«Мир» через знищення союзної держави

70 років тому, в ніч із 29 на 30 вересня 1938 року, канцлер Німеччини Адольф Гітлер, дуче Італії Беніто Муссоліні, а також прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен і прем’єр-міністр Франції Едуард Даладьє підписали смертний вирок, мабуть, одній із найбільш демократичних країн Європи — Чехословаччині. На цю зустріч, де вирішувалася доля 15-мільйонної країни в самому центрі Європи, представників Празького Граду навіть не запросили. Мало кому відомо, що все могло б бути інакше. Перед самою капітуляцією керівництва Чехословаччини декілька вищих офіцерів із метою опору нацистам готувалися вжити крайніх заходів, аж до військового перевороту…

Історія питання: Версальська «міна»

Із приходом до влади в Німеччині 1933 року націонал-соціалістів, Версальська система міжнародних відносин, яка закріпила беззастережну перемогу країн Антанти в Першій світовій війні (1914—1918), поступово почала давати збої. Автори її — тріумфатори Великої війни — вирішили разом і назавжди знищити войовничий прусський дух. Для цього треба було перетворити Німеччину на другосортну країну. Кроки в цьому напрямі виявилися безпрецедентними, і за своїми розмірами, і за наслідками: могутня армія знищувалася, формувався рейхсвер у 100 тисяч чоловік, на важке озброєння й військову авіацію накладалося табу, флот перетворювався на безпомічну флотилію.

Апофеозом показового шмагання «головних паліїв війни» стало максимальне скорочення території рейху: Франції повертали Ельзас і Лотарингію, Данії — Шлезвіг, бездумно «обкарнали» східні рубежі колишньої імперії; окупували Саар і планували демілітаризацію Руру. Передбачалися також найтяжчі репарації, у Східній Європі створювалося угруповання держав, які мали йти у фарватері політики Антанти. Водночас ці країни ставали «санітарним кордоном» перед обличчям більшовицької загрози, що посилювалася. Мова передусім про Польщу, Чехословаччину, Румунію й Югославію. Три останні об’єдналися в Малу Антанту й протистояли реваншизму не тільки Німеччини, а й Угорщини, Австрії, Болгарії — держав, які опинилися в стані переможених після листопадової катастрофи 1918 року й втратили значну частину своїх «споконвічних» земель.

Здавалося, добре скроєна, та багато в чому несправедлива, з безліччю підводних каменів, Версальська система ставала об’єктом постійних атак практично всіх німецьких партій часів Веймарської республіки. Особливо вправними були націонал-соціалісти. Гітлеризм із моменту його виходу на політичну сцену став послідовно боротися за ревізію серії мирних договорів. Це була без­програшна карта, яку, до речі, розігрували і крайні ліві — ті ж комуністи.

Світова економічна криза 1929—1933 років, яка боляче вдарила по всіх країнах планети, невпізнанно змінила й політичний клімат у Європі. Кількість тоталітарних режимів неухильно зростала (процес цей розпочався 1922 року з приходом в Італії до влади фашистів Муссоліні). Практично лише країни Скандинавії, Велико­бри­танія, Франція, країни Бенілюк­су й Чехословаччина залишалися несприйнятливими до всіляких варіантів тоталітарних режимів — від фашистських, нацистських до «народних», егалітарних і «санаційних» на зразок польського.

Німеччина втратила всі колонії й навіть частину етнографічних («споконвічних», принаймні з XII—XIII ст.) земель на сході. Наявність за межами рейху багатомільйонної німецької діаспори (у Чехословаччині, Польщі, Руму­нії, Югославії, Угорщині) та прини­женість Австрії, Угорщини і Болгарії стали поживним середовищем для реваншизму. «Втрачене покоління», яке пережило ганьбу поразки, непомірних репарацій і апетитів переможців, жадало помсти.

Однією з перших відчула подих необоротних «перемін» Друга Річ Посполита. Країна, яку важко (якщо взагалі можна) було назвати зразком демократії. Варшава будувала свої відносини з численними національними меншинами з позиції сили. До речі, передусім це сто­сувалося українців. Німці не були винятком — «горе переможеним»...

«Народник», пруссак Густав Штреземан (помер 1929 року) у Веймарській республіці став провідником підготовки поступового вирішення «польського питання» — повернення рейху Данцизького коридору, Сілезії й частини Помера­нії. Та от австрієць Адольф Гітлер передусім звернув свій погляд на батьківщину, яку завжди вважав лише частиною «Великої Німеччи­ни», і на Чехословаччину. За переписом 1930 року в Чехословаччині німці становили 22,32% населення (3,23 млн. чоловік). Вони проживали переважно вздовж кордонів із Німеччиною й Австрією. Судетські німці в 1918—1919 роках намагалися зі зброєю в руках домогтися приєднання до Німеччині або Австрії, але чехословацька армія, яка дістала повну підтримку Антанти, придушила сепаратизм у зародку. Миттєво німці з нації, панівної на землях Чехії й Моравії (так само як і угорці в Словаччині й на Закарпатті), стали нацменшиною, яку жорстко витискували з найважливіших сфер управління, політики й економіки.

Самотність: серед «своїх» і чужих

Держава, створена спільними трудами Томаша-Гарріга Масарика (автора концепції єдиного народу — чехословаків) і беззмінного міністра закордонних справ Едварда Бенеша, і в 30-ті роки залишалася класичною демократією західного типу. Вона мала чималий потенціал самозбереження, що базувався на дисциплінованому й відданому ідеї республіки бюрократичному апараті й дуже могутніх збройних силах (про що нижче). Парламентсько-партійна система працювала як годинник. І жодні кризи, пов’язані зі складностями відносин між більш «просунутими» чехами й «відсталими» словаками (останні так і не стали чехословаками, хоч як прагнули цього представники істеблішменту), здавалося, не могли похитнути впевненості хазяїв монументального Празького Граду в майбутньому.

Та в другій половині 30-х років Чехословаччина опинилася в напівкільці ворогів — непримиренних (до яких належали німецькі нацисти й угорські хортисти) або ж потенційних (за певних обставин такими могли стати поляки). Варшава так не стала союзником у локалізації зростаючої експансії Берліна. В роки Веймарської республіки німці проводили лише культуртрегерську й пропагандистську, часто вдалу, кампанію, що посилилася з приходом до влади Адольфа Гітлера. Яблуком розбрату була Тешинська область зі змішаним польсько-чеським населенням. Варшаві довелося нею поступитися 1920 року після того, як Прага скористалася складним становищем поляків. Це був єдиний невдалий із серії локальних конфліктів, у яких застрягла відроджена Антантою Друга Річ Посполита в перші два роки свого існування: з українцями-галичанами, литовцями, червоними більшовиками й німцями.

…У жовтні 1933 року маловідомий інструктор з гімнастики Конрад Генляйн створив Судетендойче Хейматфронт — украй праву легальну організацію. У ситуації, коли чехословацька влада уважно відстежувала навіть натяки на загрозу територіальній цілісності держави й заборонила місцевий аналог нацистської партії, саме Генляйну судилося — в умовах економічної депресії, що затяглася в країні, — взяти на себе «перековування» німецького електорату. «Активістські» (які співпрацювали з Градом) німецькі партії поступово втрачали політичну вагу, а з Берліна прихильникам приєднання до рейху почали надходити щедрі субсидії. Навіть Т.-Г.Масарик (але не Е.Бенеш) ігнорував небезпеку, що зароджувалася, і відмовився заборонити Хейматфронт.

Ще у грудні 1935 року хворий Т.-Г.Масарик (помер у вересні 1937 року) передає кермо влади улюбленому учневі Е.Бенешу. Час був змарнований, і до кінця 1937 року ситуація вже виходить з-під контролю Праги. Навіть більшість виборців-німців, які раніше голосували за соціал-демократів і комуністів, готові віддати голоси за нацистів Генляйна, котрий створив партію. Що й доводять муніципальні вибори у травні-червні 1938 року: Хейматфронт (Партай) здобуває понад 85% голосів німців у країні!

Розв’язка: у кільці ворогів

12 березня 1938 року нацисти вступили на територію Австрії. Цій події — «аншлюсу» (приєднанню) незалежної країни — передував тривалий процес «поглинання». Він почався зі спроби перевороту 1934 року й убивства канцлера Енгельберта Дольфуса і завершився екзекуцією-виставою, влаштованою А.Гітлером новому канцлерові Австрії Курту Шушнінгу 11 лютого 1938 року, під час його візиту в Німеччину. Великобританія й Франція «відреагували» лише словесними протестами. Цікавий факт: низка західних газет зазначили, що під час «бліцкригу» до Відня десятки німецьких танків банально поламалися. Це були ще не ті німці, котрі, пройшовши горнило кампаній у Польщі, Західній і Південно-Східній Європі, 1941 року громили радянські війська...

15 березня 1939 року угорські війська окупують проголошену днем раніше Карпатську Україну; хортисти розгортають страшний терор на цих землях.

Так, усього лише за неповних півроку ситуація в Європі змінилася кардинально. Для Гітлера поглинання Чехословаччини стало спробним каменем. Черчілль був провидцем… Саме в березні 1939 року Великобританія вустами Н.Чемберлена заявила, що надасть полякам «усю підтримку, яка в її силах», і гарантувала територіальну недоторканність Польщі. У Лондона, як і в Парижа, вистачило сил тільки на «дивну війну» й футбольні матчі… Проводячи аналогію з нинішньою трухлою системою «колективної безпеки» у світі, запитаймо: Захід нам допоможе в разі виникнення конфліктної ситуації?

Редактор сторінки «Архіваріус» приносить вибачення у читачів за помилку, допущену в матеріалі «Новий російський Сталін, або Конструктори «щасливого минулого». В абзаці, що починається зі слів «Замість висновків зазначимо таке…», замість «словаком Гахою» слід читати «чехом Гахою».