Підтримати
Олександр Грищенко, Ірина Довгань, Валерій Харчук у різний час пройшли викрадення, незаконне позбавлення волі та подальше катування в підвалах бойовиків на тимчасово окупованій території Донбасу. Після полону їхнє життя змінилося, і нових викликів тільки побільшало. Вже сім років вони збирають докази — документи, фото й відеоматеріали, сподіваючись, що слідчі все ж таки звернуть на них увагу. Заради справедливості вони налаштовані дійти хоч би й довропейського суду з прав людини.
«Судові питання треба вирішувати негайно, адже вже сім років триває безлад із розслідуванням справи, — каже волонтерка і колишня полонена Ірина Довгань. — Мої свідчення є в Генпрокуратурі та військовій прокуратурі. А єдина структура, котра за сім років так і не взяла моїх свідчень, — це чомусь СБУ. В принципі, я розумію, чому нікого не цікавлять мої свідчення. Бо ніякого розслідування в моїй справі не ведеться. Після звільнення я була полишена на себе. Але мала родину. Тому, вважаю, мені було трохи легше, ніж тим полоненим, котрі не мали підтримки зовсім.
У серпні 2014 року мене викрали і позбавили волі учасники незаконних збройних формувань. Під час полону бойовики мене катували, це тривало майже тиждень. Потім мій випадок широко висвітлювали медіа. А після звільнення я продовжувала громадську діяльність і публічний спосіб життя як в Україні, так і за кордоном, зокрема у складі офіційних делегацій.
Кримінальне провадження відкрили 2014 року. Це майже одразу після викрадення, але за кілька років я не отримала жодної інформації про юридичну долю цієї справи, тому 2016-го подала ще одну заяву — до ГПУ. За цією заявою того ж 2016 року слідчі поліції розпочали інше кримінальне провадження. І впродовж трьох років ці дві справи розслідували паралельно різні органи досудового розслідування. При цьому в жодній із відкритих справ мене не допитували як потерпілу.
Тільки торік прокурор об’єднав обидва провадження в одну справу, але це, знову ж таки, не вплинуло на перебіг розслідування. Того ж 2020 року я вже із власної ініціативи двічі подавала слідчому клопотання, щоб мене допитали як потерпілу, проте на жодне з них відповіді не отримала.
Натомість упродовж досудового розслідування слідчі вдавалися до іншого роду «слідчих дій»: оглядали мою сторінку у Фейсбуку та інформацію на новинних ресурсах, а також складали протоколи про допит як свідків осіб, котрим не могли бути відомі обставини вчинення кримінального правопорушення, бо ті люди ніколи не були знайомі зі мною, жили в інших населених пунктах, не були очевидцями злочину».
Ірина може докладно розказати про свою волонтерську діяльність, як допомагала спільно зі своїми знайомими українським військовим влітку 2014 році, що й стало причиною викрадення та катування. Крім того, вона може свідчити і в інших справах, пов’язаних зі злочинами на Донбасі, адже під час полону бачила, як незаконно утримували й катували інших людей.
«Мене запросили до Генпрокуратури України, я розповідав кілька годин. Згодом мене знову запросили викласти деталі полону, але я сказав, що вже все розповів. Я також спостерігаю за бойовиками в Луганську і збираю докази у своїй справі самотужки, тому передав цьому другому слідчому всі зібрані документи. І знову — ніхто нічого не робить, а справа стоїть на місці», — розповідає ще один колишній полонений, лікар-ветеринар Олександр Грищенко.
.png "Валерій Харчук")
«Коли я приїхав до Києва наступного дня після звільнення з полону, мене повезли в МВД, — розповідає депутат міськради в Рубіжному і колишній полонений Валерій Харчук. — Звідти з помічником міністра повезли до слідчого Печерського райвідділу. Слідчий допитував мене упродовж кількох годин, ми намагалися відновити все в деталях. Відкрили провадження.
Я поїхав у Туреччину відпочивати. Повернувся й поцікавився матеріалами кримінальної справи. Мені повідомили, що є свідок мого викрадення, який тоді їхав повз на дачу. Треба, щоб його допитали в Рубіжному. Місто ще, так би мовити, під квазіокупацією. Проте контакти є. Силовики відгукуються, щось вони готові робити.
Я телефоную помічникові міністра й кажу, що це потрібно додати в матеріали справи. Все це триває місяць, — у прокуратурі шукають мою справу, я туди їжджу. Але потім районна прокуратура передала справу в міську, а в тій змінився прокурор. Я намагаюся до нього потрапити, бо тоді ж мені друзі повідомили, що матеріали моєї справи відправили за територіальністю — в Луганськ. У захоплене приміщення міської прокуратури! А там зазначені свідки, очевидці і все таке. Я намагаюся їм про це сказати, але ж ніхто не виходить до приймальні.
Зрештою з якоїсь спроби я увірвався до приміщення прокуратури, викликав туди міліцію. Мене пропустили. Очікую у приймальні нового прокурора. Кажу: ви бандитам передали матеріали кримінальної справи і говорите, що це нормально? Він відповідає: «Так».
Я пішов. Більше нічого не бачив, не знав. У 2019-му написав запит, де моя справа. Відповіли, що в Харкові, та й усе.
Я збираю докази. У мене є відео з місця злочину. Мене викрали в полі, коли я приїхав на зустріч на своїй машині. Бойовики її обстрілювали. Все, що досі зробили в поліції, — зібрали на тому полі гільзи. Й кінець розслідуванню.
Працівники СБУ постійно наголошують, що безпосередні учасники викрадення були в масках. Але якось вони встановили, що виконавцем був Рома Цибенко. Це житель Рубіжного, який вступив до бандформування. Щодо замовника, то тривалий час мені вказували на Хоменка. Але це тому, що їм самим так вигідно. Звісно, я хочу, щоб усіх бандитів було знайдено й засуджено. Вважаю, що амністія — це потурання вбивствам і катуванням. Хоча знаю, що по закінченні військових конфліктів таке — нормальна світова практика. Навіть військових злочинців виправдовують — Сербія, Хорватія. Попри те, що вони є учасниками конфлікту. А ось мирні жителі, підприємці — учасниками конфлікту не є.
Вважаю, Україні, щоб добитися справедливості, потрібно акцентувати на непорушних європейських інститутах і говорити про мародерство, вбивства мирних жителів, тортури, незаконну експлуатацію приватної власності».
Докази збирають не тільки полонені, а й правозахисники.
Згідно з дослідженнями правозахисників Східноукраїнського центру громадських ініціатив, якщо українська правоохоронна система й засуджує злочинців незаконних збройних формувань, то лише зрідка. А справи впливових комбатантів затягує або не розслідує зовсім. Спираючись на новий звіт «В атмосфері безкарності: проблеми притягнення до відповідальності осіб, причетних до незаконного позбавлення свободи цивільного населення під час збройного конфлікту на Донбасі», правозахисники говорять: ситуація з правосуддям досі тяжка. Але якщо мати сили і час та лупати скалу, то трапляються і справи, які суд розглянув на користь полонених.
«В українських реаліях чи не єдиний шанс домогтися просування слідства вперед — це активна участь у процесі самих постраждалих, — коментує голова ГО «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» Володимир Щербаченко. — Це звучить абсурдно, але вони самотужки збирають докази. Їм необхідно регулярно знайомитися зі справою, вимагати від слідчого вчинення певних слідчих дій. Це попри те, що ці люди пройшли полон, катування й опинилися після звільнення без грошей, без житла, з підірваним здоров'ям. Вони опинилися в ситуації, коли слідство не ведеться роками, а злочинці, котрі вчиняли жахливі злочини проти людяності, залишаються безкарними».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google