Автори відзначають, що така фіксація може здійснюватися через більш повне і функціональне співробітництво з Європейським Союзом на принципах поступового зближення. Колись така ідеологія лежала в основі самого процесу євроінтеграції. Необхідно розуміти, що інтеграція і співпраця мають майбутнє тільки тоді, коли вони є взаємовигідними. Вже на сьогоднішній день формат українських відносин з ЄС пропонує широкі можливості, якими Київ часто не користується, бо ставить собі нереалістичні цілі. Виважена, прагматична і взаємовигідна європейська політика буде більш корисною, буде викликати більше довіри і, врешті-решт, швидше призведе Україну до Європи, ніж гасла про євроінтеграцію, яким не вистачає конкретного змісту.
Крізь призму безпеки і збереження державності доцільно розглядати і українське партнерство з НАТО. Членство в альянсі було б ідеальним інструментом, але сьогодні його досягти важче, ніж це було можливо десять років тому. Ситуація погіршилася, активи України зменшилися, ризики для НАТО зросли, і цього не можна не брати до уваги. Ігнорування реалій зменшить довіру до України і буде свідчити про обмеженої здатності розуміти потреби та інтереси партнерів, навіть стратегічних. При цих умовах відповідальної тактикою було б таке партнерство з НАТО, яке враховувало б спільність бачення і цілей, адекватно оцінював відмінності у сприйнятті ризиків і загроз, передусім з боку Росії. Україні потрібна НАТО як стратегічний орієнтир, як потрібні і кілька років змістовного співробітництва, яке продемонструє реальну цінність сторін один для одного.
Більше про перспективи розвитку стратегії зовнішньої політики для України читайте у статті Миколи Капітоненка, Юлії Курнишової і Олени Снігир "Що робити далі? Контури нової зовнішньої політики" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".