Українська культура сягає своїм корінням у глиб тисячоліть. В її основі лежать звичаї та обрядові канони, які склалися задовго до християнської доби, ще в період язичництва. Але є свята, які відзначають усі християни, так би мовити, в планетарному масштабі. Приурочені вони до конкретних історичних подій. Одними з найцікавіших є різдвяно-новорічні свята нашого народу. Їх можна вважати справжньою окрасою всього календарно-обрядового циклу українців. То цілий комплекс заходів, у якому рівноправно співіснують, доповнюючи і збагачуючи одне одне, музичні, театральні й карнавальні дійства, а також заклинання, приспівки, молитви, ритуальні страви тощо. Про це писано-переписано.
Нині ж - про те, як святкували в ХІХ столітті Різдво Ісуса Христа наші європейські одновірці.
Різдво по-англійськи
Англійці свято шанують різдвяні гуляння. Щоправда, в середині XVII століття пуритани спробували викорінити цей звичай як «суміш клерикалізму з ідолопоклонством». Але народ не піддався тиску і продовжував дотримуватися своїх звичаїв. Недарма ж Англію називають країною традицій, порушення яких може спричинити неабияке невдоволення.
Зокрема, варто нагадати, що звичай вітати з Різдвом відкритками - відкритими листами - прийшов у світ з Англії. Вважається, що першу різдвяну відкритку створив англійський художник Добсон у 1794 році. Перша серійна поштівка теж з’явилася у Великій Британії. 1840 року державний чиновник сер Г.Коул звернувся до знайомого художника Дж.Корслі з проханням намалювати щось оригінальне для поздоровлення родичів. Митець виконав замовлення: на аркуші розміром 12 на 7 см намалював за різдвяним столом родину Коула, а з обох боків - сцени доброчинних діянь милосердної родини. Картинку доповнював напис: «Веселого Різдва і щасливого Нового року!». Британцям вона так сподобалася, що з неї було надруковано тисячу копій.
Передвісниками майбутніх різдвяних торжеств на Британських островах були вуличні музики, які ще за три тижні до свят ходили вечірнім містом і грою на ріжках сповіщали городян про наближення свята.
У святий вечір ледь не всі міщани й селяни виходили на вулиці, вітаючи одне одного зі святом. Улюбленим різдвяним дійством мешканців Альбіону були вуличні пантоміми з обов’язковим блазнем. Уперше такий парад провів 1702 року лондонський танцмейстер Ульєром. А ще існував звичай прикрашати оселі, паби й крамниці вічнозеленими рослинами, зазвичай омелою. Зелень прикріплював до сволока парубок, і якщо дівчина проходила під обрядовою гілкою, хлопець мав право на поцілунок.
Досить дивним звичаєм, запозиченим, імовірно, в скандинавських народів, було спалювання «різдвяного оцупка». Недогоріле поліно зберігали до наступного Різдва і від нього запалювали нове різдвяне багаття. Поки в каміні горів вогонь, господарі повинні були щедро частувати прислугу елем. У деяких графствах фермери після святкової вечері йшли в сад «пригощати» запашними пирогами та пуншем яблуню - на знак подяки за торішній урожай.
Головною стравою різдвяного столу вважалася кабаняча голова, прикрашена цитриною між іклами. Під пісню The boars head in hand bear I (Я несу в руках кабанячу голову) її ставили на найпочесніше місце святкового столу. У наші дні кабана замінила доступніша індичка. Гордістю англійського меню на Різдво вважався плам-пудинг. У добрі старі часи його попередником був суп із чорносливом або родзинками.
З різдвяними святами пов’язано багато народних прикмет. В одних місцевостях вважалося великим нещастям отримати на Різдво в подарунок нове взуття чи будь-який шкіряний виріб, в інших - коли до оселі на Різдво першим увійде мужчина, ще в інших не можна було палити речі зеленого кольору. Ворікширські селяни в Новорічні свята нікому не давали вогню, бо на родину звалиться нещастя. В сусідній Шотландії прислуга вдосвіта йшла до колодязя, бо різдвяна вода - найкращий засіб проти злих чарів. Зеленою гілкою, змоченою в цій воді, з найкращими побажаннями кропили перехожих.
Звертали увагу в цей день і на погоду. Дощ на Різдво віщував посуху, а сильний вітер - добру днину. Місяць уповні в різдвяну ніч - бути поганому врожаю.
А яке ж свято без дітлахів! У Йоркширському графстві на святий вечір дітвора з піснями ходила до сусідів і родичів з Wesleyhob - сплетеним із зелених гілок і прикрашеним стрічками кошиком, наповненим помаранчами, яблуками, горіхами. Згодом англійські колядники почали носити попід хати Vessel - дерев’яний ящик з двома ляльками, що символізували Мадонну і Сина Божого. Vessel прикривали білою хусткою, яку, під спів The seven joys of the virgin (Сім радостей Пресвятої Діви) знімали перед кожним будинком.
Стримана й одночасно весела (merry England) Англія в цей день ніколи не забувала, та й не забуває, про бідних і знедолених.
Різдво на Апеннінах
Дивно, але в християнській Італії ХІХ століття святкування Різдва не мало загальнонародного характеру. Взагалі в усіх латинських країнах, за винятком хіба що православної Румунії, простий люд більшого значення надавав Новорічним святам. На початку року ходили в гості, робили подарунки й веселилися набагато більше, ніж на Різдво. Втім, у Римі святкування Різдва дечим відрізнялося. В це свято жителі Вічного міста виставляли у вікна будинків і у вітрини крамниць доричні колони з сиру, гірлянди сосисок, різні копченості. Всі ті апетитні припаси переплітали лавровим зіллям та гілками апельсинових дерев, що мало нагадувати про заможність насельників благодатної країни. Дехто перед вікнами запалював свічки, встановлював дзеркала для різних оптичних ефектів тощо. На початку ХІХ століття з віддалених гірських сіл до Рима на Різдво сходилися волинщики, які своєю невигадливою музикою розважали міщан. Але місцева влада чомусь заборонила їм грати на вулицях. Пастухів замінили монахи і хресні ходи. Строкатий одяг священнослужителів - білий, чорний, кавовий, сірий; незвичні головні убори монахинь; випадкові священики східного обряду з довгими бородами і в пурпурових облаченнях серед античних руїн і середньовічних храмів - вносили неповторний, якийсь театральний, колорит у міське життя.
Але найулюбленішим дійством римлян і гостей міста було й залишається Presepio - імпровізована сцена народження Христа. Presepio встановлювали в храмах по всій Італії. На майстерно виготовлені й щедро прикрашені ясла, фігурки немовляти, Марії, волхвів, овець, пастухів, ангелів ішли подивитися родинами. Фігурки персонажів виготовляли з дерева, оздоблювали дорогоцінним камінням, одяг шили з найдорожчої матерії.
Різдво у Німеччині
Характерна риса німецького різдвяного обряду - задушевність, стирання будь-яких соціальних меж, злиття всіх верств у єдиній дружній сім’ї. В різні епохи історичного шляху Німеччини (в Середньовіччі вона складалася з багатьох десятків практично незалежних держав) цей день був народним святом. Зародження традиції прикрашати ялинку мусимо шукати в глибинах сивої давнини. Деякі дослідники стверджують, що її коріння сягає часів єгипетських фараонів. У Європі цю традицію пов’язують із язичництвом - у день зимового рівнодення далекі пращури встановлювали сосну - як символ невмирущої природи - і величали благодатне сонце круглим пирогом. Утім, точно відомо, що перша письмова згадка про різдвяну ялинку датується ХVІ століттям. У німецькому документі 1561 року сказано, що на Різдво в житлі має бути не більше однієї ялинки. В Страсбурзі і бідняки, і заможні родини святкову ялинку - як символ райського дерева - прикрашали кольоровим папером, фруктами і солодощами. Поступово обряд поширився країнами Європи. До Америки різдвяну ялинку завезли переселенці, з колоністами традиція потрапила й до України.
Упродовж усього Середньовіччя, свято Різдва слугувало сигналом до маскарадів і карнавалів. Убрані в чудернацький одяг, у високих капелюхах із дзвіночками, озброєні «чаклунськими» ковіньками, гурти ходили по вулицях з несамовитими танцями, розвагами й пустощами. Блазень - цар цього дійства, а всі інші, від малого до старого, - діючі особи гуляння, що тривало протягом усіх дванадцяти днів Різдва. Німецький історик у 1889 році писав: «Сучасне святкування Різдва є блідим відбитком старовинних звичаїв. Можливо, суспільство й виграло щодо моралі, але безумовно втратило яскравий колорит колишніх забав і процесій». У другій половині 1880-х років свято набуло більш філантропічного характеру і, замість дитячих пустощів і безтурботності, з якими пращури раділи життю, німці почали більше уваги приділяти благодійності. В цей день двері багатої оселі відчиняли для бідного люду, до столу запрошували прислугу, незаможних сусідів, дітей, щоб біля ялинки розділити з ними радість народження Христа.
Традиційним був різдвяний ярмарок. У Берліні навіть на Замковій площі (Schlo?platz) монтували традиційний балаган, а імператорська родина не противилася торгівлі різдвяними медяниками й горіхами під брамою своєї резиденції. У Німеччині ХІХ століття, як ніде інде, шанували звичай дарувати подарунки. Батьки обдаровували дітей, діти - батьків, господарі частували челядь, знайомі обмінювалися знаками поваги у вигляді різноманітних дрібничок. Базарні площі, крамниці напередодні Різдва, переповнені веселим натовпом покупців і просто цікавих, нагадували вселенське стовпотворіння. Доповнював передсвяткову картину запальний концерт у виконанні невтомних вуличних музик. Поруч із базарними ятками публіку зазивали на театральні вистави, відвідати панорами, музеї з восковими фігурами тощо.
У протестантській частині Німеччини, де сімейні торжества мали прогресивніший характер, ніж у католицьких провінціях, існував звичай, коли діти підкладали батькам списки (Wunschzettel) того, що бажали отримати в подарунок до свята. Втім, це не заважало розсудливим батькам втілювати фантастичні мрії своїх чад із власними корективами - враховуючи нагальні або більш практичні потреби дітей.
Німецька хатня «ялинка» в жодній родині не обходилася без участі прислуги. Поруч із подарунками для дітей обов’язково стояла таця з дарами для челяді. Їх називали «щедроти святого Миколая». За звичаєм «щедроти» складалися з якихось потрібних предметів. Більше того, різдвяні подарунки обумовлювалися в контракті при наймі на роботу - на кшталт преміальних у натуральному вигляді.
Свято закінчувалося родинною вечерею з традиційного запеченого коропа, маківників та пуншу.
Різдво за Піренеями
Перед святим вечором, о півдні, як у селах, так і в містах Іспанії, припинялася будь-яка робота. Старий і молодий поспішали додому, аби підготувати достойний карнавальний костюм для «доброї ночі» (noche buona). Увечері вулиці оживали від ілюмінації, яскравого одягу, сухозлотиці... Торгові ряди рясніли помаранчами, яблуками, горіхами, цукатами, смаженими каштанами тощо, своїм апетитним виглядом і неймовірними пахощами заманюючи, притягуючи, наче магнітом, до прилавків перехожих і провокуючи до покупок навіть волоцюг. Хлопчаки-торговці розносили по домівках традиційний мигдальний пиріг (turron): простіший - для голоти, з витребеньками - для багатіїв. Не купити turron означало образити святість празника. Тим часом у помешканнях правовірних творилися кулінарні дива - благочестиві донни-господині готували різдвяні страви: мигдальний суп (sopa de almendrus), різдвяну рибу (resugo) і головну страву - індичку з трюфелями (pavo trufado).
На вулиці гамірно, то тут, то там чути тріск петард, веселуни б’ють у бубни, лунають радісні вигуки, різдвяні пісні на кшталт українських колядок - Noci el ninno de Dios (Народився Син Божий). Але опівночі веселощі припинялися і в свої права вступала релігія. Миряни йшли до храмів. Після різдвяної меси починалася хресна хода, духовенство виносило на поклоніння народу «Сина Божого» - розкішно вдягнуту й прикрашену стрічками статую Ісуса Христа. Люд молитовно клякав, хрестився. Вулиці й площі порожніли, і лише монотонні кроки нічної сторожі переривали час від часу спокій святої доброї ночі.
У день Різдва селяни сплачували поміщику «десятину», натомість отримували на знак подяки трохи грошей або солодкий пиріг. Лікарів і священиків обдаровували грошима чи гостинцями їхні пацієнти та прихожани. Свою лепту діставали й бідні - іспанці дуже благочестиві, щоб не скористатися нагодою сотворити добро.
З Різдвом Христовим!