Коли шпак прилетів…

Нова героїня циклу «Розмови про головне» - Юлія Баєва. Вона пише про себе: «Я - прапорщик Державної прикордонної служби України. Мама двох дорослих дітей: дочці Ганні майже 30 років, сину Антону було й тепер назавжди залишиться 16... І трьох маленьких, які у квітні 2008 року прийшли до нас із дитячого будинку. Нині сину Віті - 12, донечці Ганночці - 11 і донечці Лерочці - 9 років. З їхньою появою розпочалося наше нинішнє веселе, дружне, щасливе й таке різне життя!»

- Юлю, ти надто відповідальна, серйозна людина, щоб робити спонтанні вчинки. Розкажи, як ти знайшла в собі сили, щоб прийняти таке складне рішення - взяти на виховання вже не дуже маленьких дітей.

- Мені одного разу наснився сон, що мій коханий чоловік приводить додому дівчинку років чотирьох. Світленьку, блакитнооку. І забруднену всю. І от я це дівчатко у ванній відмиваю та розумію, що я її вже люблю зі страшною силою. Потім мій коханий приводить ще одну дівчинку. І каже, що вони нічийні, що нікому не треба їх повертати. І я притискаю їх до себе й плачу над ними від щастя, що маю можливість їх притиснути, і що вони тепер МОЇ, і що я вже обох цих дівчаток собі залишаю. Про цей дивний сон я написала у своєму «Живому Журналі».

І тоді ми з моїм чоловіком остаточно вирішили взяти в родину дівчинку. Років чотирьох-шести. Продали квартиру й переїхали у свій дім. Потім довго збирали всілякі довідки. Ще довше чекали, коли розпочнуться заняття в так званій школі прийомних батьків, спеціальний курс у якій ми прослухали з моїм Віталіком. Без свідоцтва про закінчення цієї школи дітей нікому не довіряють. І це ще не все. Людина з міськвиконкому, яка мала виписати нам направлення по дитячих будинках для підбору (Боже, яке мерзенне формулювання!) дитини, пішла у відпустку, а з відпустки - на тривалий лікарняний!

Увесь цей час нам обом снилися двоє дітей. Так наполегливо снилися, що ми остаточно й безповоротно вирішили, що якщо в НАШОЇ дівчинки буде брат чи сестра, ми заберемо двох.

- Ну й, нарешті, як же ти познайомилася зі своїми дітьми? Що ти відчула, коли перший раз їх побачила?

- 1 квітня 2008 року я поїхала в Горлівський будинок дитини «Надія». Щойно ці дві лисички-сестрички - Ганнуся семи років і п’ятирічна Лерочка - з’явилися у дверях, серце просто вистрибнуло з грудей їм назустріч: МОЇ!

Я присіла й покликала їх: «Курочки мої, пасочки!!! А йдіть-но я вас пожамкаю!» Я більше ніж впевнена, що такого формулювання вони не чули ніколи! А вони моментально кинулися мені на шию! І знаєш, якою була їхня перша фраза, котру вони, міцно-преміцно обійнявши мене за шию, закричали в обидва вуха?

- А В НАС Є БРАТИК ВІТЯ!

Можна було, звичайно, скористатися своїм правом, і на законних підставах взяти в прийомну родину тільки дівчаток.

- Як ти приймала рішення?

- Навіть не замислювалася. Куди було подітися, я пішла знайомитися з братиком Вітею. Йому було вісім років. Як потім з’ясувалося з документів, коли дітей забирали з тієї їхньої родини, Вітя не розмовляв. Узагалі не розмовляв. У сім років! (Це було приблизно за рік до нашої з ним зустрічі.) Вихователь відразу попередила, що наприкінці першого класу Вітя дуже погано читає. Вітя погано читає!.. Через рік після того, як УЗАГАЛІ не розмовляв! Хіба це не прогрес?

Приїжджаю додому. Мій коханий чоловік тільки прийшов з роботи додому та розпалює грубку.

- Була? - запитує.

- Була.

- Дівчатка?

- ...

- Двоє дівчаток?

- ...

- ...три дівчинки?

- Ні… Третій - хлопчик!

І процес пішов! Ми стали їздити до наших дітей у дитбудинок і знайомитися ближче. Якщо дівчатка кидалися мені на шию, то Вітя робив вигляд, що він просто так, погуляти вийшов. Але мій Віталій, колишній десантник, височенний, міцний, і в рюкзаку в нього завжди купа всяких інструментів. І ми Вітю спокусили такими чарівними речами, як шуруповерт, наприклад, чи ще щось там було для нього цікаве. Крім того, я іноді приїжджала у своїй прикордонній формі, коли їхала прямо з нічної зміни. Віті це теж дуже подобалося.

І одного разу дівчатка нас назвали «мама» і «тато».

- Дівчатка! А хто це до вас приїхав? - запитали якось вихователі, коли ми з’явилися побачитися з дітьми й забрати документи для опікунської ради. Ганнуся стала в позу й гордо повідомила:

- А це НАШІ МАМА Й ТАТО!

- Чи були перешкоди з боку чиновників в оформленні документів?

- Жодних. Усі йшли назустріч. Була опікунська рада. Там усе пройшло гладко, але нас попередили: якщо ми хочемо взяти дітей, то маємо офіційно зареєструвати шлюб. І мій коханий став бурчати: «Тыщу лет замуж зову, а ты все - «хорошее дело браком не назовешь»!

Ми подали заяву в РАГС, нам сказали, що розписали б нас терміново, якби я була, скажімо, смертельно хвора чи вагітна. Ну а оскільки я була «вагітна» трьома досить великими дітлахами, то швидко вийшла заміж.

Потім рішенням міськвиконкому нам передали дітей на виховання зі спільним проживанням (ні, ну до чого ж сухі документальні формулювання!). Ось відтоді й стали великою родиною.

- Пам’ятаю, як ти писала в ЖЖ про той день, коли діти приїхали додому. Розкажи докладніше.

- 30 квітня 2008 року ми поїхали в дитячий будинок великим колективом. Я з тепер уже законним чоловіком Віталіком і ще три представники виконкому. Поки я супроводжувала офіційних осіб у кабінет директора, Віталік побіг на другий поверх у групи до дітей. Спочатку до дівчаток. Привітався, обійняв їх, сунув вихователю для всіх інших дітей пакет з печивом та соками й утік у групу до Віті.

Мала Лерка як стала ридати! Адже діти майже не спали всю ніч. Ходили до нянечки й запитували: «А вже швидко ранок? А вже скоро мама й тато за нами приїдуть?»

І тут цей тато «намалювався» на кілька хвилин і кудись подівся! Я б теж розревілася. Тут повертається Віталік. Уже з Вітею. Лера заплигує до нього на шию, втискається так, що не відірвати. Хтось із дітей мав необережність підійти ближче. Спасибі, що наш тато майже двохметрового зросту! Лерка почала брикатися та репетувати:

- ВІДІЙДИ! ЦЕ НАШ ТАТО!!!

Якби Віталік був трохи нижчий, тому відважному, що підійшов, довелося б туго. Що казати… Серце було не на місці - поруч інші мордочки довірливі… І ніби всі разом залишаються ці дітки, а однаково - кожний самотній. Хоча цей дитячий будинок дуже хороший. І персонал, і умови, але діти всі хочуть маму й тата.

Сидимо всі в директора. Заповнюємо й підписуємо купу «приймально-здавальних» документів. Лера так і не злізла з Вітальчиних рук. У мене на руках Ганнуся, збоку пригорнувся Вітя. Ганна дивиться в очі й зі значенням раптом каже:

- Мама… Бідні ви мої, бідні-і-і-і…

- Ганнусю? - здивувалася я. - Чому бідні? Ми - ЩАСЛИВІ! Нарешті ми дочекалися, коли вас можна буде взяти додому!

- Мені вас так шкода… - Ганнуся журиться. - Скільки ви вже нам усього купили й скільки ще треба буде купувати…

Ну як не любити цих дітей?

А потім ми поїхали додому! Кілька годин вони з дитячої не виходили. Надягали одну майку, потім приміряли іншу, знімали треті штани й надягали знову перші, перетаскали всі костюмчики, піжамки, халати до лазні. Випробували всі колготи, труси й шкарпетки!

Потім прийшла черга іграшок! Коли була приголублена кожна з них, з’ясувалося, що під новим двоярусним ліжком ще цілий ящик іграшок!

- Ти сказала, що дівчатка стали називати вас мамою й татом ще в дитячому будинку. А Вітя?

- До приїзду додому Вітя до нас ніяк не звертався. Просто «ви». І все. Я переживала, що цей процес затягнеться надовго. Мамою й татом ми для Віті стали, щойно переступили поріг будинку. Тут він відразу ожив!

- Юлю, зрозуміло, що це було ваше спільне рішення. Але чоловіки іноді й до своїх рідних дітей звикають довго. А як твій чоловік?

- Віталік їх називає галчатами! Вони так само галасують! У Лери рот не закривався від дня приїзду: «МАМО! МАМО! МАМО! МАМО! МАМО! МАМО! МАМО!» Якщо мене немає: «ТАТО! ТАТО! ТАТО! ТАТО! ТАТО!!!»

У перший вечір удома вкладаю їх спати. Розповідаю казку. Напередодні вони майже не спали, і навіть денний сон не врятував ситуації. У Лери фізіомордочка клюкає носом у подушку, усмішка не сходить із обличчя й, уже майже заснувши, вона ще сто разів вскидується, дивиться в очі й щебече просто одне слово: «Мама!»

- Так, донечко!

Знову засинає, знову підхоплюється...

Ось так ми й почали жити разом.

- А що змінилося з тих пір?

- 30 квітня буде чотири роки, як діти в родині. Прогрес видно неозброєним оком. Віктор чотири роки тому «мама мила раму» не читав. Нині в нього швидкість читання вища, ніж в Ганнусі, з якою він вчиться в одному класі.

І з Лерочкою більше року вчили тільки голосні букви. Зараз читає цілком на рівні. У Лери й Віті проблеми не стільки з навчанням, скільки з повною відсутністю будь-якої концентрації уваги! В Ганнусі, середньої, з навчанням проблем немає. Є інші - на кшталт зайвого бажання «царювати». Але все якось вирішується. Найважливіша її проблема - чисто жіноча. Речі класти нікуди, а надягти немає чого.

- Складно тобі буває? Сил вистачає? Зриваєшся?

- Я знаю, що кожному з нас дається по силах. Бувають моменти, коли я цій самій долі ставлю запитання: «Так скільки ж у мене ще тих сил?!»

Але потім беру себе в руки й живу далі.

Далеко не завжди сил вистачає. І тоді наша сімейка стає схожою на родину з італійського мультику. Мама нервується і кипить, як чайник! Недавно почула ще одну фразу, додала у свою скарбничку щовечірніх «молитов»: «Господи, дай мені сили не застосовувати сили!»

- Діти згадують своїх біологічних батьків?

- З усіх трьох перший час про біобатьків згадувала Ганнуся. Від того, що вона розповідала, у мене «волосся сторчма стояло». Нині й вона про них не каже. І я про них не кажу й не думаю. А якщо зрідка й згадаю, то тільки тоді, коли дивлюся на своїх дітей, радію їхнім успіхам і думаю: ну як, ЯК можна було дійти до ЦЬОГО, щоб позбавити себе такої радості, як Вітя, Ганна та Лера?

- А вони не давали про себе знати?

- До нас у гості заїжджала тітка. Рідна. Моїх дітей. З Росії. Коли зателефонували зі служби по справах дітей і поцікавилися моєю думкою про можливість візиту, я була в шоці!

- Невже погодилася?

- Але заборонити ж я не можу? Приїхала. Ридала над дітьми. Молода, симпатична тіточка. «Наташа, - я її запитую, - якщо вони вам такі дорогі, чому ж ви їх не забрали з дитячого будинку?»

З’ясувалося, що вона не надто молода (мого року народження), що в неї проблеми зі здоров’ям (у кого їх немає) і що в неї шість онуків. Тут я їй просто позаздрила. Вона зізналася, що разом із нею в гості збирався й цей самий, ну, татусь моїх дітей. Який з радощів, що їх побачить, «насвинячився» так, що просто був не в змозі виїхати з Горлівки в Ясиновату, де ми живемо.

Якось я не дуже засмутилася, що мені не вдалося познайомитися з ним особисто. Зате тітка дала можливість дітям поспілкуватися з «татом» у телефонному режимі. Першій віддала телефон Лері.

- Алло! Це Лера! Ми тільки що прийшли зі школи й садка. А ти хто? Тато?! - здивовано подивилася на мобільний. Віддала його тітці й сказала мені:

- Мамо! Там не наш тато!

- Ганнусю! Говоритимеш із татом?

- З татом Віталіком?

- Ні, з татом Альошею!

Моя Ганна злітає зі стільчика, забігає мені за спину, міцно-міцно обіймає, притискається й каже:

- Ні-ні-ні!

Здивована тітка звертається з таким самим запитанням до Віті. Вітя в цей час зосереджено зашнуровує роликові ковзани.

- Ні, не буду!

От і поговорили. Уже потім Ганнусю запитую, чого за спину ховалася? Сказала, що боялася, що заберуть назад.

- Як ти відпочиваєш, Юлю?

- Читаю все, що під руку потрапить! Останнім часом намагаюся читати щось, що не сильно завантажує мозок! Проблем і пристрастей у житті й так цілком вистачає! Легкий детективчик якийсь. Із задоволенням слухаю бардів, рок, класику теж слухаю. Бриньчу на гітарі під настрій. Хотіла б навчитися грати на балалайці! Це все взимку!

А влітку відпочиваю…

Ну, як я відпочиваю? Як каже моя баба Надя, якій 94 роки, кращий відпочинок - зміна видів діяльності! Від грядок іду відпочивати у квітники, від квітників - до кролячих кліток, від кролячих кліток - до собачих вольєрів чи курячого вигулу!

- Ти можеш щось порадити тим сімейним парам, у яких немає дітей і з якихось причин не може бути?

- Ой, Марусю, з деяких пір я боюся щось і комусь радити. За минулий рік дві родини, серед яких я проводила роз’яснювальну роботу, відмовилися від узятих дітей.

Ясиноватська родина, чоловік і дружина, рік затуманювали мені мозок, як їм потрібна дитина. І як вони цього хочуть. І як вони до цього готові. У них двоє своїх хлопчиків є. Взяли хлопчика п’яти років і його сестричку, рочків два.

- І?

- І через тиждень повернули. Як сформулювала прийомна матуся, що не відбулася: «Я для них зробила ВСЕ, що могла…»

УСЕ зробила. За один тиждень! Все.

Друга родина забрала дівчаток із «нашого» дитбудинку. Я цих сестричок чудово знаю. І тих людей, у родину яких вони потрапили, теж. Позитивні такі, не дуже молоді. Діти в родині пробули з весни до серпня. Віддали.

- Чому?!

- Вони, уявіть, навчанням зовсім не цікавляться. І тільки б телевізор дивилися. Можна подумати, дай моїм право вибору, вони б вибрали уроки, а не телевізор…

Отже, тепер я мовчу. І не даю більше нікому й ніколи жодних порад і рекомендацій. Кожний нехай для себе вирішує, що він може, а чого не може. Що потягне, а з чим не зможе впоратися.

- Як же так?! Віддали, як кошенят…

- І були б справді проблемні діти! Але ж нормальні! Проте всі очікують, що в дитячому будинку вони зустрінуть дитину виховану, привчену регулярно вчитися, слухняну, так сказати, готовеньку. А ці діти складні й часто недовірливі, тому що багато чого пережили - їх обманювали.

- Якщо вже в нас випала така можливість, дозволь мені поговорити з дітьми.

- Поговорити - це вони із задоволенням!..

- Ганю, Лерочко й Вітю, розповідайте, будь ласка, як ви живете. Хто у вас живе в будинку й у дворі, крім людей?

Вітя: Я живу нормально. Мені подобається, коли літають сонечка…

Ганнуся: Кролики, собаки, коти, кури.

- Що, теж літають?

Ганнуся: Та ні, бігають…

Лерочка: А ще в нас живуть два культурні (декоративні - Прим. мами Юлі) пацюки - Скріпка та Кнопка.

- А хто у вас у родині головний?

Вітя: Мама й тато.

Ганнуся: Мама й тато.

Лерочка: Тато.

- Вітя, ким ти хочеш стати, коли виростеш? Чому?

Вітя (поважно): Я поки ще не визначився.

Ганнуся: А я хочу бути стилістом. Тому що мені подобається робити зачіски й макіяж. І робити жінок гарними.

Лерочка: Я хочу стати лікарем. Тому що лікар лікує людей.

- Що ви вмієте робити? Як ви допомагаєте батькам?

Вітя: Я вмію малювати, годувати кроликів, лазити в підвал за смачненьким, працювати шуруповертом - мене навчив тато.

Ганнуся: Я вмію вишивати, плести макраме, мити посуд, підмітати, мити підлогу, допомагати мамі вирощувати квіти на клумбах.

Лерочка: Я вмію різати городину на салат. Допомагаю мамі рвати траву для кроликів і курочок, сіяти моркву, буряк і гарбуз. Виймати з абрикосів кісточки, щоб варити варення.

- Що найсмачніше ви любите з того, що мама готує?

Вітя: Смажену картоплю, картоплю пюре, суп, окрошку.

Ганнуся: Пиріжки, булочки, млинці… Коротше, УСЕ!

Лерочка: Сік, який ми робимо з мамою, салат «олів’є», компот з яблокОВ.

- А чим ви любите займатися? Як ви любите відпочивати? Куди ви хотіли б поїхати влітку?

Вітя: Я люблю малювати, збирати конструктор, ганяти на роликах і велосипеді, але він зараз зламався. Улітку я люблю не вчитися. І хочу на море
всією родиною.

Ганнуся: Я люблю дивитися телевізор, спілкуватися з друзями в Інтернеті, робити зачіски своїм лялькам, вишивати бісером, ходити в басейн, грати з нашими пацюками.

Хочу влітку поїхати в дитячий табір відпочинку та всією родиною на море.

Лерочка: Я люблю писати математику («От, хватанула!» - мама Юля сміється й хитає головою), робити вироби, збирати пазли, малювати, ліпити з пластиліну, смажити шашлик у дворі. Люблю грати з сусідськими дітьми в нас біля дому.

- Про що ви мрієте?

Вітя: Я мрію, щоб шкільні дні закінчилися! Уроки набридли! Мрію про нові колеса на велосипед!

Ганнуся: Я мрію про плойку, робитиму зачіски! Хочу знову з’їздити в Артек. І мрію про літні канікули, щоб не вчитися в школі.

Лерочка: Я хочу, щоб у мене був телефон і цього разу не буду його ламати й комусь дарувати. І хочу «голову», як в Ганнусі! (Мама Юля: «Це в Ганнусі є така спеціальна лялькова голова з довгим волоссям, над якою вона знущається, роблячи по десять зачісок на день».)

- Юлю, вся історія вашої нової родини, як мені здається, це промисел Божий. Як ти думаєш, від кого залежить доля людини? Як ти, ви всі ставитеся до віри, до Бога?

- Зрідка заходжу в церкву, ставлю свічки своїм близьким, яких уже немає, за упокій. Ставлю свічки за здоров’я. Щовечора молюся про те, щоб Боженька дав мені сил, здоров’я, урівноваженості, доброзичливості, терпіння й терпимості. Щоб я підняла дітей. Виростила їх здоровими та щасливими, усміхненими та доброзичливими, успішними та удачливими, впевненими у собі й відповідальними за тих, хто поруч.

- Що таке щастя, по-твоєму?

- Щастя? Коли все живі та здорові. Коли ти в силах вирішувати проблеми, що виникають. Коли ти прокидаєшся вранці та посміхаєшся. Щастя, коли твої діти посміхаються й біжать із тобою жамкатися, коли молодша шепотить у вухо свій СЕКРЕТ. Щастя, коли шпак прилетів і репетує про щось своє на нашій яблуні. Коли разом із дітьми сієш моркву, і вони потім щоранку бігають на грядки перевірити, виросла вона уже чи поки що збирається! Коли йдеш із курячого сараю з мискою тепленьких яєць; коли заглядаєш до кроленят у клітку; коли собака, якого ти відвів купатися, вилазить із води й я-а-ак струсить воду на тебе! І ти лаєшся, уся обтікаєш від цих водних процедур, хіба все це не щастя? А ще я зовсім щаслива, коли взимку всіх розштовхую по ліжках після гарячого душу й тихесенько сиджу одна. І курю в грубку. А в грубці вугілля - аж блакитнувате!!! І тепло-тепло…

Ой, про щастя я можу дуже довго говорити!

* * *

Під час розмови Юля багато та із захватом говорила про молодших дітей, про старшу Ганну, яка недавно вийшла заміж. З доброю іронією, з якою кажуть тільки про найрідніших людей, з любов’ю та повагою Юля розповідала про чоловіка Віталія, про очевидно улюблених рідних. Говорила про все. І майже нічого не розповіла про саму себе. Не розповіла про себе. Як багато про що цей факт свідчить.

Читачеві може здатися, що з тих пір, як родина взяла на виховання трьох малят з дитячого будинку, життя Юлі та Віталія стало винятково радісним, світлим та святковим. Насправді вам це тільки здається. Просто Юля Баєва та її чоловік Віталій - такі люди: сильні, загартовані, добрі, відповідальні й дуже надійні. До всього, вони не звикли скаржитися, та із проблемами вміють справлятися самі. І головне - вони люблять. Дітей і один одного.