Чи був більшовицький режим в Україні окупаційним?

Аналіз подій, пов’язаних із перенесенням пам’ятника воїнам Червоної армії у столиці Естонії Таллінні навесні 2007 року, що викликало неадекватну реакцію з боку офіційного Кремля, а також перебіг дискусії в українському політикумі та мас-медіа з приводу того, чи потрібен Україні музей радянської окупації, примушує не лише констатувати, настільки міцно тримає нас радянське минуле, а й спробувати з наукових позицій відповісти на запитання: чи була більшовицька влада в Україні окупаційною?

Свого часу автор розвідки, досліджуючи специфіку процесу формування більшовицьких струк­тур влади в Україні у період революції 1917—1921 рр., дійшов висновку, що для опанування України з Радянської Росії було експортовано не лише більшовицьку політичну систему, а й керівну партій­но-радянську верхівку, себто на український ґрунт було пересаджено не тільки більшовицьку систему влади, а й її носіїв, котрі мали виконувати функції окупаційної адміністрації. Якщо широкий загал потребує додаткових аргумен­тів для підтвердження чи спростування саме такої оцінки більшовицької влади в Україні, звернімося до історичних джерел.

Відомо, що встановленню оку­паційного політичного режиму зазвичай передує воєнна окупація, що її «Універсальний словник — енциклопедія УСЕ» визначає як «тимчасове збройне захоплення однією державою частини або всієї території іншої держави, переможеної у війні, і встановлення там фактичної влади». Російсь­кі більшовики, які прагнули після жовтня 1917 р. «роздмухати пожежу» світової пролетарської революції, вкрай потребували втримати в орбіті свого впливу Ук­раїну, що в особі Української Центральної Ради — вищого представницького органу українського народу — не визнала влади Раднаркому Росії. Оскільки спроба здобути більшість у ЦР шляхом демократичних процедур про­валилася, більшовики на початку грудня 1917 р. оголосили Україн­ській Народній Республіці війну. Чому російські соціал-демократи пішли війною на своїх українських однодумців (адже склад УЦР майже суціль складався з представників соціалістичних партій)?

Аби зрозуміти тодішні події, зазначимо, що Україна дожовтневого періоду була специфічною колонією з русифікованими містами, які населяв переважно прийшлий або ж зрусифікований робіт­ничий клас. Крім того, провідники російської нації весь цей час послідовно насаджували неприязнь до українського національно-визвольного руху, а в сам рух намагалися вживити відчуття меншовартості. Це, а також незначний вплив на маси українських політичних партій і призвело до того, що українські партії брали за взірець відповідні російські та ставали їхніми філіями або навіть об’єдну­валися з ними. Паразитуючи у такий спосіб на наслідках урядової асиміляції, російські соціал-демократи, як писав відомий діяч українського соціал-демократичного руху Л.Юркевич (Л.Рибалка), «організували пролетаріат в українських містах як російський пролетаріат і цим від­окремлювали його культурно від пролетаріату сільського, чим, звичайно, порушували єдність робітничого руху в Україні й уповільнювали його розвиток. За весь час їхньої діяльності вони ніколи не виступали на українській території проти національного поневолення і користувалися наслідками цього поневолення як можливістю розширити свій вплив». Тактика, яку сповідувала упродовж свого існування РСДРП, чималою мірою сприяла формуванню в Україні «п’ятої колони», що стала реальною опорою більшовиків у боротьбі за владу в добу національно-визвольних змагань.

Посилювало страх російських більшовиків втратити Україну й те, що вони не мали в ній надій­ного опертя, позаяк до літа 1918 р. в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, а й філії РКП(б), оскільки централізований характер партії більшовиків не припускав навіть автономного існування компартій національних республік. Тож сподіватися, що українські більшовики встановлять владу рад в Україні без підтримки Кремля, не доводилося, бо їх чисельність була мізерна, а вплив на більшій частині української території — незначний, що визнавали самі більшовицькі лідери. Зокрема М.Скрипник у 1923 р. згадував: «…фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріату у боротьбі про­ти того дрібнобуржуазного центру» (йшлося про Центральну Раду. — М.Д.). Про незначний вплив партії більшовиків серед українського населення свідчить і те, що на виборах до Всеросійсь­ких Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало 10 % українських виборців.

Річ у тому, що більшовизм в Україні був чужонаціональним явищем. Як зазначав один із керівників апарату ЦК КП(б)У початку 1920-х рр. С.Діманштейн, у лавах більшовиків до 1917 р. перебувало тільки 273 українці. За іншими даними, із 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України у липні 1918 р., лише 130 (3% від усього складу) називали себе українцями, а ядро КП(б)У становили росіяни та євреї. Надійною опорою більшовицького режиму в Україні вважалися лише більшовицькі організації Донбасу і Катеринославщини, де у 1918 р. працювало багато активістів РКП(б) здебільшого російського походження.

Оскільки російський більшовизм в Україні не міг спиратися на етнічних українців, у керівному складі ЦК КП(б)У тривалий час домінували росіяни та євреї. Так, у складі ЦК КП(б)У, обраному І з’їздом (липень 1918 р.), із 15 членів ЦК лише двоє були українцями, ІІ з’їздом — троє. Таку ж тенденцію спостерігаємо і в національному складі вищих органів державної влади — ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР. Так, із 41 члена першого ЦВК українців було лише 13. У першому радянському уряді України — Народному секретаріаті, призначеному 28 (15) грудня 1917 р., — із 24 народних секретарів та їх помічників українців було шестеро, а в складі Раднаркому, сформованому 14 березня 1919 р., — п’ятеро з 17-ти наркомів.

Наведені дані переконливо під­тверджують неукраїнський характер більшовицької влади та її справжні наміри щодо України. Про них у 1920 році писав один із лідерів Української національної революції Володимир Винничен­ко: «Ніякої радянської (совітської) влади на Україні не було заведено… Владу всю захопила… купка людей з Російської Комуніс­тичної партії. Ця влада спиралась на військову збройну силу навезених з Росії… полків Червоної армії». Для більшовицького керівництва, яке лише декларувало право націй на самовизначення, було краще, продовжував В.Винниченко, «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв’язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями».

Пояснюючи, чому недовіра більшовиків і українців була обо­пільною, В.Винниченко у невідправленому до ЦК РКП(б) листі, датованому 20 вересня 1920 р., написав: «... у вас навіть одне признання до української національності вже викликає підозріння в «неблагонадійности». Але, коли хочете, я вам скажу, товариші, що кожний українець, навіть комуніст, навіть найстаріший, вірний і надійний член вашої партії, коли він хоч раз прийшов до свідомости, що він — українець, коли він знає, яку велику ролю грав у розвитку свідомости українського робітника й селянина національний гніт,.. то такий українець, знайте, неблагонадійний щодо вірности сучасній вашій політиці на Україні. Щиро кажу вам: можете сміливо не довіряти, коли тор­кається цього моменту, ні одному членові вашої партії, який уміє правильно, літературно балакати по-українськи. Нехай це буде донос на своїх же, але я скажу, що ви не можете покластись ані на одного національно свідомого українця-комуніста; коли вони заявляють себе вірними прихильниками вашої політики, — не вірте: деякі роблять це з страху, другі з користи, треті через безсилість, четверті з політики; всі ж вони чекають моменту, коли можна буде вільно й легко почувати себе українцями, коли вони зможуть бути рівноправними з вами, але не підлеглими. ...Вони чекають на той час, коли й вони зможуть гордитись своїм хорошим, любити його й не боятись, що обстоювання його в життю може викликати підозріння в неблагонадійности. Але поки що вони мовчать, підлабузнюються, удають з себе добрих «еркапістів», внутрішньо ж глибоко страждають від того, що українці їх називають ренегатами, запроданцями, зрадниками». Ці слова коментарів не потребують.

Пояснював В.Винниченко і причини недовірливого (коли не сказати — ворожого) ставлення українського населення до більшовицької влади. На його думку, вони полягали в тому, що політика РКП(б) в Україні має централістський, антиукраїнський характер, а КП(б)У є знаряддям її великодержавного курсу. «Революція на Україні, — писав Винниченко, — проводиться головним чином військом і тими партійними силами, які присилаються з Росії... Вся У.С.Р.Р. як окрема федеративна держава є фікція», а «відношення соціалістичної Росії до соціалістичної України дуже нагадує відношення імперіалістичних держав до своїх колоній».

Правоту Винниченка підтверджує висловлювання з цього приводу й такого адепта більшовизму, як М.Скрипник, який свого часу змушений був констатувати, що для більшовиків Україна «взагалі не існувала як національна одиниця». У світлі цього не дивує відверта заява відомого київського більшовицького діяча Г.П’ятакова: «Ми не повинні підтримувати українців, — казав він, — оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо».

Виходячи з вищезазначеного, мусимо констатувати, що конфронтація між російськими більшовиками та їхньою нечисельною креатурою в Україні, з одного боку, і українськими національними урядами — з іншого була неминучою. Не маючи змоги захопити владу, спираючись на підтримку широких верств населення, більшовики України покладалися лише на зовнішній чинник — допомогу Червоної армії. Внаслідок такої політики у 1917—1919 рр. більшовицька Росія тричі захоплювала Україну, щоразу формуючи тут маріонеткові уряди, членів яких призначав ЦК РКП(б).

Несприйняття значною частиною українського суспільства більшовицької диктатури вимагало від ЦК РКП(б) проведення особливо зваженої кадрової політики в республіці. Але до 1923 р., коли РКП(б) на своєму ХІІ з’їзді проголосила політику «коренізації», основним джерелом формування партійно-радянської номенклатури в Україні залишалися кадрові призначення Москви або ж принаймні узгоджені з нею, а окремі спроби національно свідомих діячів КП(б)У залучити до керівництва УСРР етнічних українців щоразу наражалися на запеклий опір висуванців Кремля.

Так, коли під час роботи V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р. колишній боротьбист Василь Блакитний (Еллан) сформулював як основне завдання проведення українізації КП(б)У, нові однопартійці назвали його «укапістом» і «злісним петлюрівцем». Про тотальне несприйняття керівництвом більшовицької партії українізації апарату свідчить і те, що з антиукраїнських позицій на V конференції КП(б)У виступили і емісар Кремля, уродженець Єлисавет­града Г.Зінов’єв (Апфельбаум), і представник так званої робітничої опозиції в РКП(б) Т.Харечко, і один із фундаторів підконтрольної Москві КП(б)У Я.Яковлєв (Епштейн). Останній, як зазначав В.Блакит­ний, «ізволив перекромсати в друзки мою статтю (про необхідність українізації КП(б)У. — М.Д.) і представити її так, що я вважаю, що наша комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Той-таки Г.Зінов’єв, назвавши В.Блакитного «живим анахронізмом», підкреслив: «те, що йому (В.Блакитному. — М.Д.) здається найважливішим, насправді знято з черги».

Позиція В.Блакитного, як і висловлювання М.Скрипника, що «на Україні є особливі умови, що викликають іншу партійну лінію, ніж в Росії», були належним чином «поціновані» делегатами конференції, які, не без тиску на них посланців центру Г.Зінов’єва та Л.Троцького, забалотували кандидатури обох відомих представників українського націонал-комунізму на виборах складу ЦК КП(б)У, тим самим продемонструвавши повне нерозуміння української специфіки.

Окупаційною більшовицька адміністрація в Україні залишалася навіть після позірного загравання з українцями упродовж першого десятиліття існування СРСР, що в історичній літературі отримало назву «українізація дер­жавного апарату». Проголошення політики «коренізації» у 1923 р. аж ніяк не диктувалося турботою про побільшення у лавах україн­ської філії більшовицької партії представників корінного етносу, яких на той час нараховувалося всього 23,7%, а ставило за мету ввести в оману населення підконтрольних московському компартійному центру союзних республік і світове співтовариство, які мали купитися на показне бажання більшовиків вирішувати національні проблеми.

Більшість українців, а особливо представників інтелектуальної еліти, щиро повірили більшовицьким намірам, але вкотре були ошукані. Тогочасна статистика засвідчує, що, попри проведення політики українізації, яка буцімто мала покласти край функціонуванню в Радянській Україні по суті колоніальної адміністрації, ключові посади в партійно-радянському апараті УСРР й надалі обіймали переважно неукраїнці, а будь-які спроби відомих партійних і радянських функціонерів українського походження надати керівним органам республіки національного забарвлення наражалися на опір креатури офіційного Кремля в Україні.

Більше того, прагнення українських націонал-комуністів українізувати республіканську владну вертикаль невдовзі було використане «інтернаціоналістами» в КП(б)У як привід для звинувачення їх у так званих націоналістичних ухилах (на кшталт «шумськизму», «скрипниківщини» тощо), а згодом стало причиною репресій проти національно свідомих українців у лавах партії.

Наслідками окупації України більшовицькою Росією стали не лише репресії проти носіїв української національної свідомос­ті в республіканському партійно-радянському керівництві, а й три Го­лодомори в Україні, фізичне знищення національної інтелігенції, страшний удар по генофон­ду української нації. Необмежене і безкарне панування ленінсько-сталінського тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніально залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя.