1933 рік очима політемігрантки

Одне з небагатьох уцілілих документальних свідчень про радянську дійсність початку 1930-
х років, зокрема про Голодомор, залишила політемігрантка Дорота Федербуш, літературний редактор «Укрдержнацменвидаву», обвинувачувана ДПУ УРСР в антирадянській діяльності. Вона підтвердила достовірність своїх щоденникових записів. Право на публікацію автор буквально вистраждала. Надаємо її читачеві, намагаючись витримати хронологію.

Замість передмови

Дорота Абрамівна Федербуш народилася в 1907 році в сім’ї шахтаря, який проживав на території Австро-Угорської імперії в місті Борислав Дрогобицького повіту Львівського воєводства. Закінчивши місцеву гімназію, у 1926-му Дорота продовжила навчання на факультеті німецької філології Львівського університету. Відтоді дівчина стала брати активну участь у громадській роботі: її можна було зустріти на зборах студентських організацій «Огніце», «Жите», «Світлиця».

Через три роки Дора познайомилася з комсомольцем Іваном Яворським. Майбутній чоловік увів її до кола знайомих із підпільної організації Компартії Західної України. Поділяючи їхні переконання, Федербуш активно допомагала підпіллю: утримувала конспіративну квартиру, виконувала технічні доручення. Коли над Іваном нависла загроза арешту, подружжя розсталося, домовившись зустрітися в Радянській Україні.

У 1931 році Дорота закінчила університет і виїхала до Харкова. За період розлуки сталася неприємна для неї подія, яка прискорила від’їзд. Роком раніше Дорота була заарештована за підпільну діяльність і три дні провела у львівській в’язниці. Звільнена з-під варти, вона помітила стеження, встановлене дефензівою (польською політичною поліцією). Залишатися було небезпечно, ЦК КПЗУ дав згоду на виїзд.

До столиці Радянської України Дорота їхала з легким серцем і бажанням працювати. Спочатку все цікавило молоду жінку: звичаї радянських людей, побут, інтереси. Багато в чому доводилося розбиратися самій, чоловік за партійним завданням виїхав до Румунії. Привіти від Івана передавав близький друг, співробітник Інституту польської культури Михайлов-Ліпинський.

Основним змістом щоденника Дори Федербуш стало осмислення побаченого на вулицях Харкова, такого, що розходилося з уявленнями про першу у світі пролетарську державу. Трупи померлих від голоду, простягнені руки опухлих і виснажених, кров на розбитому обличчі старого, який впав, — і там же бравурні марші й гасла на червоних прапорах. Трансформація поглядів, яка забирає інколи роки та десятиліття, відбулася в Дори миттєво.

На роботі, у польській секції «Укрдержнацменвидаву», часто доводилося чути на адресу політемігрантів слівце «галичани», відтінок інтонації видавав ставлення. Отже, і їй призначено залишатися «галичанкою». Польський клуб перебував під постійною загрозою закриття за «недостатньо високий рівень політико-масової роботи». Напівшепіт про катастрофу, яка вразила село, і терпляче очікування морально пригнобленими людьми закінчення зборів, коли дозволять йти додому, сушити єдину пару промоклого взуття під акомпанемент невеселих думок про день завтрашній. У кулуарах казали, що Микола Хвильовий застрелився після черствої реакції ЦК на його сигнал про вимирання села, що був рівнозначний крикові про допомогу. Пізніше дізнавалася про небезпідставну тривогу друзів-політемігрантів, які почали збиратися назад. І останній щоденниковий запис: «3 липня, заарештовані Лех і Лапінський. Чи можливо, щоб так повсюдно була поширена контрреволюція?»

«Зв’язкова підпільної організації»

Її звинуватили в приналежності до націоналістичної контрреволюційної організації, яка прагнула повалити радянський лад, у негласних зв’язках із консульством Польщі. На допиті слідчий прагнув показати поінформованість: йому відомий і зміст листування з рідними, і про відвідування консульства органи знали (хоча в діях Федербуш нічого протизаконного не було). Підкріплював обвинувачення фактами про невипадкові, на його думку, зустрічі з українськими націоналістами Блажливим, Крушельницьким, Курбасом. Вимагав назвати імена львівських і харківських знайомих, докладно висвітлити комсомольську роботу, арешт дефензівою та обставини приїзду в СРСР.

Схема, в яку слідчий вписав ім’я Федербуш, мало чим відрізнялася від її роботи за кордоном — зв’язкова підпільної організації з консульством. З однією істотною різницею: підпілля вже називалося антирадянським і складалося з українських і польських націоналістів. Слідчий кричав на вперту підслідну, називаючи її фашисткою, провокатором.

Справжній інтерес дознавача викликав щоденник. Далеко не кожна справа підкріплювалася таким викривальним речдоком. Шкода тільки, розмірковував співробітник секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Георгій Бордон, нових імен Федербуш не згадала. За його наполяганням, витяги з щоденників у перекладі з польської були приєднані до справи, готової до передачі в «судову трійку».

Подвійна мораль

«2 січня 1933 року. Сьогодні була на зборах профактиву спілки друкарів. Були представники з Москви від ЦК спілки. Слухали виступи приїжджих профбюрократів. Усі вони були добре одягнені й мали добрий вигляд, виступали також і погано одягнені — робітники з виснаженими обличчями. Виступали не зовсім лояльно. Лояльно до блювоти виступали профбюрократи. Якогось Гуревича — робітника-ударника, обвинувачують у контрреволюції за те, що він десь комусь сказав, що робітникові як новорічний подарунок підвищили ціну на обід. Представник із Москви говорив про робітника друкарні імені Фрунзе, котрий погрожував бунтом і вимагав, щоб замість вивезення хліба за кордон частину його роздали голодним робітникам.

Багато говорили про боротьбу з прогулами та розкрадання в кооперації».

«Мені здається, я в зачарованому колі. 16-й рік революції, а люди голодують, факт. Моя хазяйка через це теж голодує. А революцію, напевно, робили порядні люди, нині ж при владі не зовсім порядні.

Колись розмовляла я з Ванькою (чоловік. — І.Ш.), що мета революції —здобути щастя, поліпшити існування. Він глузував із цього. Сьогодні думаю інакше. Революція потрібна для того, щоб змінити виробничі відносини й замінити їх новими. Це прогрес, а поліпшення побуту... само собою зрозуміло, що відносне поліпшення побуту мас буде йти так само, як і при капіталізмі, хоча б через підвищення технічних знань.

Питання в тому, що тільки окремі люди мають справжню цінність. Меншість — золото, більшість — негідники. Тому ідеальних відносин ніколи не буде. Завжди знайдуться ті, хто експлуатує більш слабких. Боротьба за існування, тільки в іншій формі, не у формі капіталістичної власності, додаткової вартості тощо. Ніколи не буде ніякої свободи та рівності.

Найважливіше право людства — це боротьба за існування. Біологічна боротьба за існування буде так само довговічна, як довговічне людство. Сильні будуть зверху, а слабкі знизу або загинуть. Сильні в різноманітній формі: наприклад, у малому масштабі, сьогодні на виробництві — профбюрократи та члени партії. Партія — це зібрання дуже сильних людей у нашому суспільстві. Переважно вихідці з робітників. Вони мають владу. Між ними є порядні люди (таких мало) і непорядні (їх більшість). Точно так само, як було завжди, — нічого не змінилося.

Чому, наприклад, у капіталістичних країнах влада перебуває в руках буржуазії, попри те, що її менше, ніж хлопів і робітників? Гнобителів менше, ніж пригноблених, і все-таки гнобителі тримають владу у своїх руках. У нас влада в руках трудящих, і трудящий живе в злиднях. Потрібно вміти тримати владу в своїх руках, вміти панувати.

Чула я від деяких людей, що потрібно зробити нову революцію. Безглуздя. Революцію зроблять порядні люди, а владу візьмуть у свої руки найсильніші, щоб пригнічувати слабких. І так завжди, зачароване коло. Змінюються тільки форми гноблення, а не суть справи. Хто сильніший та хитріший, той герой, той має найбільші привілеї.

Скрізь, у всьому житті, хоч куди подивишся, панує право сильного. Воно святе. Хто добре пристосувався до обстановки, той витримає боротьбу. Уміння панувати над людьми — це уміння обманювати. Або релігією, або... робочою владою.

…Газети наші безсоромно брешуть, захищаючи святість лінії партії (істинні догмати релігії). Точно так само брешуть буржуазні газети, захищаючи лінію уряду свого класу.

Питання не в нашій зарплаті, а у брехні. Чому вони брешуть, що підвищена реальна зарплата робітникам, що підвищений життєвий рівень у робітників і селян, коли ми бачимо, що селяни голодують, ми бачимо, що робітник голодує? Моя хазяйка, робітниця легкої промисловості, одержує 300 грамів хліба на день і 80 карбованців щомісяця. Просто страшно, поголовне голодування. Трудівник-службовець одержує 200 грамів хліба, просто смішно, і це називається підвищення життєвого рівня! Потрібно мати сміливість сказати, що в нас погано, а не брехати безсовісно, що підвищився життєвий рівень. Дійшло до того, що газети читаю з відразою.

Я не настільки наївна, щоб обурюватися, а тільки стверджую, що газети брешуть, маючи певну мету- обманювати дурну масу і тримати її під владою. Втім, це правильно — маса дурна, а одиниці мудрі. Більша частина членів партії — це сліпа маса, це шарманки, що співають так, як їх навчать, вони не спроможні до самостійного мислення, виконують наказ згори, а ті, нагорі, — мозок.

Боротьба — рух, поки є рух — є життя. Коли завмирає рух, завмирає і життя. Коли помре боротьба всередині людського суспільства, людство дегенерує, виродиться і загине. Боротьба і смерть породжують життя.

Хай живе боротьба — життя. Хай живе боротьба за існування — життя. Хай живе перемога сильного над слабким. Хай живе вічна боротьба — життя.

3 січня. Сьогодні в нас збори з питання про зменшення зарплати, спочатку техперсоналу, а потім редакторам. Відомо, що знизять зарплату на 30%. Це називається фонди зарплати послабшали і потрібно їх оздоровити. Мій начальник розгнівався на мене: я висловилася про те, що коли зменшити техперсоналу зарплату, то можна відразу копати собі могилу. Які кумедні ці лояльні партійці, які вони дурні та безчесні!

На приватному ринку ліквідовані лавки. Стоїть питання про ліквідацію приватного ринку взагалі, замість нього доставлятиме нам продукти кооперація — консерви з гороху, узвар, мед і сіль. Подивимося, що буде далі. Газети кричать, що в нас усе гаразд. Коли це так, то чому ще так погано, запитаю я, як запитав один єврей».

«Річ у керівництві згори»

«12 січня. Доповідь Сталіна на пленумі, особливо перша його частина, роз’яснила мені багато речей, яких я не розуміла. Насамперед зрозуміла необхідність божевільної гонитви за машиною, навіть на шкоду собі.

18 лютого. Маємо повний поворот в аграрній політиці. Факт, із колективізацією дуже погано. Сталін перекладає всю відповідальність на партійні організації, каже, все відбувається з їхньої вини. Це грубе перекручування, грубе підтасування. Не в цьому річ. За рік не можна зробити економічної революції. За один рік можна вирізати буржуазію, але не можна зробити глибоких змін у системі сільського господарства.

Вони на ура колективізували й захоплювалися тим, що в такому-то районі колективізація пройшла на 100%. Не розумію, як вони не могли усвідомити, що само по собі голе об’єднання примітивних знарядь землеробства ще не є колектив. Адже ясно ж, там, де не було технічних баз, висококваліфікованих фахівців, які знають сільське господарство, — там нічого не могло вийти в наспіх збитих колективах. Наш хлоп спроможний добре управляти десятигектарним господарством, а не великим, приблизно в 2000 га. Чи могла розсудлива людина очікувати успіхів у таких колективах? А таких колективів більшість. Ясно, що там, де хлоп добровільно не хотів йти в колектив, — він не працюватиме. Звідси й саботаж.

Річ не в помилках окремих парторганізацій, а в керівництві згори. Головне — це порушення принципу добровільності, проголошеного Леніним.

Те, що я написала, називається правим опортунізмом...»

«У Польщі боялася шпиків — тут ДПУ»

«..Крім того, я психолог. Я сприйнятлива до інтелігентних і, знаю межі чиїхось свідомих слабкостей.

22 лютого. Помітила, що українська інтелігенція боїться ДПУ так само, як я польських багнетів. Заарештований директор «РУХу» Березинський (директор видавництва. — І.Ш.), у зв’язку з цим, очевидно, було багато арештів у Києві, всі перебувають у страху. Н.І.Є. запитував мене, чи не ходить за мною шпик. Лорка сьогодні, йдучи зі мною, казала про те, як люди голодують, говорила пошепки й оглядалася, чи не підслухує хтось. Тьфу, яка ганебна боягузливість. У Польщі боялася шпиків — тут ДПУ.

Злять мене всі ці інтелігенти, які мріють про демократичну республіку, де вони могли б добре пожерти. Вони не хочуть соціалізму — немічні повії.

1 березня. Скільки разів я думала кинути мій щоденник у вагоні й усе-таки повертаюся до нього. Усе від самітності. Немає друзів. Є знайомі, які ставляться до мене, як до легковажної дівчини...»

«Голод — це масове явище»

«28 червня. 30% народу України вимерло від голоду, тобто більш як 9—10 мільйонів. Під час світової війни за чотири роки загинуло 10 мільйонів людей. Не маю ніяких ілюзій, ні про які політичні системи. Смішно, щоб я вірила в те, що контрреволюційна організація, яка діяла в Україні, створила таке море злиднів своєю діяльністю в системі землеробства. Насамперед фальшивою була політика партії, а контрреволюційна організація могла відіграти дуже невелику роль. Спостерігаючи за всім, що тут робиться, відчуваю просто органічну відразу до політики. Не маю ніякої поваги до всіх тих людей, які брешуть в очі. Нікого я не звинувачую, завжди і скрізь так було й є в політиці. Були тільки інші форми.

Цікаво, що нині й сліду не залишилося від так званої етики. Відібрані в людей Бог і страх перед загробним життям. Богом є соціалізм, комунізм. Проте соціалізм приніс голод, молодь виголодалась і каже: дайте нам їсти, ми хочемо наїстися досита. Що ви нам кажете про будівництво соціалізму, про майбутнє, коли ми нині голодуємо? Не може бути ніякої етики, коли люди голодують. А голод — це масове явище. Ситих дуже мало. Що можна говорити людині про етику, про ідеали, коли вона голодує? Ентузіастом при голоді можна бути рік, але не чотири. Кажіть, що хочете, я не вірю ні в який ентузіазм людей постійно голодних».

Нелітературні читання

Ранок 4 лютого 1934 року. У приймальні прокурора, відчувши доленосність моменту, вона відмовилася від попередніх показів. Розсерджений слідчий прошмигнув до кабінету прокурора. «Знаєш, що робити в таких випадках?», — підвів очі Лев Крайній. Загроза розстрілу зазвичай діяла на заарештованих безвідмовно. «Запрошуй обвинувачувану, фіксуватимеш показання».

За столом у кінці великого похмурого кабінету, більше схожого на зал засідань, Федербуш устигла роздивитися бліде обличчя людини у військовому френчі, який сидів у кріслі. Голос хазяїна кабінету звучав чітко. «Я, заступник прокурора ГПУ УРСР Крайній, викликав вас для перевірки вашої справи. Ви покази, дані на попередньому слідстві підтверджуєте?» «Так...» Поступово до Дороти повернулося самовладання.

— У вас під час обшуку забрали щоденник. Оцей щоденник ваш? Ви його самі писали?

— Так, писала сама. Після приїзду в СРСР мені багато чого було незрозуміло, на вулицях валялися трупи мертвих від голоду, але я ніколи в житті не могла піти на активну контрреволюційну роботу.

Здавалося, прокурор не слухає обвинувачувану, перегорнув сторінки, озвучив витяги про голодуючих.

— Це було, безумовно, так. Приїжджали люди із села, розповідали про масові голодні смерті. Казали, що померло дев’ять мільйонів. Я не вірила газетам. Огидно було читати. Та це були тільки настрої.

— Які ж це настрої, коли весь щоденник пройнятий злобою проти радянської влади? (Цитує окремі місця.)

— Я не знаю, як ви вважаєте. Я не хочу виправдовуватися. Щоденник я писала в моменти особливо сильного обурення, але повторюю ще раз, це тільки настрій.

— Щоденник дає певне уявлення про вашу фізіономію (йшлося про політичний образ. — І.Ш.). Ця контрреволюційна злостивість. Наклепницькі випади проти партії, радянської влади та революції!

— Проти революції немає. У 1917 році люди вмирали, проливали кров за революцію. Я про неї нічого не писала.

Не бажаючи продовжувати дебати, а можливо, і не знайшовши, що сказати, прокурор змінив тему: «Про польську організацію військову, «ПОВ», що ви знаєте?»

— Така організація під керівництвом Пілсудського існувала до революції. Нині про неї ні в Польщі, ні тут я нічого не чула.

Сліди губляться в ГУЛАГу...

За табірними воротами новоприбулі іноземці завжди привертали увагу. Це не дивно, навіть бувалі табірники справжніх іноземців зустрічали не так вже й часто. Для розробки «Шпигун» оперативний відділ приставив до Федербуш інформаторів. Не здогадуючись про їхні наміри, Дорота йшла на контакт, щоб не бути ізольованою.

Час спливав, йшов 1937 рік. П’ятирічний термін закінчувався, Головне управління держбезпеки, в яке стікалася інформація про ув’язнених, зажадало характеристику Федербуш. І почуло те, що хотіло. Ув’язнена не перевиховалася, продовжує вести антирадянську агітацію, ділилася спогадами про шпигунське минуле. З Москви розпорядилися: табірні заліки трудоднів анулювати, підготувати документи на подовження терміну.

Як склалася подальша доля Дороти Абрамівни, невідомо, немає її імені в розстрільних списках, нині виданих «Меморіалом», рішення про реабілітацію в 1992 році родичам не надсилалося. Чоловік, який повернувся з партійного завдання до Києва, був заарештований і розстріляний, спочиває в Биковнянському лісі.

Не обминули репресії і слідчих: заарештованого як члена контрреволюційної шпигунської організації Георгія Бордона на слідстві звинуватили у фальсифікації слідчих справ. Не витримавши моральної напруги, застрілився начальник секретно-політичного відділу Борис Козельський. Злий геній, котрий наводив жах на репресованих, прокурор Лев Крайній був відсторонений від роботи, засуджений через політичні мотиви й відбував термін у Казахстані. Проте ці події не стали приводом до перегляду справ, сфабрикованих на початку тридцятих.