Анатомія нерівності

Безперечно, абсолютної рівності громадян не буває за жодного режиму. Навіть у часи горезвісної радянської зрівнялівки доходи найбільш високооплачуваних працівників у країні відрізнялися від доходів працівників із найнижчою платнею у десятки разів. І свого часу, покладаючи надії на демократизацію та на ринок, одні наші люди побачили у змінах шанс більше заробляти, інші - випробувати на собі дію високих соціальних стандартів, прийнятих у розвинених західних країнах. Фортуна ж, під ликом пародії на справжні демократію та ринок, усміхнулася третім. Індекс Джині (який показує рівень реальної економічної нерівності в країні і характеризує нерівномірність розподілу доходів) у нас не такий великий і становить 27%. 1994 року він був на рівні 47% (дуже високий ступінь нерівності міститься в інтервалі 50-60%, помірний - 30-40%, а низький - 20-30%), тобто Україна належить до країн із не дуже гострою соціальною нерівністю.
Проте, судячи з останніх соціологічних досліджень модуля «Соціальна нерівність» у рамках Програми міжнародного соціального дослідження (ISSP) з участю Інституту соціології НАНУ, про надмірний розрив між доходами багатих і бідних у країні та про соціально-економічну нерівність говорять 95% українського населення. І думка людей «укрупнюється» фактом, що справді 1-5% населення багатіють саме за рахунок цих 95%. При цьому тільки 17,6% українців вважають нормальною свою зарплату, тоді як 41% людей переконані, що отримують менше, ніж заслуговують, а 37% - що набагато менше. Українці є не заможними й не багатими, а переважно (23,4%) - громадянами, чий матеріальний рівень нижчий від середнього.

Добробут із дірявого «кошика»

- Як випливає зі значення індексу Джині (навіть у Польщі він трохи вищий - 35%) та з соціологічної оцінки нерівності доходів у країні, - вважає старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ольга Іващенко, - українському суспільству властиві егалітаристські настрої. Однак тепер ми прийшли до завершення встановлення олігархічної республіки, а олігархат за визначенням не містить аспекту соціальної справедливості. Тому вся ця політекономічна гра з формальними показниками - прожитковим мінімумом, рівнем забезпеченості прожитковим мінімумом, мінімальними зарплатами і пенсіями - всього лише певний соціально-політичний ритуал, не більше. У Консти­туції записано, що рівень життя людей має бути не нижчим від прожиткового мінімуму, проте за всі роки незалежності у нас мінімальна зарплата і пенсія ніколи не виходили на цей рівень, а тим більше не перевищували його. Тобто закони не виконуються. Більше того, у законі про бюджет міститься таке поняття, як «рівень забезпеченості прожитковим мінімумом», а отже, держава визнає, що не може забезпечити цю норму для всіх. Прожитковий мінімум не став регулятором у соціальній політиці. І взагалі - як він розраховується? В його основі - споживчий кошик, «вміст» якого не переглядався з 2000 року і становить собою забезпечення фізіологічного виживання людей за найнижчими цінами, розраховане МОЗ на основі методики Ленінградського інституту гігієни 90-х років (тобто, по суті, кошик сформований під потреби жителя радянського суспільства). До того ж розрахунок вартості споживчого кошика ніколи офіційно не представляли. Індекс споживчих цін в Україні такий високий, що реальна вартість мінімального споживчого кошика кожних шість років подвоюється. Хочу нагадати: в усьому світі споживчий кошик називається «інфляційним» - за його вартістю розраховується рівень інфляції. Коли ми в моніторингу запитуємо в людей, скільки грошей, на їхню думку, повинні мати бідні сім’ї (ті, котрим вистачає коштів тільки на їжу), завжди отримуємо дані, які перевищують прожитковий мінімум.

І хоча розрив між доходами багатих і бідних українців дуже високий, можна констатувати, що в країні ніколи не було запиту на соціальну справедливість. Жодних соціальних хвилювань із цього приводу не спостерігалося... За Кучми діяло правило: «Ми «вгорі» робимо все, що хочемо, і вам дозволяємо виживати як знаєте». Цей «суспільний договір» працював дотепер, але нинішня влада перестала бути зручною для народу, коли почала «наводити порядок» із податками... Хоча наші люди звикли до демонстративного споживання благ з боку багатіїв. Торік під час публічних дебатів під назвою «Капіталізм не виправдав очікувань на пострадянському просторі» британський тележурналіст Бі-бі-сі Давід Ааранович зазначив: причина невиправданих надій на краще життя пострадянських країн у тому, що вони вибрали найгірший різновид капіталізму, який призвів до розкрадання національного багатства, бандитизму і повної соціальної незахищеності. Журналіст був здивований, що донька колишнього президента Кучми придбала найдорожчу в Лондоні віллу за 80 мільйо­нів фунтів і вклала в її облаштування ще більшу суму. Але це західний громадянин, а наше пострадянське населення вже притерпілося до таких афронтів із боку обраних «спадкоємців комунізму» і навіть схильне виправдовувати їх: адже в наш час вигідно вкладати кошти в нерухомість... Та й за останні п’ятнадцять років наші люди вже звикли і до помісних вотчин, і до наддорогих автомобілів на надрозбитих шляхах... Уже традиційно найдорожчим, за європейськими мірками, вважається автопарк Кабміну.

За різними дослідженнями, понад половина українського населення залучена в тіньову економіку. І там уже - кому як пофортунило: доб­робут демонструється, і люди не думають про те, зручно це чи ні в країні, де в бюджеті не вистачає грошей на виплату мінімальних пенсій і де майже 74% пенсіонерів щомісяця отримують менше тисячі гривень... У країну не йдуть інвестиції саме тому, що тут дуже високий рівень корупції (тіньова економіка прямо пропор­ційна їй), а також не працює правова система через відсутність верховенства права. Як виживають люди, як розподіляється бюджет - це все ще питання питань...

За двадцять років Україна набула статусу демократичної країни з ринковою економікою, увійшла до СОТ. Ось тільки щастя ці трансформації українцям не принесли, - рівень задоволення життям в Україні і Молдові найнижчий із-поміж усіх європейських країн (3,95 і 3,75 бала, відповідно, за даними World Values Survey). Найбільшими «досягненнями» нашої країни виявилася не соціально орієнтована ринкова економіка, а громадянська толерантність, яка переходить у мовчазне «замилування» тими обраними, котрі потрапили до списку Forbes і чий загальний «економічний заділ» тягне на три державних бюджети. Ніби визнають наші люди, що для великого бізнесу годяться тільки «окремі особи». За них і голосують, не бажаючи масово віддавати свої голоси за тих-таки соціалістів (причому впродовж усієї електоральної історії незалежної України).

На трудових мігрантів надійся…

За два десятиліття «напівринкових недореформ» переважна більшість українців так і не змогла знач­но поліпшити своє матеріальне становище. Проте соціологічний моніторинг Інституту соціології фіксує зниження кількості бідних українців: за період із 2002-го по 2009 рік їх стало вдвічі менше - 21% населення. Водночас у людей наростало відчуття соціально-економічної нерівності. Я вважаю, в нас у країні економісти є, і хороші, тільки це не зіграло позитивної ролі у формуванні нормальної соціально-економічної політики в країні. Тож приходимо до запитання: як це суспільство взагалі живе? Адже автомобілів на шляхах стає більше, як і грошей на рахунках. Українці активно відпочивають за кордоном. І на цьому тлі витрати на харчування становлять у сукупному доході сімей не менше 50% (якщо ця стаття витрат становить 60% і більше, ООН зараховує країну до бідних). Для порівняння: сьогодні в Німеччині сім’я витрачає на харчування 10% свого доходу, у Польщі - 25%, а ось комунальні витрати в Німеччині становлять 30% доходу, а в Польщі - близько 20%.

За рахунок чого виживають наші люди? Переважно за рахунок тіньових доходів. Олександр Пасхавер, один із наших оригінально мислячих економістів, ще два роки тому сказав, що Україна - це погано організована соціальна група з надання корупційних послуг. На жаль, багато в чому це справедливо.

Також не можна не нагадати, що, за даними НБУ, у країну щороку надходить 5,5 мільярда доларів. Так наші трудові мігранти доводять, що не залишили тут свої сім’ї напризволяще. А скільки готівки вони привозять сюди особисто або передають? Люди знайшли для себе вихід, оскільки в країні ніколи не було адекватної політики зайнятості, не було жодної чітко сформульованої думки з приводу не тільки того, яку модель економіки вибирає для себе країна, а й того, у яких галузях будуть потрібні працівники найближчим часом. Ми залишилися заручниками пострадянської важкої і хімічної промисловості, яка за рахунок заниження вартості робочої сили дає надприбутки своїм власникам, що виводять ці гроші в офшори. А заробітчани тим часом своїми «дотаціями» знижують рівень соціального невдоволення у країні, вносячи посильну лепту в політику виживання українців. І це досить вигідно владі. А малий і середній бізнес влада душить, оскільки не переносить незалежності і самостійного мислення підприємців та самозайнятих - цієї «дрібної буржуазії», яка дратувала ще Маркса й Леніна. По суті, народ України щодня проходить зовсім не стислий курс політ­економії олігархічного капіталізму.

«Напіврадянське» суспільство споживання

Але не так про бідне суспільство потрібно говорити, як про те, що за ці роки у нас сформувалося суспільство споживання. Саме в термінах суспільства споживання треба аналізувати всі аспекти соціальної нерівності. У нашому суспільстві переважають матеріалістичні цінності, і в цьому сенсі ми поступаємося тільки Росії. Люди в житті керуються матеріальними і статусними відмінностями. Крім того, українець інфантильний... І властиву українцям заздрісність потрібно враховувати. У нас усі хочуть їздити на «Бентлі», а 30% навіть вибирають запропоновану соціологами умовну модель соціального ладу, що являє собою перевернену піраміду, де більшість населення перебуває вгорі, а найменша частина - внизу. Хоча на Заході значна більшість вибирає модель ромбоподібну, з найбільшою середньою частиною... А що стосується справедливості... Наші люди вважають, що міністр має одержувати зарплату усього втричі (а не в двадцять разів) вищу, ніж лікар...

Примітно, що з 90-х років минулого століття у нас спостерігається зростання кількості людей, котрі вважають: задля вигоди можна піти на все. На думку громадян, більшість людей здатні піти на нечесні вчинки задля вигоди, - за це висловилися 58,5% опитаних у 1992 році і 67,9% - 2008-го. Отже, аморальність - наша іманентна риса? Особливого значення вона набуває на тлі тривалого перебування країни в лабетах матеріалістичних цінностей. Вважається, що інтереси українців можуть змінитися з поліпшенням їхнього добробуту, але відомий соціолог Юрій Левада у своїй останній статті про «людину незадоволену» зазначив: із підвищенням добробуту цінності суспільства не зміняться автоматично, оскільки вони формуються в руслі тривалих культурних традицій, а показник загальноекономічної бідності стосується рівня не тільки доходів, а й запитів, - і це ознака бідності ціннісних горизонтів та орієнтирів соціуму. Доводиться визнати, що зараз ми живемо в суперечливому, все ще «напіврадянському» суспільстві...