Проституція: миритися краще зі знайомим злом?

Викоренити проституцію не вдасться, і навряд чи коли-небудь удасться навіть у більш цивілізованих країнах, ніж Україна. Адже річ тут не тільки у важкій економічній ситуації в країні, яка, до речі, плодить ремісниць, а не «художниць» продажного сексу. По-перше, понад 70% повій заявляють, що не мають наміру задешево віддавати своє здоров’я державним службам. І в цьому є резон, оскільки державні зарплати перетворилися на формене знущання над якістю життя людини. Сплеск готельно-фарцовочної проституції, книжку та фільм «Інтердівчинка» і стійкий інтерес 15% школярок до цієї справи в 1980-х роках спричинила радянська зрівнялівка.

По-друге, багато хто все-таки вважає себе «художницями» та «класиками» жанру — понад третину жінок забезпечують собі на панелі «гарне» життя; кожна п’ята стверджує, що любить свою роботу; стільки ж не уявляють себе поза нею, заявляючи, що панель для них — і клуб із широкою мережею знайомств, і самореалізація в улюбленій справі — сексі. Проте ніхто із секс-поденниць не схильний до добродійності: 76% штовхнула на ці заробітки нужда.

Характерно, що суспільство стає дедалі толерантнішим до «професії» повії. Причому не через «просунуте» співчуття до жертв вуличних і бандитських звичаїв, а головним чином через власну бідність та приниженість. 48% опитаної «цивільної» публіки вважають, що ці жінки — жертви обставин і ситуації. 50% думають, що ремесло повії — спосіб призбирати грошей. 36% переконані, що проституція як спосіб заробітку не гірша за інші ремесла. А 68% заявили, що й «домашні» жінки часто опиняються в ситуації, коли від них вимагають розплатитися в ліжку за послугу чи вирішення насущної проблеми. П’ята частина опитаних громадян визнала «практичну користь» проституції, 57% із ними не згодні, ще 20% не визначилися з відповіддю. Рівень визнання проституції обивателями найвищий у південних регіонах країни (порти й курорти «просять вогню») і найнижчий у Києві. Третина респондентів визнали, що відчувають «кон’юнктуру» у поширенні чоловічої проституції. Позитивно сприймають ідею легалізації проституції 38% населення, негативно — 41%. Серед секс-поденниць готові «легалізуватися» 44%, в основному це жінки з малим досвідом «роботи».

Одне слово, суспільство звикло до гіршого. І продовжує до нього адаптовуватися. Чим гірше живеться, тим ширший ринок сумнівної робочої сили. Укорінений цинізм бідності потребує свого дослідження.

Легалізація. При міліції?

Соціологи Українського інституту соціальних досліджень проводили аналіз соціального зрізу секс-бізнесу в Україні за технічної підтримки UNAIDS і ПРООН. Мета — привернути увагу суспільства до правозахисту та здоров’я досліджуваного контингенту. Нині у дванадцяти містах країни діють громадські організації, які просвіщають служительок секс-бізнесу на предмет ВІЛ/СНІДу і хвороб, що передаються статевим шляхом, видають їм презервативи й засоби дезинфекції, організовують зустрічі з лікарями та психологами.

При рідкісному кавардаку в державному устрої секс-індустрія в Україні є досить організованою системою сексуальної експлуатації жінок. Крім повій та їхніх клієнтів, до неї залучені організатори секс-бізнесу й посередники. (Хоч як дивно, деякі клієнти повій, сутенери і «мамочки» охоче йдуть на контакт із соціологами та представниками громадських організацій і беруть участь у роботі фокус-груп та правозахисних конференцій.)

В усьому світі боротьба з проституцією спрямована на знешкодження тих, хто наживається на торгівлі жінками, — сутенерів та секс-кубел і «офісів», організованих ними. Українська специфіка полягає в тому, що секс-ділків «накривають» одним рейдом — разом з організованими злочинними угрупованнями, паралельно з розкриттям кримінальних злочинів, особливо пов’язаних із наркоторгівлею. Побут рядових жінок, які надають перехожим і приїжджим «послуги зв’язку», контролює рядова ж міліція, виснажена державними заробітками. Як влучно висловилася одна з «нічних метеликів», повії включають міліцію до особливої статті витрат, паралельно з витратами на сутенера.

Ольга Балакірєва, директор Центру «Соціальний моніторинг», кандидат соціологічних наук, вважає, що стаття в Кримінальному кодексі, спрямована проти надання послуг жінками секс-бізнесу, просто не потрібна:

— Вона не спрацьовує. Спробуй виставити спостерігача у стосунках двох. А те, чого не можна довести, легко зробити інструментом залякування. Тому нині міліція, користуючись законом як засобом шантажу, залякує безграмотних «дівчаток», попросту вважаючи їх джерелом коштів: «Ми станемо «дахувати», і тебе не затримуватимуть». «Дівчатка» зазначають, що з них почали більше брати і сутенери, і «мамочки» — вони теж нібито мають платити міліції. Таким чином, із погляду правової відповідальності, нова стаття Кримінального кодексу аж ніяк не вплинула на поведінку путан, не змінила їхнього способу життя. Просто тепер їм слід «розмінюватися» на більшу кількість клієнтів, отже, піддаватися більшому ризику насильства та інфікування.

До речі, стигматизований ярлик «повія» сам по собі принижує жінок, які втягуються в комерційний секс нерідко під впливом соціально-економічних чинників.

«За монетку, за пігулочку…»

Є маса цілком наукових класифікацій жінок секс-бізнесу — від «елітних» (до них хіба що лікарі ставляться трохи краще, ніж до середньої обивательки) до «вокзальних». Мені особисто все це «елітне», «станове», «ескортне» смішне. Повія і є повія, у неї клієнт завжди має рацію — скалічить, заразить, зробить вагітною, «пустить на колгосп», ознайомить із повним списком збочень... Навіть у тих країнах Європи, в яких є будинки розпусти, на предмет хвороб від Венери перевіряють лише співробітниць, але ніяк не клієнтів. За всієї моєї поваги до правозахисної діяльності громадських організацій, які покликані адаптувати жінок секс-бізнесу до безпечного сексу і бачать у перспективі декриміналізацію проституції, дуже важко зрозуміти, як вони пропонують впливати на свідомість конкретного, фізично сильного й до маніакальності одержимого клієнта, котрий не бажає використовувати презерватив де-небудь у машині, у лісі, на вокзалі та ще при «групі підтримки»... До того ж серед клієнтів повій трапляються люди, що мають проблеми із психікою. Самі повії — негидливі й неперебірливі за визначенням. Отже, з одного боку — волонтери громадських організацій, які намагаються допомогти, з іншого — клієнти. Найчастіше перемагають останні. 55% повій зазначають, що піддавалися сексуальному насильству бодай один раз у житті, 66% зазнавали знущань та принижень, 66% не відчувають себе «на роботі» у безпеці. І це лише ті, хто зізнавався у своїх нещастях, адже деякі взагалі не вважають насильство насильством...

При цьому не доводилося чути, щоб клієнтів повій масово карали за жорстокість. Повії в нас чи то кримінальні типи, чи то зовсім поза законом, чи то він для них не писаний. Одне слово, немає таких людей — і болі у них «фантомні».

Проте 10% «дівчаток» уже «охоплені» громадським рухом (знають про нього понад 40%), організовуються в групки, щоб захищати себе. Хоч би як ілюзорно це виглядало, вони спілкуються з волонтерами та психологами, і, натерпівшись від зневаги медиків, навіть мріють про власні безплатні клініки — «для жінок секс-бізнесу».

Все-таки здебільшого вони терплять свій «секс-бізнес» від невлаштованості. Соціологи досліджували так званий середній клас повій. Тільки 16% із них мають власне житло, 10% живуть у гуртожитках, 35% наймають квартиру, 6% узагалі не мають постійного місця проживання, 31% жінок живе разом із батьками. До речі, нормальні або хоча б терпимі стосунки з батьками лише в 37% із них. 80% повій «середнього класу» не мають інших джерел доходу, крім панелі. Решта представлені всіма професіями — від продавців і офіс-секретарів до медиків та педагогів.

Чи вважають себе повії групою ризику? Вони до цього звикли, та й певний фаталізм їм властивий, оскільки відводять небезпеці зараження інфекційними захворюваннями друге (46%), а не перше місце у списку своїх найболючіших проблем. Найбільше їх лякає відсутність грошей та високооплачуваної (попри освіту й кваліфікацію, які цілком можуть наближатися до нуля) роботи (68%). До речі, «висмикнути» навіть найскромнішу трудівницю сексу з її найсправжнісінького лиха, яке вона вважає роботою, можуть лише великі гроші в образі багатого чоловіка. Така мрія, про яку відверто говорять соціологам. Отже, влаштувати повію на «офіційну» роботу — праця велика й найчастіше — марна.

Свавілля правоохоронних органів називають проблемою 45% жінок, відсутність умов для цивілізованих занять секс-бізнесом — 22%, неповагу з боку населення — 21%, насильство — 19%, відсутність платоспроможних клієнтів — 18%. До речі, лише 9% жінок вважають для себе проблемою неотримання кваліфікованої медичної допомоги.

Заблукані діти із групи ризику

Вік жінок секс-бізнесу по країні — від 12 до 45 років. Проте пік, коли потрібно змінювати професію — йти на спочинок чи ставати «мамочкою», — настає вже у 29 років. До цього віку в багатьох повій (11%) уже з’являється сім’я, повна чи ні, та діти. До речі, такі жінки на диво чадолюбні — лише 4% із них чітко заявили, що не хочуть мати дітей. 27% мають одну дитину, 6% — двох, 1% — трьох. Проте постійно діти живуть із матір’ю лише в 21% випадків. Один відсоток мамусь навіть не знає, де і з ким дитина перебуває. Ці діти, як і діти наркоманів та алкоголіків, мають бути соціально реабілітовані суспільством, а їхню психологію повинні досліджувати вчені.

До речі, душевна глухота «жриць любові» — наслідок моральних травм власного дитинства. Адже половина з них були згвалтовані у віці від 10 до 14 років.

— Частина «дівчаток» — із неблагополучних сімей, — стверджує Ольга Балакірєва. — Деяких із них продавала мати, гвалтував і віддавав друзям вітчим. Як цьому запобігти? Починати захищати й просвіщати дітей якомога раніше. Вже в десятирічному віці дитина повинна розпізнавати, коли вона може стати жертвою сексуального насильства, і знати, куди може звернутися, щоб її захистили. Тому зростає роль школи: нині вводиться курс «Основи здоров’я», розробляються підручники. Учителі ж активно проти того, щоб там з’являлися слова «секс», «презерватив», «інфекції, які передаються статевим шляхом». Отже, потрібно вводити для таких учителів курси перепідготовки...

Двадцять років тому ми запитували випускників, куди вони планують іти по закінченні школи. 40% хотіли відразу піти працювати — це було «модно», і головне — реально. Нині випускника школи без необхідної кваліфікації ніхто на роботу не візьме. Бажання вступити до вузів виявляють уже 90% учорашніх школярів. Так і «промальовується» портрет типової представниці групи ризику — дівчинка, яка закінчила сільську школу, виросла в незабезпеченій сім’ї, де нікому платити за її освіту, а власних знань явно не досить. Вона потиняється без роботи, потім кілька разів зазнайомиться з чоловіками, які нагодують і дадуть грошей, і зрозуміє, що в даний момент проституція для неї — реальне джерело існування. Це те середовище, яке породжує «трасових», «вуличних», «вокзальних». Трапляється, їх підбирають організовані угруповання. Часто траєкторія їхнього шляху упирається в «дно» — наркотики, алкоголь, повна втрата особистості, здоров’я, втрата можливості мати сім’ю, дітей.

О секс, ти — спорт!

— Для України характерне залучення жінок до секс-бізнесу «час від часу», на сезон. Жінки, найчастіше з вищою освітою — медики, вчителі, інженери, у кого проблеми і з роботою, і з її оплатою, — виїжджають на літній період до Криму й Одеси, — продовжує Ольга Балакірєва. — За оцінками одеських громадських організацій, якщо в зимовий період у місті налічується близько двох тисяч жінок секс-бізнесу, то влітку їх кількість сягає шести тисяч. Аналогічна ситуація в Криму.

Студентки практикують секс за гроші, коли виникає необхідність обновити гардероб. Особливо це характерно для дівчат, які приїжджають у великі обласні центри з маленьких містечок.

Нині у середовищі молоді поширені вільні стосунки, та й жити статевим життям юні починають уже в 14—15 років. Легалізація проституції не набагато збільшить сегмент тих, хто нею користується. Та й традиції в нас такої немає. Отже, за нинішньої свободи сексуальних стосунків ніякої соціальної функції проституції в нас просто бути не може.

До речі, є «сермяжність» у соціальній телерекламі — коли дівчатка капають глядачу в мозок своїм «Ні!!!»: «Скажи «ні», коли тобі пропонують секс без презерватива». Тут ідеться не про якісь ускладнені стосунки на кшталт сватання чи хоча б подоби почуттів, а лише про правила техніки безпеки — «не стій під стрілою» чи «не влазь — уб’є». І це — реальність.

Порок чи життя?

Здоров’я повій — питання болісне. Вони спокійно визнають, що й самолікуванням займаються, і недоліковуються, і на «роботу» виходять із свіжими венеричними захворюваннями, трапляється, що й із сифілісом на великому терміні вагітності. Лікарів бояться за те, що ті їх не люблять. Визнають, що перехворіли на «погані» хвороби дві третини жінок, багато хто з них по двічі-тричі. Деякі вважають, що коли займатимешся спортом і обливатимешся холодною водою, то на СНІД не захворієш. 28% жінок думають, що від ВІЛ-інфікування та венеричних захворювань захищають не лише презервативи, а й решта контрацептивів. 11% переконані, що СНІД можна вилікувати. А 37% заявляють, що кращий спосіб уберегти себе від інфікування — утримуватися від сексу взагалі. Проте свідомо надавали секс-послуги ін’єкційним наркоманам 37% повій, хворим на венеричні захворювання — 7%, бісексуалам — 27%, брудним, неохайним особам — 19%, ВІЛ-позитивним — 3%. 48% жінок узагалі не впевнені в тому, були в них такі контакти чи ні.

Стверджують, що завжди використовують у сексі презерватив, 48% жінок. Проте дуже багато хто вважає за можливе знехтувати цим засобом безпеки: із постійним клієнтом (42%) або за додаткову плату (31%), а також: якщо клієнт подобається, у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, з міліціонерами і навіть вихідного дня... Довідавшись про загрозу ВІЛ-інфекції, почали використовувати презервативи 55% секс-поденниць, проте зменшили кількість статевих партнерів лише 10%.

Зменшили вживання наркотиків ін’єкційним шляхом 5%, перейшли на «чисті» шприци 9%. Та це зовсім не показово, оскільки наркотики ін’єкційним шляхом уживають близько п’ятої частини повій. 40% визнають, що регулярно вживають спиртне.

Мабуть, повії перебувають під певною психологічною анестезією — живуть напівдушею і напівхарактером, та ще й з однією сотою від нормальної самооцінки. Тому відчуття самозбереження в них атрофується. Так, 15% жінок визнають, що нічого не роблять, аби уникнути ВІЛ-інфікування. Як джерело хвороб вони — камікадзе.

Повії усвідомлюють свою приреченість. Для них це хоча й фатальна, але реальність. Свою особисту перспективу ВІЛ-інфікування вони оцінюють у такий спосіб: 22% — як дуже реальну, 45% — як можливу, 14% — як малоймовірну. «Мені це не загрожує», — стверджують 12% найбезтурботніших. «Важко відповісти» — 5%. День прожитий — і слава Богу...

Соціальний захист потрібен дуже багатьом громадянам, зокрема й тим, хто «знайшов себе» у маргінальних сферах. Це і працевлаштування, і медицина, і безпека, і просвітництво. Все-таки хочеться, щоб якнайбільше «дівчаток» побачили виклики й ризики часу не в щоденному приниженні, а в чомусь корисному та соціально виправданому.