І Купідон, буває, «в яблучко» не влучає

Торік в Україні, за офіційною статистикою, зареєстровано 332138 шлюбів та 183455 розлучень (тобто розійшлися понад 55 відсотків пар колишніх палко закоханих). У першій половині нинішнього року в Україні, за попередніми підрахунками, вже розірвано понад 80 тисяч шлюбів.

Мій знайомий суддя, який багато років розлучає, навіть не взявся назвати всі причини, які спонукають подружжя «розбігтися», бо, як він висловився, «на жаль, не вистачить пальців на руках і ногах, аби перелічити, що на певному етапі так не влаштовує чоловіка або дружину чи й обох відразу, що вони подають документи на розлучення». Натомість психологи вважають: стовідсоткова причина розриву уз Гіменея — неправильний вибір «половинки». Саме це й обговорюватимемо з психотерапевтом Надією ДОЛІШНЬОЮ та психологом Катериною БАЛІНСЬКОЮ.

— Що спонукає людей до знайомства, продовження стосунків і, зрештою, укладання шлюбу?

Катерина Балінська: «Тут, напевно, можна дуже багато філософствувати, говорити про такі найбільш глибинні підсвідомі чуття, як інстинкт збереження та інстинкт смерті. І той і другий у сімейних стосунках працюють. Також неабияке значення має суспільно сформована ідея сім’ї і людська потреба у паруванні».

Надія Долішня: «Кожна людина для збереження себе як особистості повинна почувати цілісність, і сім’я дуже часто компенсує ті частинки людського «Я», яких не вистачає, тобто за рахунок сім’ї можна почувати себе цілісним і повноцінним. Отже, сім’я в цьому разі відіграє роль компенсації, пом’якшуючи наявні дефіцити. Саме тому, коли хтось із членів такої родини покидає її чи вмирає, це сприймається як власна трагедія».

— Тобто ви маєте на увазі, що формування сім’ї — то є один з елементів формування внутрішнього комфорту?

Н.Д.: «Цілком правильно. І коли чогось не вистачає, то знову виникає конфлікт. Насправді люди часто не знають, чого саме їм бракує для повного щастя. Саме тому шлюби інколи так швидко розпадаються».

— Я чула, що в подружньому житті є певні критичні періоди, і якщо не вистачає сил ці періоди пережити, сім’я руйнується.

К.Б.: «Вважається, що подружжя переживає кілька криз, які є достатньо класифіковані. Найбільш вираженими є кризи першого, третього, п’ятого і десятого року. У кожної сім’ї це індивідуально, але на загал ідеться про умовний поділ сфер впливу — хто за що відповідає в сім’ї. Говоримо не тільки про матеріальні інтереси чи щоденні обов’язки, а передусім — про емоційні інтереси. В когось це виливається у боротьбу, в когось — у співпрацю. Також можливі кризи, пов’язані з народженням дитини чи з її віком».

Н.Д.: «Я думаю, що насправді ці кризи відбивають поетапний розвиток людини. На першому році хочеться, щоб усі твої бажання задовольнялися. І саме це є кризою першого року спільного життя. Пізніше провідного значення набувають речі більш зрілі».

— Може, це пов’язано з тим, що з віком у людей змінюються пріоритети?

Н.Д.: «Можливо, і так. Але на початках, погодьтеся, весь час за щось іде боротьба. Та згодом наступає звичайна «праця».

— А чому трапляється так, що люди, тривалий час зустрічаючись і відчуваючи безтямну взаємну закоханість, після того, як у паспорті з’явилася печатка, ніби відсуваються одне від одного, і часто — аж до розлучення?

К.Б.: «Кохання — це загадкове і складне явище. Хоч як дивно, воно дуже часто нагадує хворобу, наприклад, невроз нав’язливих станів, і супроводжується розладами вегетативної нервової системи — від пришвидченого серцебиття до посиленого потовиділення. У стані «неврозу кохання» ми часто приписуємо своєму обранцеві якісь надприродні чесноти, людські та інтелектуальні якості. Коханий або кохана видаються нам супердобрими, чуйними, турботливими, розумними, дотепними тощо, тобто незамінними. Доволі часто ми закохуємося у людину, яку знали рік чи два, а то й раніше, але ніколи не зауважували за нею надзвичайних рис і якостей. І от раптом щось змінюється всередині нас, і просто знайома людина стає найближчою, найбажанішою. Саме в цьому якомусь хворобливому стані стаємо чоловіком і дружиною, та через рік, а то й через півроку виявляється, що переважну частину чарівних чеснот ми просто вигадали. А реальні риси «половинки» ніби починають прояснятися — як негатив, коли роблять фотографію. І починається процес, коли ми вчимося бачити реальні риси близької людини, ніби прозріваємо. Дуже часто після цього подружжя подає на розлучення. Саме тому найбільш стабільними є партнерські шлюби або шлюби за розрахунком».

Н.Д.: «Тут ще треба враховувати ось який момент. Доволі часто, добираючи собі пару, дівчата шукають подібного до батька, а хлопці — подібну до мами, тобто спираються на стереотипи. І потім починається розчарування, власне, через виявлену невідповідність. Аналогічні результати, коли підшуковують собі діаметрально протилежних, тобто не подібних до батьків. І всі конфлікти можуть базуватися на незадоволенні цього реального почуття».

— Чи має значення для міцності сім’ї термін знайомства?

К.Б.: «Дослідники з’ясували, що найневдаліший вибір зробили ті, що побралися ніби на піку кохання, через три—чотири місяці після виникнення почуття і початку сексуальних стосунків: сорок відсотків із них розлучилися через рік, тридцять — через два, а на кінець третього року у шлюбі залишилися тільки двадцять відсотків пар. До речі, ті ж дослідження доводять, що чим триваліший час потенційні наречені знають одне одного, тим більше шансів, що їхній союз буде міцним. Із тих, хто одружилися через два і більше років після виникнення любовного почуття, понад вісімдесят відсотків залишилися чоловіком і дружиною і через п’ять років після одруження».

— Чи правда те, що абсолютно чужі люди тривалий час можуть перебувати у шлюбі — я кажу про такий варіант подружніх взаємин, як самотність удвох?

К.Б.: «Це може бути один із міфів, який кожна сім’я для себе формує. Швидше, у такий спосіб люди формують свою автономію в сім’ї. Почнімо з того, що абсолютно чужі люди пройдуть вулицею і не зупиняться навіть поглядом один на одному. Кожна сім’я створює свій міф, який, можливо, не є цілком усвідомленим. Таким самим є міф про партнерські, нібито ділові, взаємини, який є дуже поширеним. Тобто люди формують такі міфи, щоби захистити себе — аби зберегти свою особистість, свою самодостатність, свою безпеку, навіть якщо це стосунки достатньо гармонійні. Отож чужі у шлюбі не втримаються. Можливо, йдеться про конфліктні сім’ї, де конфлікт у подружжі є настільки сильним, що його неможливо розв’язати, або ж подружжю видається, що його неможливо розв’язати. Але люди живуть і з таким конфліктом, і переважно говорять, нібито живуть заради того, аби, скажімо, діти виросли, чи знаходять ще якісь вигідні для себе причини. Також є суб’єктивні моменти, зокрема страх одинокості, страх розлучення чи страх створення нової сім’ї.

Щодо інших типів подружніх відносин, то відомо, що людина формує їх за їй відомими шаблонами. Це можуть бути взаємини з батьком, із мамою чи з кимось із близьких для сім’ї людей, котрі ними опікувалися. У такому разі можна такі стосунки класифікувати — як дружні відносини, відносини брата і сестри, мами (батька) і дитини. Але класифікація ця дуже механістична».

Н.Д.: «Або може бути так, що людина незадоволені колись потреби може задовольняти в актуальному шлюбі, намагаючись створити щось протилежне до свого попереднього досвіду, наприклад, сім’ї, в якій виховувалась, і тим самим потрапляє в ситуацію невдоволення, але вже створену власними руками. Скажімо, якщо доводилося у ранньому дитинстві голодувати, то шукається людина, яка матеріально добре забезпечуватиме. Маючи перед собою приклад жертовності матері чи батька, діти нерідко повторюють цей приклад у власному житті. Найзрілішим є зв’язок, який базується на зрілих почуттях, в основі яких лежить кохання. І тоді питання про те, що ж таке є кохання? Чи можна назвати зрілим почуття, основою якого є бажання бути ситим, одягненим, забезпеченим турботою, адже це є бажання кожної людини? Однак якщо для такого задоволення один використовує другого, це не може бути справжнім коханням, це є кохання, яке нагадує стосунки дитини з батьками. І розрив відносин у цих випадках відбувається тому, що не задовольняються ранні дитячі потреби. Другий, трохи зріліший, зв’язок базується на бажанні контролювати. Тобто куди пішов мій чоловік (дружина), скільки грошей витратив (ла), скільки грошей приховано? То є зв’язок, який базується на контролі, але не на довірі. І найзрілішим є зв’язок, основою якого є справжнє, доросле кохання. Кохання — це не тільки статеве задоволення. Це сильне, стабільне і стале почуття, основою якого є довіра до почуттів одне одного, інтересів, захоплень, можливостей, бажання бачити кохану людину задоволеною, створити умови для її розвитку. Кохання — не є примусити людину робити те, що ти хочеш. Це стосунки, які базуються, передовсім, на довірі до почуттів, коли ти іншій людині даєш простір для діяльності і при цьому довіряєш їй. На жаль, такі зв’язки трапляються не дуже часто — хіба що у дуже зрілому віці».

К.Б.: «Статистика засвідчує: лише п’ять відсотків сімей є гармонійними».

— Що ліпше — жити і терпіти чи розлучитися і починати життя ніби з чистого аркуша?

Н.Д.: «Передовсім, треба любити жити, адже жити — то є велике задоволення. Біль, пов’язаний зі стражданням, позбавляє нас повноти життя. Терпіння — то не є життя. Коли терпимо, забираємо в себе частину життя і віддаємо його терпінню. Це значить любити терпіти, а не жити».