Леді Макбет київського «повіту»

Оперна зірка, що зробила запаморочливу кар’єру в найкращих театрах Європи, вихованка київської сцени, на радість меломанам завітала до рідних пенатів. На афіші з портретом Людмили Монас­тирської - три «хітові» опери Верді, призначені для драматичного сопрано, - «Бал-Маскарад», «Макбет» і «Аїда». Три дати її спектаклів завсідники театру повторювали з не меншою одержимістю, ніж пушкінський Германн «трійку, сімку, туз»...

Леді Макбет - одна з найбільш карколомних сопранових партій з вердівського репертуару. До того ж вона містить з півдюжини сольних арій і сцен головної героїні - випадок безпрецедентний. Другого грудня публіка збиралася перед входом у Національну оперу, давали «Макбет». Легкий ажіотаж був помітний навіть неозброєним оком: біля входу хтось просив зай­вий квиточок. Уже в першому акті Монастирська вразила ідеальною рівністю голосу в усіх регістрах і надзвичайною красою тембру - саме тією, яка відразу змушує вас відчути, що ви присутні на зоряному спектаклі. Публіка в кожну найменшу паузу нагороджувала співачку оваціями. Навіть колеги, які пропрацювали в театрі багато років, у такі моменти перезиралися з усмішкою розуміння: мовляв, ось те, чого ми чекали, ось як це має бути! Раніше Монастирська не співала в київському «Макбеті», вона приготувала партію за кордоном. Напевно, це зіграло свою роль. Хоча школа Діани Петри­ненко, отримана в Києві, імовірно, зберігає свою силу й донині.

І от - четвертий акт. Але що це? Перед нами зовсім інша леді Макбет. Вона повністю втратила колишню велич і зовсім не піклується про ефектні рулади. Нез­мін­ним залишилося лише одне - повна влада над звуком, майстерність, що дозволяє відтворювати найтонші грані емоційного стану героїні, тепер уже божевільної... Зал - у стані шоку. Тому що ми не звикли спостерігати такий ступінь перевтілення на оперній сцені, для нас більш звичні натужні голосові ефекти й атмосфера «костюмованого концерту». Але Монастирська зламала всі стереотипи й дала нам відчути те важко досяжне, що в підручниках називається «музичною драмою». Є ще один пересічний вислів - «зображення характеру персонажа з допомогою голосу й тембру», яке безуспішно культивується на всіх уроках співу. Саме в сцені божевілля це вдалося Монастирській на всі сто. Коли Людмила з блукаючим поглядом, ніби в маренні намагалася відмити руки від крові, Костянтин Сергійович, поза сумнівом, сказав би: «Вірю!» Бо вона зуміла подати леді Макбет не тільки акторськи й пластично, а й у звуці - в шепоті, белькотанні, майже в прострації. Скажу чесно: було страшно. А це вже вищий пілотаж, який рідко зустрінеш не тільки на сцені нашої Національної опери, а й узагалі в оперних театрах усіх часів і народів.

- Скажіть, чи правда, що леді Макбет - справжній камінь спотикання для будь-якого сопрано?

- Я згодна, цю партію можна назвати найскладнішою у вердівському репертуарі. Але можу сказати, що для мене її вокальні труднощі цілком переборні, напевно, я досягла того рівня, який дозволяє мені з нею справлятися. Ця партія написана для колоратурного драматичного сопрано - тут задіяно весь діапазон, а крайні верхи треба вміти співати на піано, і до того ж мати таку рухливість голосу, яка характерна для колоратурного сопрано. До речі, у нас ця опера йде в трохи скороченому варіанті - стрета й застільна пісня головної героїні трохи урізані. Я могла б поставити свої умови, але вирішила погодитися з таким варіантом, бо це пов’язано з уже готовим постановочним рішенням.

- А як пройшов спектакль, які залишилися враження?

- Я була щаслива зустрітися зі своїми колегами, я їх дуже люблю, адже разом ми з’їли не один пуд солі... Що стосується постановки, вона дуже відрізняється від лондонської. У Лондоні леді Макбет як персонаж перебувала на сцені довше. Та й акустичні умови були іншими - там придумали якусь «коробку», всередині якої відбувалася дія. Це дозволяло максимально зосере­дити й спрямовувати звук. У таких умовах почуваєшся комфортніше. Як відомо, на Заході оперні режисери - великі оригінали, але вони прагнуть, щоб не було нічого зайвого. Хоча київсь­кий спектакль ставив італійсь­кий режисер Італо Нунціата, не всі драматургічні рішення видалися мені переконливими. Навіть лист, який леді Макбет читає на самому початку... Адже вона читає його вже не вперше, тому захват тут навряд чи доречний.

У цьому сезоні в Людмили в буквальному значенні слова тріумфальний хід по найкращих сценах Європи. У берлінській Дойче-опер - велика серія спектаклів «Тоска» (закінчиться в березні). Партне­ром співачки, між іншим, виступає колишній соліст Націо­нальної опери Дмитро Попов. У лютому починається «Аїда» у Ла Скала - канонічний спектакль, поставлений ще Фран­ко Дзеффіреллі, в якому Людмила співатиме з двома зірками світової величини - Ро­берто Аланья й Ольгою Боро­діною. Далі - «Макбет», знову в Берліні. А в квітні у Валенсії Монастирська проспіває в опері Массне «Сід», за пультом стоятиме Пласідо Домінго...

- Людмило, а що ж далі?

- Наприкінці поточного сезону в мене має бути концертне виконання «Макбета» з оркестром музичної академії Санта-Чечілія в Римі. А сезони 2012-2013 і 2013-2014 років уже цілком розписано, і дуже щільно. На сьогодні деякі контракти ще не підписано, але це просто справа часу. Зрозуміло, не хочеться відмовлятися від Ковент-Гардена й Метрополітен-опера. Тому доведеться якось координувати свої гастролі з планами нашої Націо­нальної опери. Ну а літній період я завжди залишаю вільним, бо хочу відпочити й побути з дітьми.

Нині в Людмили смуга виступів у Києві: чотири спектаклі на початку зими (два - «Бал-маскарад», «Макбет» і «Аїда»), а потім ще два в січні - «Пікова дама» і знову «Мак­бет». Спра­вами співачки займаються два великі агентства - у США і Шве­ції. Тому Людмила, залишаючись солісткою Націо­нальної опери, до деякої міри належить уже не тільки Україні, а й усьому світу. Але - стоп! Якщо ви думаєте, що все це лише перебільшення, сходіть-но 14 грудня на «Аїду». Тоді й поговоримо...