Микола Подрєзан: «З роками мені все важче повертатися в рідну країну»

Дзвоню у двері квартири, розташованої в красивому будинку у центрі Києва. Табличка на стіні нагадує: будівля - пам’ятник історії.

Через хвилину двері відчиняє хазяїн, поруч - симпатичний пес, який починає махати хвостом, ніби запрошуючи пройти у квартиру.

Невелика затишна кімната, на полицях багато книжок, на стінах світлини і рамки з колекцією ложок. Чесно кажучи, бачу такі вперше.

Не чекаючи мого запитання, Микола Володимирович говорить:

- Це наша гордість. Причому це колекція не ложок, а спогадів… Тільки два нижні ряди - подарунки друзів. Решта - ложки з країн, міст або місць, де ми побували! От ви кожну візьмете в руки, а я годину вам розповідатиму про країну або місто.

- І скільки ж їх у вас?

- На стінах висить 220, а в колекції майже 600. З 83 країн.

- А в скількох країнах ви побували?

- На сьогодні - у 38. З них на візку - у 27.

- А які країни останні?

- Новий рік зустріли в Шрі-Ланці. А до того були в Канаді і США.

- Це маршрут вашого останнього проекту?

- Північна Америка - так.

Не можна думати про майбутнє, не знаючи минулого

Поступово переходимо до головної теми нашої зустрічі.

- Не вважайте мої слова надто урочистими, але я дуже погано почуваюся, коли за кордоном бачу прояв патріотизму з боку громадян інших країн, і, порівнюючи з Україною, розумію, як ми далеко відстали. Я думаю, що без почуття патріотизму у нас в країні нічого не зміниться на краще. Я не про політику, я про просте буденне життя. Мені вдалося багато поїздити по Україні і до травми, і після, уже сидячи у візку. Переконаний, що руїни, фортеці, маєтки, храми, музеї - назвемо для стислості ці цікаві місця «пам’ятками культури» - дуже багато значать для того, щоб у дитини формувалося, а у молодої людини зміцнювалося почуття патріотизму, інтерес і повага до рідних місць, культури, історії. Я говорю банальні речі, але без цього складно перейти до того, що наболіло.

Кілька років тому вийшов спеціальний номер одного із глянцевих журналів, присвячений 200 цікавим місцям України. Коли я подивився цей список, виявилося, що в 150 місцях я вже побував. І практично нікуди, НІ-КУ-ДИ я по-людськи на візку потрапити не можу. Тільки з чиєюсь допомогою, або на руках у когось.

Що це означає? Що інваліди, а це близько мільйона наших громадян - таких самих як ви, тільки з проблемами в пересуванні - не мають змоги користуватися величезним пластом культури та історії.

А в мене є цікавий особистий досвід. Якийсь час тому я організовував всеукраїнські тури для молодих інвалідів. І його учасники, мої учні, уперше побачили багато цікавих місць. Після чого змінили своє ставлення до життя, сказавши: «Наша країна прекрасна, треба боротися за своє місце в цьому житті». Закінчили університети, створили родини. Стали батьками. Тобто відвідування історичних місць змінило на краще життя конкретних людей!

Але для більшості пам’ятники історії закриті - вони недоступні для інвалідного візка, не адаптовані для незрячої або із слабким слухом людини. Але ж багато подібних проблем вирішуються елементарно. Я це бачив у своїх закордонних поїздках.

Як інженер-будівельник розумію, що тільки одиниці пам’яток культури неможливо адаптувати. Але це треба хотіти зробити! А бажання такого в Україні немає! На жаль!

Навколо світу - за досвідом гуманного ставлення до інвалідів

- Тож в Україні все сумно?

- Не те слово... За двадцять років дещо зроблено, але вкрай мало. За великим рахунком, про інвалідів не на словах, а на ділі згадують тільки на початку зими. Адже 3 грудня відзначають Міжнародний день інвалідів. Дарують квіточки, листівки, комусь - пайки, запрошують на концерти, де волонтери на руках піднімають людей у візках по сходах.

Головні заходи, на яких бувають президент, прем’єр-міністр, начальники високого рангу, проходять у Києві, в Українському домі. Звіт про пророблену гігантську роботу, надія на розуміння того, як важко зараз у країні, багато слів, обіцянок. Але свято і концерт закінчуються, лімузини роз’їжджаються, охорону знімають... Через кілька днів половину пандусів в Українському домі розбирають, і потрапити в головне фойє на будь-який інший захід можна знову ж таки тільки на руках помічників. Це - яскравий символ реального стану речей. Реальне ставлення до співгромадян з обмеженими фізичними можливостями.

Хоча за законом усе має бути адаптоване.

Сьогодні, коли приходиш з ініціативою до когось з керівників культурних установ, часто чуєш, що адаптувати не можна. Іноді, за їхніми словами, ЮНЕСКО забороняє, іноді - немає технічної можливості. Загалом - як би зробити так, щоб нічого не робити! Але боротися з цим необхідно. Один у полі не воїн? Однак спробувати можна.

І народилася у мене ідея. У 2004 році в Києві я був одним із 120 українців, кому пощастило нести олімпійський смолоскип під час київського етапу естафети олімпійського вогню. Виявилося, це була перша в історії всесвітня естафета, яка пройшла дорогами 34 міст 27 країн, розташованих на шести континентах. Вона ж стала передостанньою, тому що після наступної Олімпіади в Пекіні Міжнародний олімпійський комітет з різних причин скасував проведення в майбутньому всесвітніх естафет.

Таким чином я виявився одним з двох українців на візках, що взяли участь у цій всесвітній акції. Більше такої можливості ніхто не матиме. Мені завжди було цікаво робити щось нове. Тому вирішив зробити те, що можу зробити тільки я, - проїхати по маршруту естафети. В Інтернеті можна знайти схему руху олімпійського вогню в містах. І я цим шляхом проїду 34 етапи довжиною 1241 метр кожен.

- Чому така дистанція?

- Дуже просто! Якщо помножити 1241 метр на 34 етапи, то виходить 42 кілометри 195 метрів.

- Здається, це марафонська дистанція?

- Саме так. Сивий, майже 60-річний українець проїде марафонську дистанцію дорогами шести континентів!

- І коли почнете реалізацію цієї фантастичної подорожі?

- Уже почав 20 вересня 2011 року на Майдані Незалежності, звідки доїхав до Борисполя і полетів у Північну Америку. Через чотири дні в Монреалі проїхав один етап, ще через тиждень - у Нью-Йорку - другий. Залишилося 32 етапи!

- Сподіваєтеся на успіх?

- Сподіваюся. Хоч це непросто. Але результат уже є.

- Який?

- У мене є вже листи з вдячністю від інвалідів, які за моїми рекомендаціями побудували або переробили свої пандуси. І якість їхнього життя покращилася!

Я радий, що дирекція Музею історії Києва користується моїми рекомендаціями для доступності майбутнього музею столиці. Я щасливий, що мої вихованці і друзі, інваліди у Вінниці використовують передані мною фото для адаптації будинку обласного музично-драматичного театру.

- Тож ваша подорож - не розвага? До речі, як ви її назвали?

- Упевнений, що не тільки розвага. Як режисер я сформулював ідею і тему цього проекту так: «Адаптація пам’яток культури України для створення можливості відвідування їх інвалідами на основі міжнародного досвіду, зібраного за маршрутом всесвітньої естафети олімпійського вогню 2004 року». Як вам?

- Складно з першого разу, але змістовно!

- Проект умовно назвав «Планета Земля - погляд з інвалідного візка!» Сподіваюся, що потім удасться написати книжку дорожніх нотаток. У Канаді я побував у семи містах, у США - у п’яти. І скрізь фотографував, знімав відео, робив замальовки пандусів, входів-виходів, ліфтів, спеціальних пристосувань, велодоріжок, парковок, оголошень. Повторюю: дивився на всі ці дива не як турист, а як інженер-будівельник, соціальний працівник і інвалід-візочник.

У США та Канаді інваліди - vip-персони

У США я був давно, 1996 року. Причому не туристом, а на соціальному навчанні. Дуже багато чого вдалося побачити, чимало навчитися. У ті роки в Україні практично нічого не було для людей з обмеженими можливостями. Тому життя інвалідів в Америці сприймалося як життя на іншій планеті.

Коли торік летіли в Торонто (дев’ять годин без посадки), був час подумати... 15 років тому там для інвалідів було все, а у нас - нічого. За цей час в Україні багато чого змінилося, депутати у візках з’явилися, параолімпійських медалей безліч завоювали на диво решті світу, багато інвалідів університети закінчили. Тож ми їх, капіталістів, точно наздогнали в гонитві за рівними можливостями для людей з фізичними обмеженнями.

А прилетів - і через день зрозумів, що не наздогнали ми, вони за ці роки просто в космос полетіли… Приклади? Будь ласка. Біля парламенту Канади в місті Оттава висить оголошення: «Паркуватися заборонено! Стоянка тільки для інвалідів і сенаторів!».

У Торонто на кінцевій станції метро також кінцева зупинка багатьох автобусів. Серед маршрутних щитів висить дошка, де написано, що на цьому місці стоянка автобусів, які за телефоном замовляють інваліди. Ці автобуси ми потім бачили по всьому місту. Розговорилися з одним із водіїв, виявилося, що в муніципалітеті їх 300(!) штук. У нас у Києві теж є, але, на жаль, зовсім небагато, замовляти треба за три дні, працюють вони лише до п’ятої години вечора, два вихідні дні, і розвозять безкоштовно тільки на вокзали, у лікарню, на тренування. Велике спасибі цій київській службі, я почав користуватися їхніми послугами, працюють чітко, неформально, допомагають, але їх кількість необхідно збільшувати!

Як я дві години був героєм США

- Я так зрозуміла, що вражень багато. Але щось особливе було?

- Звичайно. У кожній поїздці буває своєрідний момент істини, коли щось ніби опромінює, впливає й на розум, і на серце.

Ми поверталися з Вашингтона у Філадельфію. Радник посла України в США пан Василь привіз нас на стоянку low-cost автобуса, де вже вишикувалася черга. Водій заздалегідь знав, що один із пасажирів - візочник, тому, побачивши мене, привітався, відразу ж дістав складаний пандус, що зберігався в автобусі, й підштовхнув мене на візку в автобус, на майданчик, який утворювався замість шести складених крісел. Треба сказати, що квиток коштував усього три долари, але не тільки для мене, для всіх. В Америці для інвалідів знижки немає. Пенсії достатньо, щоб платити, як усі. Та й чи потрібні знижки за такої вартості квитків? Це на двоповерховий «люкс» із кондиціонером, телевізором, туалетом. Три години їзди, майже 200 кілометрів усього за три долари! Правда, квитки за такою ціною треба заздалегідь замовляти по Інтернету! Мало того, мій візок зайняв шість місць, сидіння яких склали. От що значить нормальна конкуренція. Тільки після того як візок разом зі мною надійно прикріпили до підлоги, інші пасажири зайняли свої місця. Метушня водія зі мною й затримка ні в кого не викликала навіть найменшого роздратування.

Через годину була зупинка в Балтиморі. Дев’ята година вечора, жовтень, темно й холодно. На стоянці група хлопців і дівчат збирається сідати до нас в автобус. Водій, перерахувавши порожні місця, вийшов до них. Проблема була проста - бракувало п’яти місць, які зайняв мій візок. Якийсь сивий дядько-інвалід, до того ж іноземець, зайняв заздалегідь оплачені ними місця й вони не зможуть доїхати додому?! Уявляєте, що сталося б у нас у такій ситуації? Уявіть тексти і вчинки наших співвітчизників...

Ніхто - ані пасажири, що їхали зі мною з Вашингтона, ані водій, ані юнаки, яким не вистачало місця, ані словом, ані поглядом мене ні в чому не обвинуватили. Інвалід їде, і цим усе сказано! Не пощастило хлопцям! Тоді я покликав водія й сказав, що можу пересісти з візка в крісло поруч із Наташею. Реакція водія вразила: «Сер, це можливо? Сер, а вам це не буде дуже складно? Сер, а це не небезпечно для вас? Ви не скаржитиметеся, що вас потурбували?»

Через секунду з допомогою дружини й водія я легко перемістився в крісло, а хлопці, проходячи до своїх місць повз мене, піднімали великий палець і говорили теплі слова.

Останні дві години їзди сусіди по автобусу неодноразово запитували, чи не потрібна мені допомога, а коли приїхали в Філадельфію, підходили потиснути мою «героїчну» руку.

- Усе це сприймається як фантазії!

- Щира правда. Як і те, що в нас - усе навпаки. Позавчора я з центру поїхав на Русанівку. Спочатку проблема в метро - біля виходу на станції «Лівобережна» на трьох прольотах зроблено кам’яні полози такої крутості, що на них можна вбитися. Найбільш неприємно те, що це пристосування зі смертельною (я не жартую!) небезпекою позначено як «Спуск для інвалідів і дитячих візків»! Перед Євро-2012 це треба обов’язково прибрати, бо просто соромно буде перед іноземними гостями. А далі була посадка в автобус, коли вперед, не звертаючи уваги на те, що я у візку, ринулися інші пасажири. Тільки кілька юнаків запропонували допомогу.

Жоден пасажир у Канаді чи Америці НІКОЛИ не сяде в автобус, поки в ньому зручно не розміститься інвалід. Та й водій цього не допустить. А в нас - чого цей каліка під ногами талапається, заважає жити нормальним людям? Не жартую, досі іноді за спиною таке чую!

Інвалідом мене робить суспільство, держава й влада

- Так, не позаздриш! І класичне запитання: хто винуватий?

- За кордоном, у сучасних цивілізованих країнах, де права людини пріоритетні не на словах, інваліди, і я разом із ними, коли там перебуваю, почуваються нормальними членами суспільства. Вони упевнені в тому, що держава в потрібний момент виступить компенсатором, своєрідним протезом того, що втратили ці люди в результаті травми, хвороби чи злого наміру. Мало того, їхні співвітчизники підтримують створення інвалідам особливих умов. А в нас… Згадаєте крилату нині фразу - «Так у нас навіть про здорових не думають, не те що про інвалідів!».

Мій висновок: травма забрала в мене частину здоров’я, а от інвалідом мене робить суспільство, держава й влада.

Не можна робити життя людей ліпшим під вибори чи футбольний чемпіонат

- На нас насувається Євро! Якось полегшить ця подія життя людей з обмеженими фізичними можливостями?

- Я в інвалідному візку вже 20 років. Одержав травму через три місяці після проголошення незалежності. Тому життя інвалідів, становлення громадських організацій, зміни соціальної політики в країні відбувалися на моїх очах.

Знаєте, проблеми, пов’язані зі здоров’ям у мільйонів людей, не можна вирішити, організовуючи кампанії.

Щодо Євро? Повернувся я з Америки. Через тиждень вирушив купити квиток на офіційний товариський матч Україна-Німеччина на оновленому Олімпійському стадіоні. Так от, просто не зміг під’їхати до каси - не пристосовані вони, переробити їх не вистачило чогось - грошей чи бажання, а можливо, розуміння, що без цього просто не можна.

Був на програмі в Савіка Шустера, сказав про це в прямому ефірі. Може, перероблять.

Швидкісний трамвай урочисто відкрили після реконструкції. Прем’єр відкривав. Потрапити туди ні я, ні мої колеги-візочники не можуть. Я що, не громадянин, не киянин? Та при чому тут киянин чи громадянин? Хіба іноземці не їздять? Виходить, я - не людина? Не пускаєте мене туди - поставте знак «Інвалідам вхід заборонено!». Адже якщо побудували, і я не можу туди потрапити, то виходить, ви мені забороняєте туди потрапляти!

Ще яскравий приклад. Я й мої друзі були першими візочниками, які почали регулярно ходити в Палац культури «Україна». Так вийшло, що я був особисто знайомий із деякими тамтешніми керівниками. Прекрасні інтелігентні люди, розуміли мої проблеми, навіть намагалися їх вирішити. Та, на жаль!.. Вийшло тільки в Миколи Мозгового (вічна йому пам’ять!), мого давнього знайомого. І знаєте, чому? Якось він потрапив у серйозну аварію, майже рік не міг ходити і їздив на візку, який я йому дав у користування. Він відчув, як для чоловіка принизлива потреба в допомозі, без якої можна обійтися, зрозумів, що таке східці й вузькі двері.

Інваліди самі мають сприймати брак пандуса або вузькі двері як особисте приниження й образу

- Ще одне запитання. Що робити?

- Перестати терпіти й сприймати беззаконня як належне. Не дозволяти себе принижувати. Менше місяця тому сталася мало кому зрозуміла подія, що стала для мене знаковою. Поруч із моїм будинком, у самому центрі, на вулиці Городецького, очевидно для упорядкування вулиць під Євро-2012, поперек тротуару почали робити бордюри заввишки сантиметрів 20. Тобто вулицю, де треба було перекласти асфальт, хоробро, у темпі зробили недоступною для інвалідів, старих, мам із дитячими колясками.

- Навіщо?

- Мені ніхто не вірив, і запитання таке всі ставили. Навіщо? Я написав листа в мерію, вклав фотографії, де я на візку стою перед сходинкою, якої там ніколи не було, і підписав: «Робота зі знищення доступності кипить, або Ласкаво просимо інвалідів у столицю європейської країни!». Через три дні подзвонили, запитали, а що мене там після ремонту не влаштовує?

- А ви?

- Я сказав, що мені важко пояснити по телефону. Запросив того, хто дзвонить, під’їхати на місце. Сказав, що теж туди приїду, привезу ще один візок, він у нього сяде, і ми разом поїдемо! У відповідь почув: «Спасибі! Я зрозумів. Переробимо…»

- Ну, і?..

- Уже переробили. Але витрати, нерви… Кому це вигідно? Напевно, тільки хазяїнові фірми з виробництва бордюрних каменів, які спочатку хоробро поклали, а потім вирізали якимись механізмами. Вічний двигун непотрібної діяльності й витрат! Уявляєте, якими словами вони мене, ініціатора переробки, згадували?

- Так що, перемогу можна святкувати?

- Та ні, все набагато складніше. Тут зробили, там переробили… Не має цього бути. А якщо такі дурниці відбуваються, то когось за них мають покарати, щоб іншим було зась! До речі, знаєте, де вкладали ці бордюри на тротуарі? Прямо перед будинком Міністерства юстиції України, в порушення всіх законів про соціальний захист інвалідів і положень про створення безбар’єрного середовища!

Я зайшов на сайт київської міської влади. Там у головному меню є спеціальна кнопка «Безбар’єрний простір». У Києві питаннями безбар’єрності займаються 15 управлінь! Із них 13 - головні! Уявляєте рівень впливу на наше з вами життя цих чиновників, їхні зарплати й державні пенсії після виходу на заслужений відпочинок?

У своєму листі я поцікавився, де можна ознайомитися зі звітами цих структур про їхню діяльність в напрямку безбар’єрності. Цікаво було б почитати!

До речі, я попросив, щоб мій лист віднесли й з реєстрацією копії віддали в приймальню мерії. Там сказали, що можна кинути в скриньку, а якщо потрібна фіксація вхідного номера, то треба нести особисто або за дорученням. От як! Таке враження, начебто думали, що більше лист не принесуть! Але через кілька годин ми з Наташею приїхали туди. Піднялися хорошим правильним пандусом, заїхали в широкі двері. Опинилися в приймальні. А двері в коридор, де треба очікувати прийому, виявилися вузькими. Шпінгалети - високо. Довелося кликати чергового, він відкрив двері, заїхали в коридор. А в кабінет знову треба відкривати другу половину дверей. Наша поява в чиновника, який вранці пояснив, що потрібний мій особистий візит, викликала зніяковіння. Він узяв мій лист і зайшов у кабінет поставити штампик реєстрації. Наші держслужбовці - люди солідарні, тому, почуваючи, що нас не все влаштовує, з кабінету відразу ж, ніби на підмогу, вийшла ще одна співробітниця. Я зауважив, що двері треба зробити широкими, щоб мені, нормальному чоловікові, не треба було когось просити про допомогу.

Співробітниця приймальні сказала чудову фразу: «Вас же однак супроводжують!» Мені нічого не залишалося, як повторити сказане вище: «За кордоном я ходжу сам, а тут, у рідному місті, ви ПРИМУШУЄТЕ, щоб мене супроводжували!» І тут - знову момент істини: не розуміють вони нас! Просто виконують свої посадові обов’язки. Поміняють місце роботи - інші проблеми вирішуватимуть!

Чиновники всіх рангів рано чи пізно міняються, а моя травма постійна, так само, як моє життя, - моя! Як Київ, як Україна!

Тільки коли інваліди зрозуміють, що поліпшення їх життя залежить від них самих, ситуація зміниться! А інакше «добрі» обличчя з ознаками суму і нудьги, концерт і пайок на День інвалідів. А потім - розбирання пандуса!

Я так не хочу й не можу... Та й не буду! Хоча з роками мені все важче й важче повертатися через кордон у рідні країну й місто. Політика чи симпатії тут ні при чому. Чисто механічно вже не завжди вистачає сил крутити колеса вгору, підкручувати їх, коли хтось допомагає піднятися сходами, або долати більші відстані, коли немає грошей на таксі…

Про проект і поїздки Миколи Подрєзана можна докладно довідатися на сайті www.nesididoma.com