Особливості національної боротьби з наркоманією

Наприкінці січня поточного року на телевізійному каналі «1+1» було показано фільм про результати журналістського розслідування того, чим є на практиці протидія поширенню наркоманії в нашій країні.

Перед очима телеглядачів пройшов довгий ряд безрадісних і, на жаль, майже звичних кадрів з наркоторгівцями, ситими і впевненими у своїй безкарності; з корисливими правоохоронцями, які отримують незаконний дохід зі свого службового становища; з безпорадними співгромадянами, вимушеними роками жити в усіяних шприцами під’їздах, і, нарешті, з самими наркозалежними, котрі то заклопотано снують біля чергової «наркоточки», то без ознак життя лежать неподалік від неї після фатальної дози...

Але було у фільмі і щось нове, раніше не бачене. Йдеться про так звані реабілітаційні центри, персонал яких під виглядом замісної підтримуючої терапії (ЗПТ) був готовий робити ін’єкції наркотичного препарату кожному, хто оплатить рахунок за цю, з дозволу сказати, «послугу».

Розвиваючи тему, газета «Факти» в номері від 16 лютого 2011 року розповіла, що після виходу фільму в ефір його автори так і не дочекалися належної оцінки діяльності зазначених «реабілітаційних центрів» з боку компетентних органів, проте почали регулярно отримувати анонімні дзвінки з погрозами на свою адресу.

Звісно, почувши про таке, можна звично обмежитися гіркою посмішкою, мовляв, «мафія безсмертна», і звернутися до приємніших матерій: роботи, мистецтва, сім’ї, прогулянок з дітьми... Але саме погляд на дітей повинен повернути свідомість до того, що відбувається навколо.

Те, що з’явилися подібні квазімедичні установи, а по суті - легальні, освячені ліцензіями МОЗ і Держнаркоконтролю, кубла, стало наслідком багатьох причин, ієрархічно вкладених одна в одну, як частини однієї «матрьошки», - так би мовити, «від прямих до опосередкованих» і «від окремих до загальних».

Причина №1. Жадоба наживи і впевненість у безкарності.

Бажання людей заробити на торгівлі наркотиками (тобто на болях і стражданнях своїх ближніх) особливих коментарів не потребує. Бог їм суддя! Набагато цікавіше те, що впевненість згаданих людей у своїй безкарності в даному конкретному випадку аж ніяк не безпідставна, адже вони (як мінімум частково) захищені ліцензіями на здійснення «реабілітаційної» діяльності із застосуванням наркотиків у рамках ЗПТ, що плавно підводить нас до наступної причини того, що відбувається.

Причина №2. Легалізація програм ЗПТ для осіб, залежних від наркотиків, у нашій країні.

Стрімке й широке впровадження ЗПТ почалося з наказу Міністерства охорони здоров’я України №846 від 20 грудня 2006 року «Про заходи щодо організації ВІЛ/СНІД профілактики та замісної підтримуючої терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків» (//www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20061220_846.html). Так, у пункті 1.2 сказано: «До 25.12.2006 р. (тобто протягом 5 (п’яти!) днів. - В.Г.) визначити перелік місць впровадження ЗПТ в наркологічних медичних закладах, центрах профілактики та боротьби зі СНІДом, протитуберкульозних диспансерах, амбулаторіях і поліклініках сімейного лікаря та в немедичному оточенні спільно з соціальними службами...». Останній пасаж означає, що саме Міністерство охорони здоров’я поклало функцію проведення терапії з використанням доволі небезпечних наркотичних засобів не тільки на лікарів, а й на людей без будь-якої медичної освіти.

Цей дивовижний наказ став результатом наполегливої і добре скоординованої кампанії «громадського лобіювання» та «адвокації прав споживачів наркотиків» з участю екс-президента США, міністрів попереднього і чинного українських урядів, а також багатьох менш помітних (але вельми активних) функціонерів, як-от головний позаштатний нарколог МОЗ України Анатолій Вієвський і керівник Держнаркоконтролю генерал СБУ Володимир Тимошенко. (Читачі, які зацікавилися повним персональним складом цієї великої міжнародної бригади, можуть задовольнити свою цікавість за адресою www.aidsalliance.org.ua/ru/moscow/Andriy_Moscow_2008_WHO.ppt , - де вміщено доповідь виконавчого директора «Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні» Андрія Клепікова на Другій регіональній конференції з питань ВІЛ/СНІД (Москва, 5 травня 2008 р.), в якому вдячно перерелічено найбільш видатних лобістів ЗПТ.)

Звісно, ні наказ №846, ні наступні документи, які стосуються цієї теми, не передбачали ін’єкційного введення наркотиків у рамках ЗПТ (тільки всередину, тобто тільки через рот), адже однією з заявлених цілей упровадження ЗПТ якраз і було скорочення ін’єкційної активності споживачів наркотиків заради зниження ризику інфікування ВІЛ. Також не було передбачено «експрес-послуг» пацієнтам, які прийшли буквально «з вулиці», без підтвердженої документально історії хвороби і, тим більше, послуг за готівку.

Однак «кватирку на підводному човні» було відчинено - видачу наркотичних «пайків» особам, залежним від наркотиків, було узаконено. А вже шлях введення, так само як і процедура включення пацієнтів у програму ЗПТ, - так це в сучасних українських реаліях не більше, ніж медичні подробиці, якими можна безболісно знехтувати. У результаті програма, призначена для полегшення страждань безнадійно хворих наркоманів, перетворилася на загрозу для здоров’я молоді і в джерело злочинного збагачення.

І тут ми впираємося в причину №3. Продумано діряве українське законодавство у поєднанні з вибірково імпотентною правоохоронною системою.

Задовго до впровадження програм ЗПТ в країні було створено надзвичайно масштабний прецедент безкарного ігнорування елементарних правил обігу потенційно небезпечних психоактивних речовин. Йдеться про відсутність елементарної рецептурної дисципліни в аптечних мережах країни. Наслідком цього стало практично не відоме в інших країнах світу явище - «аптечна наркоманія». За останній десяток років Україною прокотилося кілька епідемічних хвиль, пов’язаних із вживанням трамадолу, спазмалексу та інших їм подібних засобів. В умовах безрецептурної вакханалії єдиним дієвим (хоча й не цілком адекватним, як показує нинішній конфлікт навколо кетаміну) способом гасіння цих епідемічних спалахів досі було віднесення відповідних речовин до списку наркотиків із суворим предметно-кількісним обліком.

Але засоби, що використовуються в ЗПТ (метадон та бупренорфін), завжди були у списку наркотиків, що, як з’ясувалося, не завадило їх нецільовому використанню у згаданих «реабілітаційних центрах». Як казав класик, «суворість російських законів пом’якшується необов’язковістю їх виконання». Очевидно, що сказане про Росію XIX століття цілком актуальне для України XXI століття.

Тепер, вочевидь, підбадьорені успіхом власники «реабілітаційних центрів» підуть далі: почнуть пропонувати своїм клієнтам послуги у вигляді ін’єкцій морфіну або героїну, а також «реабілітацію» з допомогою куріння гашишу або поїдання галюциногенних грибів.

Інтернет великий, і тому необхідні для аргументації таких «процедур» матеріали активісти чергових кампаній «громадського лобіювання» знайдуть дуже легко...

P.S. Коли номер уже готувався до друку, стало відомо, що вилучені ліцензії повернуто «законним» власникам, і їхні «реабілітаційні центри» поновили свою «оздоровчу» діяльність...

Ще б пак, кому в нашій країні під силу зламати наркобізнеспроект, що приносить його ініціаторам 1,2 млн. дол. чистогану на день?