«Життя і смерть в епоху Голокосту»

Минулої осені світ відзначав 65-ті скорботні роковини Бабиного Яру, схиливши голову на знак пам’яті про мільйони євреїв, які загинули в страшному вогні Голокосту. Чимало заходів, присвячених пам’яті жертв нацистів, відбулося вересневими днями в Києві. І була серед них одна, можливо, не найпомітніша, але дуже важлива подія для майбутніх поколінь. Важлива, якщо тільки вони зуміють, захочуть зрозуміти її зміст.

Спочатку було слово — сказано в Писанні. Слово, яке намагається донести до людей Борис Забарко, важко переоцінити. Це слово людей, котрі, як і сам Борис Михайлович, пройшли крізь пекло. Їх стає дедалі менше. І Борис Забарко поспішає записати розповіді всіх свідків Голокосту (Катастрофи, Шоа), які ще живуть на Землі.

Доктор історії Борис Забарко належить до категорії людей фанатично захоплених, які віддають себе служінню ідеї, справі повністю, без залишку. Головною метою його життя ось уже багато років є збирання свідчень і спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гетто, а також тих, хто вижив під чужим ім’ям, із чужим обличчям, документами на окупованій нацистами території України. Ще дитиною Борис Забарко сам пройшов крізь пекло Шаргородського гетто (Вінницька область).

Невтомний шукач, дослідник, автор десятків книг і статей, опублікованих у багатьох країнах світу, він упорядкував, відредагував і випустив 2000 року у світ унікальну книгу «Живими залишилися тільки ми» — збірник спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гетто. Книгу переклали німецькою та англійською мовами і видали в Німеччині і Великобританії.

Зовсім недавно йому вдалося видати ще одну книгу — перший том тритомника спогадів і свідчень останнього покоління людей, які пережили Голокост. Назва книги — «Життя і смерть в епоху Голокосту». Її презентація в Україні відбулася в Німецькому культурному центрі Гете. Сам факт презентації саме в такому місці свідчить багато про що, вселяючи надію на те, що світ змінився і буде змінюватися на краще. Але саме сьогодні з новою силою заговорили ті, хто відкидає факт Голокосту, а свідчення очевидців називає вигадкою. Якщо це трапляється сьогодні, коли люди, котрі пережили Шоа, ще живі, то що буде завтра?

Книга Бориса Забарка починається вступом «Пам’ять і історія. Життя в тіні смерті: Спогади та свідчення останнього покоління, яке пережило Голокост», у якому автор намагається пояснити трансформації ставлення до Голокосту, його сприйняття людьми в різні періоди історії. Власні міркування та висновки автора, наведені ним історичні факти та висловлювання вчених, політиків, діячів культури надзвичайно цікаві. І сьогодні ми, використовуючи текст вступу, проведемо своєрідне інтерв’ю з автором. Як сказав сам Борис Михайлович: «Наша книга — найкраща відповідь на всі ваші запитання».

Ну що ж, почнемо наше нестандартне інтерв’ю.

— Як могло статися, що факт загибелі мільйонів євреїв у наші дні піддається сумніву?

— Хоча з проблем Голокосту у світі опубліковано сотні й тисячі наукових, публіцистичних робіт і мемуарів, створено численні веб-сайти, проводяться міжнародні наукові конференції, семінари, дискусії та симпозіуми, вийшли десятки документальних і художніх кінострічок, побудовано меморіали та музеї (котрі свідчать про досягнення злагоди серед істориків і політиків у тому, що епоха Голокосту гідна увічнення), для більшості слово «Голокост» ще донедавна було невідоме, а явище — й сьогодні залишається багато в чому непізнаним і важко пояснюваним, яке не вкладається в рамки людських уявлень.

Протягом тривалого часу трагедія євреїв під час Другої світової війни залишалася забороненою темою не лише в СРСР, країнах соцтабору (про це досить багато написано останніми роками), а й у США, Великобританії, ФРН, Франції та інших країнах, де Голокост перебував поза зоною суспільного інтересу. Неєврейський світ тривалий час уникав теми Голокосту через жах перед нею, а також і тому, що в цій темі малася на увазі й провина.

У переслідуваннях євреїв брали участь не лише нацисти. У країнах — сателітах Німеччини і тих, які симпатизували наці, арештовували безневинних громадян і біженців, захоплювали їхнє майно — практично все, що в цих людей було, перш ніж транспортувати в інші частини Європи, де на них чекала найчастіше жахлива доля.

У ряді країн багато часу пішло на те, щоб збагнути складність своєї власної історії та зрозуміти, що вони були не лише співучасниками, а й, будучи навіть жертвами, активно співробітничали з нацистами (чи принаймні мовчки погоджувалися з ними) у скоєнні злочинів проти ні в чому не винних людей.

— Чи не в цьому суть проблеми? Може, світ просто не хоче визнати свою провину в загибелі мільйонів євреїв?

— Можна казати про новий етап у сприйнятті Голокосту. У різних країнах відживають створені відразу після війни легенди «за мотивами» власних недавніх переживань. У Франції говорять не лише про Опір, а й про колабораціонізм. Переглянули роль своїх країн у поширенні антисемітизму та геноциді євреїв представники влади та науки Швейцарії, Австрії, Бельгії, Угорщини, Румунії, Польщі, Норвегії, Швеції та інших країн, а також церква.

А жертв Голокосту «мучив і вбивав не тільки ворог, а й те, що ми називаємо мовчанням і байдужістю світу» — свідчив колишній в’язень Освенціму, лауреат Нобелівської премії Елі Візель на спеціальній сесії ГА ООН, присвяченій 60-й річниці визволення в’язнів нацистських концтаборів. «Жахлива катастрофа, яка травмувала історію, — продовжував він, — назавжди змінила людське уявлення про відповідальність стосовно інших людей. І сумним, жахливим є той факт, що якби західні держави втрутилися в той час, коли Гітлер окупував Чехословаччину і Австрію; якби Америка прийняла більше біженців з Європи; якби Британія допустила більше євреїв у Палестину, нині Ізраїль, — їхню споконвічну землю; якби союзники розбомбили залізниці, що ведуть у Біркенау, у той час, коли туди прямували угорські євреї, котрих убивали по десять тисяч на день, — тоді нашої трагедії можна було б уникнути чи бодай — і це вже напевно — скоротити її масштаби».

Численні неспростовні факти підтверджують, що союзники по антигітлерівській коаліції цілком усвідомлювали те, що відбувалося, але факти їх не переконували, і вони не діяли, покинувши євреїв напризволяще.

Найгіршим журналістським «провалом століття» названо реакцію західної преси на події Катастрофи. «Усього шість разів за майже шість років на першій шпальті Times згадувалося про те, що для Гітлера євреї були особливою мішенню, призначеною для повного знищення», — зазначав колишній редактор New York Times Макс Френкель.

Мовчала церква в той час, коли треба було привселюдно заявити про свою позицію щодо народовбивства. У 1990-ті роки німецькі та французькі священнослужителі вибачилися перед євреями за пособництво нацистам та мовчазну реакцію на нацистський геноцид стосовно євреїв. «Ми визнаємо нашу провину, — ішлося у зверненні духівництва французької католицької церкви. — Ми благаємо Господа про прощення і просимо єврейський народ почути наші слова каяття». Але в ряді країн священики протестували проти жорстокого поводження з євреями, брали участь у порятунку євреїв, насамперед дітей (згадаймо митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який урятував десятки дітей).

Важливий урок із трагедії Голокосту сформулював Мартін Німеллер (1892—1964): «Спочатку вони прийшли по комуністів, але я не був комуністом. І тому нічого не сказав. Потім вони прийшли по соціал-демократів, але я не був соціал-демократом, і не став нічого робити. Потім прийшли по профспілкового діяча, але я не був профспілковим діячем. Потім прийшли по євреїв — але я не єврей, тож і не стривожився. А потім, коли прийшли по мене, вже не було нікого, хто б став на мій захист». Це відоме положення з проповіді німецького пастора, якого було депортовано на сім років іншими німцями, актуальне й сьогодні.

— Як ви оцінюєте нинішній стан західної та східноєвропейської історіографії з питань Голокосту?

— Центральними подіями, які підтвердили місце єврейської Катастрофи в колективній пам’яті народів, стали міжнародна конференція з питань Голокосту (Стокгольм, 2000); історична сесія ГА ООН, присвячена 60-й річниці визволення союзними військами в’язнів нацистських концтаборів (січень 2005 р.) і пленарне засідання сесії ГА ООН, спеціально присвячене ухваленню резолюції «Пам’ять про Голокост» (листопад 2005 р.), а також меморіальна церемонія до 60-ї річниці визволення концтабору Аушвіц—Біркенау та Міжнародний форум пам’яті жертв Голокосту в Кракові (січень 2005 р.).

Попри те, що дослідження Голокосту стало одним із головних напрямів світової історичної науки, у самому його русі склалася разюча невідповідність: територія колишнього СРСР, де було вбито близько половини всіх жертв, посідає в ньому на подив скромне місце. Голокост залишався, у всякому разі до розпаду СРСР (за частковим винятком короткого хрущовського періоду), предметом найбільшого витіснення з пам’яті про війну (досить згадати, наприклад, про те, як «забули» про істинну суть масового вбивства в Бабиному Яру).

Історію та історіографію використовували з метою безперервного процесу забуття, а не пам’яті. Євген Євтушенко писав: «Бабин Яр був злочином фашизму. Але наше багаторічне замовчування чужого злочину стало злочином власним. Замовчування — це теж убивство, убивство пам’яті».

Коли 1993 року у Відні відбувалася презентація «Енциклопедії Голокосту», підготовленої вченими США, Німеччини та Ізраїлю, я запитав одного з редакторів, професора Юліуса Шоепса: «Чому в енциклопедії так мало матеріалу про Катастрофу українського єврейства в роки війни?». «Ви ж дуже мало або майже нічого не написали про це», — такою була відповідь ученого, з якою не можна було не погодитися. І річ була не лише у відсутності доступу до архівних документів. Антисемітизм радянського періоду протягом тривалого часу слугував перешкодою до осмислення Голокосту.

Не збирали свідчень та спогадів тих, хто пережив Катастрофу в гетто, трудових і концентраційних таборах, у таборах знищення, тих, хто воював у партизанських загонах, хто вижив під чужим обличчям і ім’ям, із чужими документами, а також тих, завдяки кому вони врятувалися від смерті, тих, хто був там, усе це бачив, пройшов через це і знав усю правду про страшні роки окупації та геноциду.

— Чи не запізно сьогодні проводити роботу, починати яку слід було кілька десятиліть тому?

— Гірко визнавати: багато що втрачено назавжди. Незабаром у нас уже не буде можливості спілкуватися з живими свідками того часу, знання яких можуть допомогти в заповненні все ще існуючих прогалин недалекої історії. Їхні спогади (в ситуації, коли знищено сліди злочинів і свідків, відсутні правдиві документальні матеріали і є закритими ще багато архівних фондів, що стосуються катастрофи) — незамінне джерело.

До недавнього минулого основна аргументація, котра підтверджує факт Голокосту, базувалася переважно на свідченнях і спогадах жертв нацизму, які вижили. Ті, хто намагається заперечити факт Голокосту («ревізіоністи», і ця назва прищепилася), категорично не визнають і відкидають свідчення та спогади жертв.

— І знову виникає це дике питання про невіру в сам факт Голокосту. У чому ж її корінь, у чому криється механізм недовіри?

— І в епоху Голокосту інформація про нього сучасників (очевидців) викликала недовіру. Характерною є реакція одного з лідерів американського єврейства, члена Верховного суду США Фелікса Франкфуртера на розповідь Яна Карського, як у Польщі німці здійснювали свій задум тотального знищення євреїв: «Я просто не можу цьому повірити». Зв’язківець польського підпілля та уряду у вигнанні Ян Карський на прохання єврейських підпільних організацій, переодягнувшись в обноски із зіркою Давида на грудях, двічі таємно проникав у варшавське гетто і побував у таборі смерті Белжець. Він на власні очі побачив увесь жах, що випав на долю європейського єврейства. Діставшись Британських островів — через Францію, Іспанію та Гібралтар, — а потім Вашингтона, Ян Карський зустрічався з міністром закордонних справ Великобританії Ентоні Іденом і президентом США Франкліном Рузвельтом. Він розповів про те, як німці здійснюють свій задум тотального знищення євреїв, і довів до відома союзників, що тільки їхнє втручання може зупинити «остаточне вирішення єврейського питання». Правда виявилася занадто страшною.

Саме на таку реакцію розраховували нацисти. Прімо Леві в його останній книзі «Потонулі і врятовані» наводить слова есесівців із книги Сімона Візенталя «Вбивці серед нас»: «Хай як би закінчилася ця війна, але ми все одно вас уже перемогли; усіх вас знищать, тож свідків не буде, а якщо хто й уціліє, йому все одно не повірять... І навіть коли щось залишиться, якщо хтось із вас виживе, люди скажуть, що описане вами занадто жахливе, щоб у це можна було повірити...».

На щастя, надії нацистів не справдилися. Але до Голокосту багато людей не вірили, що таке може бути. Під час Голокосту багатьом не вірилося, що таке буває. Після Голокосту багатьом не віриться, що таке було й може повторитися.

— Що ж іще потрібно людству, щоб повірити? Визнати: це було?

— Щоб розвіяти невіру в Голокост, подолати її породження — самообман, байдужість і несправедливість, необхідні вагомі докази, передусім — свідчення та спогади очевидців і учасників подій.

Тому ми мусимо зробити все для збереження того, що називають «обов’язком пам’яті». І якщо сьогодні ми збережемо і передамо обов’язок пам’яті, з нами залишиться обов’язок просвітництва, котрий стане ще актуальнішим у майбутньому.

Спогади дають можливість на прикладах індивідуальних доль жертв показати надзвичайно широку панораму тотального знищення євреїв, назвати ті місця, у яких здійснювався геноцид євреїв і про які ніхто досі не знав. Місця смерті по інший бік польського кордону досі залишаються невідомими, а відтак недоступними для історичного сприйняття. Але ж злочинний терор, який планувався у берлінській резиденції Генріха Гіммлера, здійснювався не лише в Освенцімі, Треблінці чи Бухенвальді, а й на окупованій території СРСР.

— У нашому непростому сьогоденні (а коли воно було простим?) особливе місце посідає питання примирення учасників Другої світової війни. Як ви до цього ставитеся?

— Свідчення очевидців і учасників, опубліковані в тому числі й у наших книгах, а також документальні матеріали, тогочасна преса говорять про те, що без колабораціоністів, які будували свої плани на перспективі перемоги фашистської Німеччини, без місцевих поліцаїв, яких німці використовували для організації та особистої участі в погромах, грабежах і вбивствах єврейського населення, без антисемітської пропаганди, без доносів та видачі євреїв нацистам не вдалося б домогтися таких приголомшливих «успіхів» у здійсненні людиноненависницької програми «остаточного вирішення єврейського питання».

Сьогодні під цим минулим, яке ще живе, хочуть підвести риску і по можливості стерти його з пам’яті. Особливо неприйнятними є спроби ставити в один ряд жертв і катів, спроби героїзації пособників нацизму — колабораціоністів та антисемітів, які знищували або допомагали знищувати мирних жителів, в’язнів концтаборів і гетто. Заклики, які лунають у деяких країнах, до «громадського і державного визнання» колишніх пособників фашизму, відхід від сформованих чітких історичних і моральних критеріїв оцінки нацизму не лише культивують міжнаціональну ворожнечу, а й ображають пам’ять мільйонів жертв нацизму та Голокосту, найнегативнішим чином позначаються на формуванні установок терпимості в молоді.

Тому й нагадуємо про це. А також для того, щоб з особливою вдячністю відзначити тих неєвреїв, які в морі ненависті, байдужості та браку співчуття, нехтуючи небезпекою та важким випробуванням, ступили на небезпечний шлях непокори і робили все для допомоги та порятунку людей, котрі виявилися вигнанцями на своїй батьківщині.

Неспростовним фактом є те, що чимало євреїв (і про це йдеться в наших книгах), яким удалося врятуватися і вижити на окупованій території, завдячують це співвітчизникам — людям української, російської й інших національностей.

До недавнього минулого в нас було не прийнято згадувати про них. Може, тому що мужність цих людей — докір пасивним, доказ, що і в темряві Голокосту можна було зробити інший вибір, окрім безсловесної покори злочинному режиму або співробітництва з ним, і залишатися порядною людиною. Мабуть, уперше деякі свідки розповідають про «хороших німців», які не були ворожі до євреїв, іноді навіть були доброзичливі до них. Не всі німці брали участь в актах жорстокості, хоча система знищення була налагоджена так, що ні жертва, ні кат не могли ухилитися. Та все ж людина завжди має можливість зробити менше зла, ніж її змушують обставини. Чимало було випадків (і про це можна прочитати в наших книгах), коли вони, залишившись вірними шляхетним ідеалам людяності, допомагали і рятували євреїв.

— І останнє запитання: як роки роботи над книгами пам’яті позначилися на вас, на вашому житті?

— Не приховаю — роки роботи над книгами, котрі сьогодні стали для мене головною справою життя, вимагали від мене чималого душевного навантаження і переживань, тому що кожне свідчення викликало глибокі особисті спогади про найстрашніший період життя. Ці переживання і біль супроводжуватимуть нас завжди. Вірю, що й після того, як від нас піде останній свідок Голокосту, не згасне вічний вогонь пам’яті, який передаватимуть від покоління до покоління.

Ось таким вийшло наше заочне інтерв’ю з доктором Борисом Забарком, заслуженим діячем науки і техніки України, колишнім в’язнем Шаргородського гетто, головою Всеукраїнської асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів.