Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору

Ім’я Митрополита Андрея Шептицького належить історії українського народу, однак, якщо вдатися до гри слів, аж ніяк не відходить в історію. Митрополит завжди серед нас на всіх поворотах історичної долі, бо ставить запитання, на які важко знайти відповідь. Шукати несуперечливі відповіді на складні суперечливі питання була покликана конференція «Митрополит Андрей Шептицький: Дилема гуманістичного вибору в умовах тоталітарних режимів», що відбулась у Львові в приміщенні Львівського обласного Єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є» 7 листопада. Ініціатива проведення конференції належить євреям — директорові згаданого фонду львів’янці Аді Діановій та науковому консультанту центру «Ткума» ізраїльтянину Арону Вайсу, якого в часи війни врятувала українка з прикарпатського містечка Борислава.

Справжнім символом конференції, однак, стала колишня львів’янка, а нині британська єврейка Лілі Польман-Штерн, у долі якої чи не найбільше з-поміж присутніх увиразнилася заявлена дилема гуманістичного вибору. Завважте: майже всю родину пані Лілі знищило гестапо при прямому посібництві української поліції, натомість її саму та її маму врятували інші українці, а найперше — Митрополит Андрей та ігуменя греко-католицького студитського монастиря св. Йосифа (в миру — Олена Вітер). Коли Лілі згадує свою родину Штернів, то давня назва міста — Леополіс — звучить для неї як Некрополіс. Коли ж згадує Митрополита, то Святоюрська гора стає горою святою…

«Одного холодного вечора мене з матір’ю потайки привели до митрополичих палат, у тепле приміщення бібліотеки, куди невдовзі на візочку ввезли Андрея Шептицького, — згадує Лілі Штерн. — Митрополит виглядав велетнем навіть сидячи, левина зачіска і борода надавали йому вигляду патріарха. Він дивився на нас через окуляри, а очі його випромінювали доброту. Я була ним зачарована. Шептицький попросив підійти ближче і сказав: «Не бійся, дитино, тобі нічого поганого не зроблять. Тут ти в безпеці». І справді, страх відразу ж покинув мене. Зі сльозами на очах Митрополит вислухав розповідь про наші обставини й наказав, щоб нас нагодували й у слушний час перевели до сиротинця при монастирі св. Йосифи, в жодному разі не розлучаючи нас. Згодом у сиротинці було вирішено, що, оскільки мати не розмовляла українською, безпечніше буде, коли вона вдаватиме глухоніму. Невдовзі ігуменя виробила для нас безпечні документи… Рішенням спеціальної комісії Яд Вашему св. Йосифі у 1988 році було присвоєно звання «праведниці світу».

Праведність Андрея Шептицького у Лілі Штерн не викликає жодного сумніву: «У моєму віці я зважилася приїхати до Львова після 60-літньої розлуки лише завдяки одному імені — Андрея Шептицького. Жоден релігійний лідер того часу не спромігся сказати те, що сказав Шептицький своїм священикам: «Кожен, хто допомагає німцям переслідувати євреїв, буде проклятий довіку». У той час ніхто, навіть євреї, не міг собі уявити, до яких звірств дійдуть цивілізовані німці. Публічна стаття-пересторога Шептицького «Не убий!» — чи це слова «колаборанта»? Врятування 150—200 єврейських дітей — чи це не праведність?»

Отже, питання про невизнання комісією Яд Вашему Андрея Шептицького як праведника світу повиснуло великим знаком запитання уже від самого початку конференції. Воно раз у раз звучало навіть усупереч тому очевидному фактові, що формулювати якісь апеляції на адресу комісії не було завданням конференції. Мало того, ми, українці, аж ніяк не можемо акцентувати на ймовірній упередженості Яд Вашему, не дійшовши спершу згоди щодо постаті Шептицького серед самих себе. Досить уявити собі, яка добірна лайка зірвалася б з натруджених уст української громадянки Наталії Вітренко на згадування імені греко-католицького Митрополита, щоб угамувати свій критицизм щодо ізраїльської сторони. Як зазначив Леонід Фінберг, у нас в Україні взагалі немає концепції вважати праведником того, хто рятував іншоплемінців. Проте хоч там як, але питання, що турбують яд-вашемівську комісію, турбують і багатьох звичайних українців: як знайти правду в тих суперечливих обставинах, в яких змушений був приймати складні рішення Андрей Шептицький?

Увага доповідачів (а вони представляли різні регіони України, Ізраїль і Польщу) зосереджувалася переважно на тих аспектах, які увійшли в типові пропагандистські кліше, а саме: Шептицький — «зоологічний антикомуніст» і «нацистський колаборант». Логічний ряд тут простий: головним організатором воєнних злочинів, зокрема єврейського Голокосту, був німецький нацизм, тоді як головним переможцем нацизму став Радянський Союз. Це визначило магістральну вісь аргументації, своєрідний код для визначення координат добра і зла: всі, хто в якийсь момент покладав надії на Німеччину, стали вважатися «колаборантами»; всі, хто покладав надії на Радянський Союз, стали рятівниками людства. Логіка переможця стала ідеологічним mainstream’ом; будь-яку двозначність, яка не лягала на цю однозначну картину, відтинали. Проте ледь не кожен доповідач цитував ті уривки з послань Шептицького, які старанно оминали радянські пропагандисти, але які саме й розкривали мотивацію того чи іншого ставлення Шептицького до комуністичного та нацистського режимів.

Своє ставлення до комуністичного режиму Андрей Шептицький озвучив іще трагічного 1933 року, коли, за вказівкою Сталіна, в Україні був організований штучний голодомор: «Оперта на несправедливості, обмані, безбожництві та деправації, людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни». Звістки з комуністичного Сходу були щораз страшнішими, і 1936 року Митрополит Андрей пише свою працю «Осторога перед загрозою комунізму», в якій дає феноменальну оцінку цій ідеологічній доктрині: «Большевизм перетворюється на релігію, в якусь матеріялістичну поганську релігію, що Леніна і йому подібних уважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свойого панування, хоч усі ці принципи є брехливими».

Короткочасна радянська окупація Галичини 1939—1941 років лише підтвердила висновки Шептицького. Безбожний характер комунізму визначив тогочасну систему ціннісних орієнтирів Шептицького, яка добре корелювала з масовою переконаністю українців Галичини в тому, що вони опинилися поміж високою німецькою цивілізацією Ґете і Гайне і жорстокою «азіатчиною» Сходу, тобто поміж полюсом добра і зла. Так і в народній уяві, і в уяві Шептицького виструнчилася лінійна перспектива: комуністичний Схід набув рис абсолютного зла, порятунок від якого може прийти лише із Заходу. В цій перспективі відома фраза з митрополичого послання від 1 липня 1941 року виглядає цілком логічною: «Побідоносну німецьку армію, що заняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождення від ворога». (Відразу в дужках зазначу: для критиків Шептицького стрижневими тут є слова «побідоносну німецьку армію», тоді як для самого Шептицького — «звільнення від ворога».)

Митрополитові Андрею й до того доводилося публікувати послання з нагоди кожної чергової зміни влади, і майже завжди йому вдавалося формулювати головну передумову, за якої християни можуть цю владу визнавати, а саме: дотримання Божих законів. Ось лише два приклади:

1939 рік, прихід радянської влади: «Обернулась карта історії, настала нова епоха. Стрічаймо її покірною молитвою… Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові».

1941 рік, проголошення незалежності Української держави після «визволення» від більшовизму — Шептицький формулює умови, за яких Церква підтримуватиме діяльність навіть свого, українського уряду: (1) коли його постанови не суперечитимуть Божим законам і (2) коли держава буде мудро втілювати свою владу.

Обов’язок християнина дотримуватися Божих законів став головним рефреном послань Шептицького під час німецької окупації, коли Митрополит Андрей пережив розчарування, а згодом і потрясіння. Так почався період активного заступництва за жертв терору перед нацистським режимом та інтенсивного проповідування, покликаного мінімалізувати негативний вплив воєнних лихоліть на суспільну мораль і на саме життя народу. Тут можна навести одну цитату з його відомого послання «Не убий!»: «Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара — найбільше зло і нещастя для людства».

У 1942 році в позиції Шептицького настає остаточний злам, і він у своєму листі до Папи Пія ХІІ уже формулює вирок нацизмові: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як деґенерація людства, якої ще не було в історії».

Через два роки, коли ситуація на фронті радикально змінилася, Митрополит у своєму листі до Ватикану пише: «Прихід большевиків, можливо, буде корисним у тому значенні, що він покладе край анархії, яка панує тепер на всій землі». Андрей Шептицький не забув про доктрину войовничого атеїзму, якою так гордився більшовицький режим, а тому передчував, що на Церкву і народ очікують важкі випробування. Проте фатумом його життя в умовах другого геополітичного «землетрусу» ХХ століття були відчайдушні пошуки меншого зла. У 1944 році найменшим злом уже видавався прихід радянської армії, й лінія між умовним добром та реальним злом пролягла тепер у протилежному напрямку.

Висновок, як на мене, однозначний: історичний простір не є лінійним, а тому всі без винятку «лінійні» ідеологічні конструкції — неспроможні. Навіть якщо професійні історики й заперечать справедливість такого висновку щодо всієї людської історії, то щодо ХХ століття сумнівів стає щораз менше: це століття підірвало природну біполярність добра і зла. Воно породило тоталітарних близнят — два полюси зла, кожен із яких поперемінно зодягався в шати добра. Справжній полюс добра був тоді розсіяний поміж їхніми жертвами — конав від голоду в 33-му, стогнав у катівнях ҐУЛАҐу й гестапо, захлинався у газових печах нацистських концтаборів. Шептицькому судилося опинитись якраз поміж тими велетенськими тоталітарними динозаврами, що спершу дружно розмежували свої зони полювання, а потім самі зчепились у кривавому двоєборстві. У цій глобальній турбулентності зла Митрополит Шептицький прагнув передусім «не дати сильним погубити людину» (Володимир Мономах) та спрямувати вірних до виконання Божих законів. Перед своїм душпастирським сумлінням Андрей Шептицький чистий, бо наріжним каменем у його позиції були не політичні чи ідеологічні мотиви, а добро людини, що точно відповідало сформульованому ним самим кредо: «Так як я в кожній праці і в кожнім слові, так в тім моїм письмі я шукаю лише добра народа, взглядом котрого почуваюся до важних і святих для мене обовязків».

Я розумію, що не в одну душу закрадеться сумнів: яке вже тут «добро народа», якщо вітати «побідоносну німецьку армію» з «визволенням» України?! Проте яка іронія долі: суддею стала передусім комуністична Москва, яка сама перед тим простягнула Гітлерові руку дружби й підписала пакт про ненапад. Мало того, Москва вступила у Другу світову війну прямими військовими діями на боці нацистського режиму! Цю «помилку» переможця, що обернулася злочинами, принаймні проти жертв пакту Молотова-Ріббентропа, було затушовано; помилку ж Шептицького, на сумлінні якого немає жодного людського життя, доведено до розмірів злочинного «колабораціонізму». Переможців не судять!

Так було відкинуто об’єктивну правду про два полюси зла на користь психологічно легшої біполярності добра і зла, а сам Шептицький постав перед судом, який аж ніяк не назвеш об’єктивним. Вирок переможців, здавалося б, оскарженню не підлягає, проте правда історії все одно пробивається на світло денне. Згадаймо бодай свідчення про те, як ота двоголовість зла проявлялася на прикордонних вокзалах, де зустрічалися євреї, котрі рятувалися втечею з комуністичного пекла, і євреї, які втікали від пекла нацистського. Обидві сторони не вірили одна одній: людині несила жити без полюса добра. Несила було жити без нього і Шептицькому…

Одне за одним доповідачі підкреслювали пастки, які чигають на інтерпретаторів долі Шептицького: (1) антиісторичності, коли Митрополита судять на підставі уявлень нинішнього дня (Ярослав Грицак, Дан Міхман); (2) невивченості його позиції та трафаретного підходу до її оцінювання (Олег Турій); (3) неврахування того, що Митрополит підтримував визвольні змагання українців, але лише за умови, що вони не суперечили Божим законам (Шимон Редліх); (4) несправедливості, коли Шептицького судять як символ, а не як реальну людину (Ігор Щупак); (5) ігнорування чинника віри, яка керувала діями рятівників і яку якраз руйнували тоталітарні ідеології (Жанна Ковба, Фаїна Винокурова); (6) стереотипності погляду про буцімто обов’язковий прозелітичний характер порятунку євреїв, оскільки врятовані в монастирях таки мали свободу вибору: єврейка Марія Ляхер залишилася студитською черницею і після відходу нацистів, тоді як Курт Левін вийшов з монастиря, де він переховувався, і виїхав за кордон (Мирослав Маринович). Інші доповідачі, як-от Тетяна Чайка та Рудольф Мирський, підкреслювали, як важливо бути на рівні духовного потенціалу Шептицького, вчитися на сумному досвіді минулого й не потрапляти в пастки людиноненависництва, зокрема антисемітизму.

Присутність на конференції греко-католицького духовенства, зокрема Патріарха УГКЦ Любомира Гузара та багатолітнього постулятора беатифікаційного процесу Митрополита Андрея — єпископа Михаїла Гринчишина з Франції, була важливою з двох причин. По-перше, завдяки братам Андрею та Климентові Шептицьким у Греко-Католицькій Церкві у воєнний період було розгорнуто цілу мережу рятування євреїв, яка охоплювала велику кількість духовенства й чернецтво Студійського уставу. Ця мережа діяла безвідмовно, і в жодній ланці не було зафіксовано зради, яка потягнула б за собою ліквідацію всіх дотичних ланок. Цей подвиг оцінено в Україні ще явно недостатньо. По-друге, кажучи словами Арона Вайса, «працюючи над минулим, важливо ошляхетнювати майбутнє», а тому у своєму виступі Патріарх Любомир запропонував людям доброї волі серед обох національних груп — українців та євреїв — працювати спільно над формулою взаємопрощення і примирення.

З цілою низкою конкретних пропозицій звернувся до присутніх директор київського Інституту юдаїки Леонід Фінберг. Це, зокрема, пропозиції створити базу даних врятованих і рятівників з України, опублікувати листування Андрея Шептицького з юдейськими діячами, розгорнути виставки, видати українською мовою книжку спогадів Курта Левіна (спільний проект Інституту юдаїки, Українського католицького університету й монастиря отців-студитів в Уневі).

Коротко згадаю про те, що відбулося поза рамками конференції. Лілі Польман-Штерн разом зі своїм колегою істориком Шимоном Редліхом приїхала туди, куди рівно 60 років не ступала її нога, — на Святоюрську гору. У Львові в цей день стояла справді золота осінь, і п. Лілі з трепетом піднялася бруківкою, увійшла в храм святого Юра, а тоді до крипти, де й поклала квіти на могилу Андрея Шептицького. Такі самі квіти вона планувала наступного дня покласти на могилу сестри Йосифи у селі Брюховичі, що під Львовом. Неможливо було без зворушення спостерігати за цією зустріччю рятівника з урятованою, а в серці моїм пульсувала вдячність за ту невтомність, із якою врятовані Митрополитом євреї наполягають на відновленні справедливості. Для пошанування самого принципу воздаяння за добро це має неоціненне значення.

Ота невтомність врятованих євреїв на тлі засадничих геополітичних змін, що фактично поховали обидві тоталітарні ідеології, сигналізує сьогодні про можливість формування світоглядної площини, в якій постать Шептицького буде належно вшановано, а згадана вище двоголовість зла знайде своє несуперечливе концептуальне пояснення. Чи справді це можливо? Мені згадується іронічний єврейський жарт, який походить, здається, від однієї хасидської притчі. Йдеться про мудрого ребе, який погодився з діаметрально протилежними тезами, а коли йому зауважили, що це неможливо, він погодився і з цим твердженням. За цим жартом стоїть засаднича мудрість цього світу, яку так добре вловлює Талмуд: світ, у якому ми живемо, — антиномічний, тобто логічні суперечності лежать у самій його суті. Знайти в ньому статичну «золоту середину» до якогось есхатологічного моменту неможливо. Тому обов’язком людини є невпинна динаміка — щоразу звірятися з етичним компасом і розв’язувати дилеми морального вибору. Саме це все своє життя і робив Митрополит Андрей Шептицький.