ній можна зазнати невдачі і пережити реальну смерть. Нинішня західна ідеологія витісняє на периферію ідею загрозливої реальності, в якій неможливо переграти неприємні події. У цьому сенсі Гітлер є символом незворотності подій, коли повернутися до статус-кво вже неможливо. Він як чорна діра поглинув усю попередню історію, щоб відкрити шлях для рукотворного управління суспільними процесами. Тож коли люди втрачають відчуття, що суспільство контролюється за прописаними інструкціями і процедурами, як після приходу Трампа, їм здається, що безособова стихійна Історія знову повернулася по їхні душі.

Що тут важливо для нас, для України? По-перше, порівняння Путіна з Гітлером говорить нам, що в українців (або в тих, хто таке порівняння полюбляє використовувати) також виникає сильне бажання випасти з історії в зручне існування на Єлисейських полях (тих, що в загробному світі, і тих, що в Парижі). Ми хочемо, щоб нас відгородили від реальності в стерильному парнику, яким ЄС видавався ще зовсім недавно.

І, по-друге, з нашим куцим досвідом вести осмислений політичний діалог слід уникати сильних негативних порівнянь. Історія з Трампом показує, що сильне громадянське протистояння виникає тоді, коли просунута інтелектуальна верства, яка поривалася втекти від новообраного президента до Канади, швидко скочується до ярликів і тотального шельмування. Раніше це була прерогатива низів і популістів, тепер до такого вдалася верхівка. Вона виштовхує значну масу населення, якій до вподоби Трамп, у гетто, а самого Трампа помістила в нішу, довкола якої забагато пустот. Чи не йдемо ми до схожої ситуації, коли наші суспільні погляди розкидані по слотах настільки далеко один від одного, що між ними неможливо буде знайти плавні переходи? Як це стосується Донбасу і Криму, можете здогадатися самі...