Замість дитячого порно

Закон про боротьбу з дитячою порнографією успішно пройшов у Верховній Раді три читання. У кожному з них отримав підтримку конституційної більшості, що є досить нечастим явищем у стінах на Грушевського, 5. Голосування у третьому читанні і в цілому відбулося в середу 20 січня. Того дня 307 народних обранців натиснули на зелену кнопку. Голова парламенту Володимир Литвин уже підписав документ і відправив на підпис президентові.

У принципі, дуже малоймовірно, що Віктор Ющенко ризикне накласти вето. Хоча той факт, що кілька місяців тому глава держави таки ветував закон про заборону грального бізнесу, свідчить: причини для побоювання, хай і невеликі, та залишаються. Втім, подолати вето буде нескладно. Та й Віктор Ющенко під завісу своєї каденції навряд чи захоче ввійти в історію як президент, котрий дав зелене світло дитячому порно.

Суспільно-провайдерська істерія, що спалахнула навколо законопроекту №3271, а тепер уже Закону «Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти (щодо боротьби з дитячою порнографією)», вразила навіть бувалих законотворців. Щось схоже сталося, коли горно сесійного залу проходив закон «Про захист суспільної моралі». Тоді теж тільки найлінивіший утримався від критики. Шпальти газет і ефіри телеканалів були переповнені демагогією з використанням стандартних штампів: «замах на свободу слова», «повернення в кам’яний вік», «релігійно-моральне мракобісся» тощо. І щоразу спливав апокаліптичний висновок: якщо закон ухвалять, Україні як демократичній державі настане край.

Та ось уже шість років живемо з «моральним законом», а демократія все ще продовжує так-сяк розвиватися, свобода слова тріумфує (місцями — зашкалює), а охочі подивитися на еротику так само вільно можуть купити уподобаний ними журнал. Зате встановлені хоч якісь етичні рамки для ЗМІ. І, що принципово важливо, — з’явилися конкретні правові норми, на які можуть посилатися громадяни, котрі прагнуть захистити себе від полунички, якої не замовляли. З якого доброго дива апологети моральності мають поступатися щороку новою п’яддю землі?! Тому на кожну аморальну дію в медіа виникає законодавча протидія, на яку є суспільний попит. Тому відповідні законодавчі ініціативи народних депутатів — кон’юнктурні, в хорошому сенсі цього слова.

Це як із законом про заборону куріння у громадських місцях: тепер держава, принаймні формально, поважає права охочих жити поза тютюновим димом. То чому ж охочі захистити себе і своїх дітей від провокаційно оголеної натури, тим більше дитячої, не можуть вимагати реалізації свого права?!

Закон ухвалено! Що тепер?

Коротко пройдімося по ключових нормах згаданого закону про боротьбу з дитячою порнографією, який вносить зміни до Законів «Про захист суспільної моралі», «Про телекомунікації», а також до Кримінального кодексу України. По-перше, він вводить у вітчизняне законодавство поняття «дитяча порнографія» (дивно, що цієї дефініції досі в нашому правовому полі не було). По суті, тільки тепер криміналісти і слідчі в рамках кримінальних справ можуть ідентифікувати відповідну візуальну продукцію як дитяче порно (раніше використовувалося тільки загальне поняття — «порнографія»). Слід зазначити, що визначення дитячої порнографії взяте з визнаних міжнародних класифікаторів і конвенцій, під якими Україна як держава підписалася раніше.

По-друге, новий закон покладає цілком закономірну відповідальність на провайдерів — компанії, котрі надають послуги доступу до всесвітньої мережі Інтернет. Відтепер вони зобов’язані ретельніше стежити за фактами зберігання і поширення в Мережі продукції, яку можна класифікувати як дитячу порнографію.

Новий закон також зобов’язує провайдерів блокувати доступ до сайтів із незаконним контентом. Але це тільки в тому разі, коли є відповідне рішення суду. Втім, і без цього закону провайдери зобов’язані були б підпорядковуватися рішенням Феміди. Тож галас навколо цієї норми незрозумілий.

Окремо слід зазначити, що в першій редакції законопроекту містилася вимога до провайдерів зберігати ВСЮ інформацію про ВСІ походеньки користувачів протягом року. Взагалі-то, основний галас якраз був пов’язаний із цією нормою. Але, як зазначив співавтор закону, народний депутат Павло Унгурян (фракція БЮТ), парламентарії пішли на певний компроміс із провайдерами. «Ми вирішили не наполягати на цій редакції, бо були побоювання, що на розкладках із дисками з’являться CD з докладним описом усієї історії подорожі по Інтернету будь-якого користувача».

Тепер компанії зобов’язані зберігати історію активності в Мережі лише того користувача, стосовно якого ведуться процесуальні або оперативно-пошукові дії, і тільки з моменту офіційного початку таких дій (про це слідчі органи повинні сповістити провайдера в письмовому вигляді). Водночас учасники ринку зізнаються, що й досі більшість великих гравців і без відповідного закону зберігали історію походеньок користувачів протягом півроку.

До речі, не завадить констатувати, що в багатьох країнах Європейського Союзу, а також у Російській Федерації провайдери зобов’язані зберігати ВСЮ інформацію щодо ВСІХ користувачів протягом двох-трьох років. І якщо в Росії таку норму виправдовують активною боротьбою з тероризмом, то в ЄС це роблять саме з міркувань боротьби з дитячою порнографією.

По-третє, новий закон вносить зміни і доповнення до Кримінального кодексу. Ввезення в Україну, виготовлення, перевезення, збут і поширення кіно-, відеопродукції, комп’ютерних програм та інших предметів порнографічного характеру, відповідно до статті 301 КК, караються штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням свободи на строк до трьох років.

Тепер цю статтю доповнено новим пунктом, який стосується саме дитячої порнографії. Ввезення, виготовлення, перевезення, збут, розповсюдження, у тому числі з допомогою інформаційно-комунікаційних систем, купівля, обмін і зберігання саме дитячої порнографії каратимуться штрафом від 500 до 700 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, обмеженням або позбавленням волі на строк до п’яти років. А збут і розповсюдження дитячої порнографії серед неповнолітніх каратимуться штрафом від 700 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також обмеженням або позбавленням волі на строк до семи років. Особливо злісні любителі забороненого контенту у разі повторних правопорушень і наявності обтяжуючих обставин можуть загриміти за грати на 10 років.

Опоненти закону намагаються лякати народ тим, що нові норми дозволять боротися з неугодними і конкурентами, наприклад шляхом підкидання їм забороненого відео або розсилання порноспаму. Але, на думку Унгуряна, ці аргументи неспроможні. «Тільки люди, котрі не розуміють суті процесуальної справи, можуть таке стверджувати. Для кваліфікації і класифікації злочину використовується поняття умислу. Якщо немає злочинного умислу, а довести це неважко, то боятися нічого. До речі, якщо остерігатися підкидання наркотиків, то невже через це тепер не передбачати статті в Кримінальному кодексі за розповсюдження наркотиків?!», — розмірковує народний депутат.

Вітчизняний і міжнародний контекст

Напередодні ухвалення закону Дмитро Аносов, начальник відділу МВС України з питань боротьби зі злочинами в сфері суспільної моралі, підкреслював, що новий документ приведе українське законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. «У більшості країн Європи передбачено кримінальну відповідальність за зберігання дитячої порнографії. У нас — ні. У нас і інтернет-провайдери не зобов’язані повідомляти в органи внутрішніх справ про факти її поширення», — казав він тоді.

Депутат-регіонал Олександр Єфремов, один із авторів закону, підкреслив, що головною метою його ухвалення є прагнення зупинити різке зростання кількості випадків педофілії. Йому вторив і генеральний прокурор України Олександр Медведько, виступаючи зі звітом перед Верховною Радою. Він розповів, що в Україні за дев’ять місяців 2009 року зафіксовано вісім тисяч випадків розбещення неповнолітніх, у тому числі — 110 згвалтувань дітей. Це на 17% більше, ніж 2008-го, зазначають у Генпрокуратурі.

Останнім часом Україна стала країною №1 у Східній Європі з експлуатації дітей для виробництва порнографії. Павло Унгурян, у свою чергу, наводить дані Інтерполу за 2008 рік. Відповідно до них, майже 80% дитячої порнографії було виготовлено в Росії, Білорусі, Україні та Молдові. А з 250 мільйонів примірників дитячої порнографії, конфіскованої з 1990 року, 12 мільйонів було знято в Україні. «Головним каналом розповсюдження забороненого відео і фото є Інтернет. Вирішити цю волаючу проблему без змін до законодавства було неможливо», — пояснює Унгурян.

Ще 2007 року Рада Європи ухвалила «Конвенцію про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення». Послатися на цей документ не зашкодить, з огляду на той факт, що Україна є членом Ради Європи з 1995 року. Ми далекі від думки, що всі конвенції та резолюції цієї наддержавної структури — корисні й цінні, але у даному разі документ вийшов дуже конструктивним. Серед іншого в ньому є такі положення:

«Кожна Сторона вживає необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення криміналізації такої умисної поведінки, вчиненої без правових підстав:

а) виготовлення дитячої порнографії;

б) пропозиція або надання доступу до дитячої порнографії;

в) розповсюдження або передача дитячої порнографії;

г) придбання дитячої порнографії для себе або для іншої особи;

д) володіння дитячою порнографією;

е) свідоме отримання доступу до дитячої порнографії з допомогою інформаційно-комунікаційних технологій.

Для потреб цієї статті термін «дитяча порнографія» означає будь-які матеріали, котрі візуально зображують дитину, залучену до реальної або модельованої явно сексуальної поведінки, або будь-яке зображення дитячих статевих органів, в основному із сексуальною метою».

Таким чином, ухвалений в Україні закон для боротьби з дитячою порнографією відповідає нормам міжнародного права, а також законодавчим традиціям західних країн. Більше того, вітчизняний закон за багатьма параметрами менш категоричний, аніж аналогічні документи у країнах Євросоюзу чи Російської Федерації. Все це дозволяє сподіватися, що він допоможе хоча б частково вирішити проблему засилля дитячого порно, у тому числі — в Інтернеті, що відповідає як національним інтересам, так і інтересам здорового глузду.