Дарунки святого Миколая

Ваші діти все ще вірять у подарунки святого Миколая? Що старшим я стаю, то ясніше розумію: подарунки всім дітям справді дарує святий Миколай. Ми — тільки його посильні. Він приділяє нам від своєї святої доброти малюсіньку крапельку. Але її вистачає, щоб найбільш неусміхнені дорослі, полишивши всі справи, бігали по магазинах, здійснювали якісь складні маніпуляції в процесі дарування, одне слово, поводилися геть неприродним для серйозної людини чином.

Цим перемагай

«Святий Миколаю, тримай вовка в раю. Тримай його за ногу, доки не знайду дорогу».

Цю молитву етнографи записали в Західній Україні 150 років тому. Уявіть собі: заблукавши в лісі, напівжива від страху дитина (мені здається, що її склала саме дитина), просить святого не стерти на порох страшного злого вовка, а всього лише притримати його, причому на час; і не в якомусь жахливому місці, аби б знав, негідник, як дітей лякати, а... в раю. Є тільки один святий, котрий міг і надихнути, і вислухати таку молитву, — святий Миколай із Мири. Лише його могли «призначити» і захисником усіх тварин і людей від вовків, і патроном самих вовків. Теж либонь Божа твар, а отже, як і все живе на землі, потребує співчуття і добра.

У Західній Україні і деяких районах Польщі існував звичай у День святого Миколая й напередодні Різдва миритися з вовками. На край села вовкам виносили частування — горохову кашу. Раптом сподобається, і стануть вегетаріанцями. Святий Миколай — патрон ув’язнених; його вважають своїм заступником усі, чия професія пов’язана з підвищеним ризиком — мореплавці, мандрівники, сплавники лісу. Але святого Миколая вважають своїм покровителем і благополучні громадяни — банкіри, мірошники, пекарі, вчителі і, звісно, школярі та студенти. Чому саме його?

Про святого Миколая ми знаємо вкрай мало. Він був єпископом Мири (місто в Малій Азії). Під час гонінь за часів імператора Діоклетіана перебував у вигнанні. Повернувся за Константина Великого. Можливо, брав участь у Нікейському соборі 325 р. і помер 6 грудня (день смерті також не незаперечний) між 345 і 352 р. Решта — легенди.

Як вони виникли? Це аберація історичної пам’яті, сфокусована туга за відсутніми у повсяк­денні цінностями чи щось інше? Твердо можу сказати одне: щоб єпископа Мири почали вшановувати як святого практично відразу ж після смерті, щоб до IX століття він став воістину святим усіх народів, він мав за життя чимось потрясти уяву сучасників. На рахунку святого Миколая чимало чудес монументальних. Так, за його молитвами, як мінімум, двічі стихав шторм на морі, і корабель, який уже починав тонути, благополучно припливав у гавань.

Але вгамовувати стихії вміли і поганські боги. Вони могли наділити смертних надприродною силою, допомагали царям і героям здобувати тріумфальні перемоги. Та чого навіть уявити собі не могли поганські боги і поганський світ у цілому, то це того ставлення до переможеного, яке ніс із собою християнський єпископ із Мири.

На згадку про чудесне спасіння моряків святого Миколая в західній традиції часто зображують поруч із кораблем чи якорем. Але не менш популярним є й інше зображення — з трьома мішечками або з трьома золотими кульками. А це вже — на пам’ять про історію, в яку римські боги вплутуватися не стали б. Три сестри зубожіли настільки, що вихід був один — на панель. Хіба не міг єпископ Миколай явитися їм уві сні, налякати до смерті карами небесними і пояснити, що вже краще голодна смерть? Наснився ж він імператорові Костянтину, котрий напередодні підписав смертний вирок безневинному, і так добре наснився, що імператор, не чекаючи ранку, скасував вирок. Теоретично, звісно, міг наснитися і сестрам. Але чомусь зволів просто, без усяких чудес, таємно підкинути їм три мішечки з золотом, щоб вони могли вийти заміж.

Це далеко не єдина легенда про таємні дари святого. Зібрані докупи, такі оповіді утворили б солідний том. І практично в жодній із них (як і в історії про не-перетворення на путан) немає нічого надприродного — перетворень, явлень, громів і блискавок. Легенда про те, як святий Миколай воскресив єдиного коня бідного селянина, загризеного вовками, явно є пізнішою версією тієї, в якій селянин уранці був розбуджений іржанням двох (замість одного) коней, прив’язаних до його ганку. Зважте: у переказах і легендах про інших святих того ж періоду ви навряд чи знайдете настільки ж докладні і захоплені описи актів допомоги нужденним. Про це згадується мимохідь. Як про щось природне й обов’язкове для християнина: «щедро роздавав милостиню...».

Заповіти Спасителя перші християни сприймали буквально. Зокрема і заклик «роздай майно бідним». Люди справді приносили до церкви все, що у них було понад необхідне. Надбання церкви ставало надбанням найбідніших її членів, що називається, на законній підставі. Їм не було потреби підкидати гроші і подарунки таємно. А от анонімність у допомозі язичникам мала свої причини. Вже якщо в освіченому XXI столітті одна християнська церква може розглядати як прозелітизм дитячий притулок, створений іншою християнською церквою, то можна собі уявити, що було б за часів Діоклетіана.

Нема сумніву, що й одержувачами таємних дарів святого Миколая, і авторами легенд про них були язичники. Саме вони із захопленістю неофітів сповіщали одне одного про грандіозне відкриття: у ситуації, коли врятувати може лише чудо, чудо може врятувати. Воно існує, це велике чудо доброти та співчуття, і відбувається не через гріхи чи заслуги людини, а за своїми власними законами. Як райдуга над головою. Боюся когось засмутити (утім, ви вправі мені не повірити), але святий Миколай — це, швидше за все, персоніфікація досить поширеного в ту пору явища. Можна сказати й інакше: щоб здійснити бодай половину дарів, пам’ять про які жива вже сімнадцяте століття, у єпископа Мири мало бути дуже багато помічників і соратників. Що не применшує ні особистих заслуг святого, ні перетворювальної сили його чудес. Радше навпаки.

За часів святого Миколая ставлення поганського світу до християн стрімко змінюється. Відомо, що перші гоніння на християн проходили за найактивнішої участі, а часом і з ініціативи «простого народу». Марк Аврелій, благородний філософ на імператорському троні, не був, як іноді стверджують, захисником християн. Він просто намагався 177 року стримати різанину в Ліоні, котра почалася стихійно. Однак в період з 303-го по 311 роки ситуація змінюється. Язич­ники переховують християн, допомагають їм утекти. Більше того, відомі випадки, коли язичники несподівано оголошували себе християнами, формально ними не будучи.

Формула Тертулліана «Кров мучеників є насіння християнст­ва», безперечно, правильна. Але густі сходи мало давати і саме життя перших християн. А це справді була геть нова форма існування. Соціальний статус, багатство, влада, — все, що цінувалося світом і заради чого світ готовий був на жертви та злочини, не те щоб відкидалося християнами (аж ніяк!), але для них це була така дрібниця порівняно з вічністю!.. Папа Калліст I (217—222) був колишнім рабом, і це нікому не заважало. З усього, що могло належати людині, голов­ною, а може, й єдиною всерйоз значимою цінністю була її душа. Решта — остільки, оскільки. Любов була живильним середовищем душі й основним законом життя, що стоїть над мудрістю, над правом і навіть над справедливістю. І світло цієї любові сяяло для всіх, зокрема і для грішного поганського світу, який переслідував християн. Хрис­тияни не засуджували його, але в міру своїх можливостей і розуміння намагалися спасти.

А от імператор Конс­тантин побачив над диском призахідного сонця, котрому все життя вклонявся, хрест і напис «Цим перемагай». 313 р. було видано Міланський едикт. Церкві повернули все, конфісковане за Діоклетіана. Єпископи набували прав і почестей нарівні із сенаторами; церква стала імперською. І почала відлік епоха величних храмів і дорогих єпископських шат, великих можливостей і ще більших спокус. Епоха, коли ригоризм стали плутати зі святістю. І святий Миколай зробив крок у неї, несучи із чистого, незлобливого дитинства християнства величезний мішок подарунків для нас із вами.

Sinter Klaas

У більшості країн святий Миколай дарує дітям подарунки так само таємно, тому ніхто до ладу не розгледів навіть, на чому він приїжджає, — на білому крилатому коні чи на білому віслючку, нащадку того самого, на якому урочисто в’їхав у Єрусалим Спаситель. Бувають і винятки. Так, у деяких районах Польщі святий Миколай приходить до дітей відкрито, особисто вручає подарунки і починає веселе свято. Саме цей стиль спілкування згодом старанно копіюватиме радянський Дід Мороз.

І зовсім окрема річ — Амстердам, покровителем якого є святий Миколай. Сюди він приїжджав заздалегідь, уже 15 листопада. Точніше, як і годиться патрону моряків, припливав на кораблі. Його урочисто зустрічали бургомістр і жителі. На білому коні на чолі святкової процесії святий Миколай об’їжджав місто, кидаючи в юрбу жмені пряників і цукерок. До 5 грудня такими ж цукерками і пряниками ночами наповнюються дитячі черевички, виставлені на підвіконнях, а в переддень Дня святого Миколая подарунки одержують усі — і дорослі, і діти.

Коли це почалося, точно не скаже ніхто. Але на початку XVII століття голландцям ця традиція здавалася вже настільки дав­ньою, невіддільною від їхнього життя, що вони забирали її з собою, навіть прощаючись із батьківщиною. Коли 1624 року голландці заснували на острові Манхеттен Новий Амстердам, святий Миколай став приїжджати і туди. Через сорок років місто зайняли англійці і перейменували його в Нью-Йорк. Але не всі голландці виїхали, і святий Миколай приїжджав до тих, хто залишився. Звичай сподобався й англійцям. Але вони ніяк не могли навчитися вимовляти ім’я святого — Sinter Klaas. 1809 року Вашингтон Ірвінг у книжці «Історія Нью-Йорка» докладно описує звичай голландців святкувати День святого Миколая. Але ім’я святого Ірвінг (відчуваючи ті ж ускладнення) передав так — Santa Claus. 1823 року вийшла невеличка жартівлива поема професора бібліїстики Клемента Кларка Мура «Розповідь про візит святого Миколая». Святий приїжджає до дітей не у свій день, а під Різдво, а на вигляд такий, яким в уявленні американців і мусить бути добрий дядько, котрому з першої хвилини хочеться відкрити і двері, і серце. Це чоловік невеличкого зросту, із черевцем, веселий й добродушний. Саме таким малює його трохи пізніше Томас Нейст, публікуючи 1860—1880 рр. свої малюнки в нью-йоркському журналі Harper’s. Отак і з’явився Санта Клаус.

Він, звісно, не святий Миколай, але й заперечувати кревність було б безглуздо. Так само, як не помічати, що й самі різдвяні подарунки — це продовження традицій Дня святого Миколая. Коли в протестантських країнах «скасували» святих, ці традиції практично в незмінному вигляді перекочували в різдвяну ніч (католики, греко-католики і православні виявилися людьми не гордими й, обдарувавши дітей у День святого Миколая, потім виконують ту ж процедуру вдруге — під Різдво). Байдуже, що в кожній країні дарувальник мав своє ім’я, а про святого Миколая ніхто не згадував. Адже він і раніше волів діяти анонімно. Між анонімом і псевдонімом така невеличка різниця!

Традиції зберігалися навіть тоді, коли в окремо взятих країнах скасовували і Різдво, і все святе. Тільки їх стали називати новорічними. Агенти святого Миколая — один під ім’ям Січневого чоловічка за часів Французької революції, другий під ім’ям Діда Мороза в СРСР — продовжували роботу.

Відомі з радянських часів новорічні базари теж не турботливі профспілки придумали. Здавна в День святого Миколая повсюдно починалися так звані миколаївські ярмарки, що тривали до самісінького Різдва. Відкривалися вони урочистим богослужінням, під час якого торгові люди просили у святого Миколая заступництва і благословення. Не забуваймо: святий Миколай — патрон купців, виноробів і броварів, ювелірів, іграшкових справ майстрів, парфумерів і кондитерів. Одне слово, виробників і продавців усього, що потрібно для свята.

Ніхто поки не пояснив науково, чому люди дозволяли кидати у вогонь революцій, війн і катаклізмів стільки дорогого й цінного, але не віддали те, без чого, здавалося б, можна жити — дари святого Миколая. Не стану робити цього і я. Адже це ще один дар і ще одне чудо святого. А чудо не треба намагатися пояснювати. Досить того, що воно є.