Закон про мову: засади мовної політики чи засідка?

Мова, яка є величезним надбанням людства і виступає універсальним засобом спілкування людей, їх об’єднання і порозуміння, в Україні стає засобом конфронтації та розколу суспільства. На превеликий жаль, у нас знову виходить не так, як у нормальних людей, наділених великим природним даром мислити, говорити і, що дуже важливо, розуміти та чути одне одного. Кажу «у нас», маючи на увазі перш за все тих, хто породив і безсовісно експлуатує мовну проблему, - політиків. Бо в Україні об’єктивно мовної проблеми в тих масштабах, до яких вона актуалізована у зв’язку з ухваленням проекту закону «Про засади державної мовної політики», не існує. Це підтверджується аналізом мовної ситуації в Україні, законодавства, що регулює питання використання мов, результатами соціологічних опитувань¹.

Перше й головне, що слід констатувати, - це те, що мовне питання порушується переважно в період виборчих баталій, виноситься на найвищий політичний рівень, «вкидається» політиками в суспільство і використовується як засіб здобуття ними політичних дивідендів. І люди це добре розуміють. Проведене в червні нинішнього року соціологічне опитування засвідчило, що переважна більшість громадян (65,1%) вважають внесення мовного
законопроекту Ківалова-Колесніченка передвиборною PR-акцією.

Як свідчать дослідження, мовну проблему громадяни стабільно не вважають такою, що потребує нагального, а тим більше - радикального розв’язання. У своєму повсякденному житті вони не мають істотних перешкод для спілкування, використання мови для самовираження, самореалізації, вирішення ділових та особистих питань. Це означає, що ситуація з мовами в Україні об’єктивно є загалом нормальною. Точніше - була: до ініціювання мовного проекту Ківалова-Колесніченка та голосування за нього в парламенті. Після цього вона стала конфронтаційною.

Значною мірою тому, що було застосовано грубий політичний підхід, який яскраво проявився у проштовхуванні проекту через парламент. Таке важливе соціально чутливе й делікатне питання, як мовне, ініціатори мовного проекту 3 липня 2012 р. вирішили за 33 секунди. О 16 годині 09 хвилин 02 секунди відбулося голосування за внесення проекту до порядку денного, а вже о 16 годині 09 хвилин 35 секунд було завершено голосування про прийняття його в цілому як закону. При цьому з того, як вносився цей проект до порядку денного і як відбувалося голосування, абсолютно не зрозуміло, в якій редакції він виносився на голосування і був проголосований. Можливо, колись про це дійство скажуть як про 33 секунди, що приголомшили Україну.

Бо суспільство більше шокував не зміст проекту (з огляду на його авторів, він цілком очікуваний), а спосіб його прийняття - брутально-цинічний. Стосовно Конституції і законів, регламенту діяльності парламенту і законодавчих процедур, колег-депутатів, котрі мали іншу позицію з цього питання, зрештою - громадян України, для яких начебто й ухвалювався цей акт. Зненацька - без розгляду проекту профільним парламентським комітетом, без юридичної експертизи, без складання і роздачі депутатам порівняльної таблиці, без попереднього внесення проекту до порядку денного, без постатейного його обговорення та голосування, без дотримання визначеного Конституцією порядку ухвалення законів... Так доленосні для країни питання вирішувати не можна. Ні з погляду державного підходу, ні з погляду наслідків.

Попри загальні декларації щодо піклування про інтереси всіх національних меншин, апологети «мовного» проекту насправді переймаються підвищенням статусу однієї такої мови - російської. Інші мови національних меншин ідуть, як мовиться, паровозиком - на додаток. Це випливає зі змісту законопроекту, аналізу висловлювань суб’єктів цієї законодавчої ініціативи та їхніх активних прибічників.

Невеличка, але дуже показова деталь: у самому проекті (ст. 7) перелік регіональних мов або мов меншин України починається з російської мови, а далі за алфавітом ідуть усі інші - білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька. Для чого це зроблено - зрозуміло. А ось із яких підстав - ні. Відомо, що російська мова серед мов національних меншин є найбільш поширеною в Україні. Це - незаперечний факт. Але юридично всі мови національних меншин України - рівні. Якщо їх перелічувати, то юридично коректно робити це в алфавітному порядку - що жодним чином не принижує якусь (у т.ч. російську) мову. Якщо ж дотримуватись іншого принципу - поширеності мови, то в проекті послідовність переліку мов мала б бути іншою.

Крім того, в тексті проекту російська мова згадується дев’ять разів, тоді як інші мови національних меншин України - лише по одному разу (коли наводиться їх перелік).

Проектом (ст. 22) російська мова - єдина з мов національних менших України - визнана основною мовою інформатики в Україні. При цьому передбачено, що комп’ютерні системи і їх програмне забезпечення державних органів, установ, підприємств та організацій, а також органів місцевого самоврядування мають забезпечувати можливість обробляти російськомовні тексти. А як же проголошений цим-таки законопроектом принцип рівноправності всіх національних мов? Чи серед мов національних меншин є мови рівні, а є рівніші?

Привертає увагу ще одне положення проекту Ківалова-Колесніченка, що стосується законодавчого регулювання мови роботи, діловодства та документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ст. 11 проекту передбачено: «Тексти офіційних оголошень, повідомлень виконуються державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради такі тексти можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами)».

Зрозуміли суть зазначеного положення? Вона дуже проста: якщо, скажімо, в якомусь селі Закарпаття регіональною мовою буде визначено угорську, то оголошення чи повідомлення органів місцевої влади та органів самоврядування в ньому можуть розповсюджуватися двома мовами - угорською або російською. Чому угорською - зрозуміло, а ось чому російською, а не державною (українською), - ні. Закарпаття - це ж не Росія, а Україна.

Навіть цих кількох прикладів достатньо, аби зробити висновок, що проект штучно вивищує в Україні російську мову як над державною (українською), так і над іншими мовами національних меншин. На моє переконання, це зовсім не потрібно ні російській мові, ні російськомовному населенню України. Російську мову не потрібно штучно й силоміць вивищувати над іншими. Вона має своє гідне місце і в Росії, і в світі, і в Україні.

У нашій державі російська мова посідає належне місце, обумовлене історією, великою чисельністю носіїв цієї мови в Україні, значною її поширеністю на території нашої країни, тривалим виконанням нею функції «мови міжнаціонального спілкування народів». При цьому не вбачається жодних серйозних підстав стверджувати, що російська мова в Україні позбавлена умов вільного розвитку та використання, є незахищеною. Якби було інакше, то суспільство в той чи інший спосіб реагувало б на прояви необґрунтованого ущемлення російської мови.

Як свідчать соціологічні дослідження, умови для розвитку і використання російської мови в Україні стають дедалі сприятливішими. Так, якщо у 2005 р. про актуальність питання статусу російської мови особисто для себе заявляло 8,9% громадян України, у 2007 р. - 7,5%, то у червні 2012 р. - лише 3,9%.

Часто як на аргумент на користь підвищення статусу російської мови посилаються на начебто серйозні перешкоди в навчанні дітей цією мовою як рідною. Тим часом на неможливість навчання дітей рідною мовою у своєму регіоні як на важливу й актуальну для себе проблему вказують 3% громадян (опитування проводилось у березні 2011 р.). При цьому слід розуміти, що для респондентів рідною могла бути не лише російська чи будь-яка інша мова національних меншин України, а й українська (наприклад, на Сході чи Півдні країни).

Сьогодні російська мова має також сприятливе для свого розвитку та використання законодавче регулювання. Чинний закон про мови (Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» 1989 р.) закріплює високий (навіть - особливий) статус російської мови в Україні, встановлює найширші можливості для її використання. Ось лише кілька його положень.

Законом (ст. 4) російська мова визнана мовою міжнаціонального спілкування, а держава зобов’язана забезпечити «вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування». При цьому громадяни мають право звертатися до державних органів, підприємств, установ та організацій українською або іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. За відмову службової особи прийняти й розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення передбачено відповідальність відповідно до чинного законодавства. Рішення по суті звернення оформляється українською мовою чи іншою мовою роботи органу або організації, до якої звернувся громадянин (ст. 5). На бажання громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою. До речі, схожі положення містяться і в Законі «Про звернення громадян».

Чинний закон встановлює також, що російська мова може бути мовою роботи, діловодства та документації (ст. 11), мовою технічної і проектної документації (ст. 13), мовою виховання та одержання освіти (ст. ст. 25-28) тощо. Широкі гарантії щодо користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови (це повною мірою стосується російської мови) в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства передбачає і Закон «Про національні меншини в Україні».

Безперечно, закон про мови 1989 р. застарів, хоча б з огляду на те, що він приймався за часів Радянського Союзу і певною мірою зорієнтований на існуючі на той час відносини України й СРСР, України та інших союзних республік. Але в основі своїй він закріплює загалом належний правовий статус української мови як державної, передбачає необхідні умови для розвитку і використання російської мови та інших мов національних меншин. Тобто він у принципі забезпечує правильний баланс української (як державної), російської (як мови національної меншини з особливим статусом) та інших мов національних меншин України.

Цей закон потрібно змінювати - «осучаснювати», вдосконалювати, деталізувати, приводити у відповідність до Конституції України та рішень Конституційного суду, міжнародно-правових актів, узгоджувати з іншими законами. Але для кардинальної зміни законодавчого регулювання розвитку та використання мов, як це зроблено проектом Ківалова-Колесніченка, не існує ні об’єктивної потреби, ні фактичних і юридичних підстав.

Ухваленням нового мовного закону Україна ризикує втратити один із ключових своїх здобутків, отриманих у результаті багатовікових прагнень, поневірянь і завоювань українського народу, - власну мову. Парадоксально, але факт: здобувши державну незалежність, Україна може втратити те, що мала навіть у радянський період свого розвитку.

Один із головних аргументів, який використовують різні сторони в «мовному протистоянні», - посилання на ст. 10 Конституції України, якою, зокрема, визначено державну мову України - українську. При цьому, не вдаючись в історію питання, багато хто вважає, що статус єдиної державної українська мова отримала після набуття Україною незалежності.

Насправді такий статус на конституційному рівні українська мова мала і в часи Радянського Союзу: у ст. 73 Конституції Української РСР 1978 р. було встановлено, що «державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».

Більше того, формально-юридично в Конституції України 1996 р. було навіть послаблено статус української мови та підвищено статус російської мови, порівняно з тим, як це визначалось у Конституції Української РСР 1978 р.: в останній її редакції російська мова не згадувалась і не вирізнялася з-поміж інших мов національних меншин. Натомість у Конституції 1996 р. вона вирізняється.

Це ж саме стосується і регулювання питання статусу мов та їх використання на рівні закону. Хоч як це парадоксально, але вищезгаданий радянський закон про мови 1989 р. надає українській мові як державній значно більшого значення, передбачає ширші умови для її розвитку і використання, ніж це робить законопроект Ківалова-Колесніченка, «народжений» на двадцять першому році незалежності України.

Це стає очевидним навіть при порівнянні загальних положень цих законів. Так, радянський закон визнає українську мову «одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу», встановлює, що «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». У преамбулі проекту Ківалова-Колесніченка положення щодо української мови сформульоване так: «Надаючи важливого значення зміцненню статусу державної - української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності».

Як бачимо, за варіантом Ківалова-Колесніченка, українська мова з вирішального чинника національної самобутності українського народу перетворилася в найважливіший (що далеко не одне й те ж саме), а обов’язок держави забезпечувати українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності зовсім випав з основних положень закону.

Примітно, що радянський (!) закон встановлює обов’язок для республіканських і місцевих державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій створювати «всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею». Законопроект Ківалова-Колесніченка такого обов’язку не передбачає. Хоча потреба в цьому є. Адже в Україні до сьогодні не створено всеосяжної системи сприяння опануванню державної (української) мови. Так, на питання «Чи знаєте Ви конкретний заклад у Вашому населеному пункті, де доросла людина могла б вивчити українську мову?» 73,5% опитаних відповіли - «ні» (опитування проводилось у грудні 2011 р.). До речі, у зв’язку з цим необхідно привернути увагу «великих» націонал-патріотів на чолі з В.Ющенком, які у 2005-2009 рр. обіймали високі державні посади й мали можливість реально подбати про вирішення мовного питання: не гарні слова потрібно було говорити про «солов’їну мову», не бити себе як її захисника у груди, а конкретні справи робити у цій сфері.

Маючи де-юре статус державної, де-факто українська мова повноцінно такою не є. Причина - в недолугій і не проукраїнській мовній політиці вітчизняної влади. Сьогодні українська мова пригнічується на державному рівні. Багато найвищих посадових осіб державної влади демонстративно ігнорують її під час виконання свої посадових обов’язків - у роботі найвищих державних органів, публічних виступах, інтерв’ю, під час офіційних зустрічей тощо.

Суспільство відчуває цю тенденцію: соціологічні дослідження фіксують найбільше погіршення становища саме україномовного населення України. Так, на запитання «Яким чином протягом останнього року в Україні змінилося становище україномовного населення?» 23,2% опитаних відповіли, що воно змінилося на гірше, й лише 6,2% - на краще. Що стосується російськомовного населення, то про те, що його становище погіршилося, заявили 17,8% респондентів, покращилося - 10% (опитування проводилось у грудні 2011 р.).

І проект Ківалова-Колесніченка істотно погіршує нинішнє становище української мови в Україні. У ньому спостерігається спроба підмінити конституційний статус української мови як державної, звузити її сферу використання, замінити її застосування на російську.

По-перше, це робиться з допомогою авторського визначення поняття державна мова. У ст. 1 проекту передбачено, що «державна мова - закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики тощо». Таке визначення дозволяє підвести під це поняття не лише українську, а й іншу, передусім російську мову. Адже на сьогодні державна мова визначена не аморфним «законодавством», а актом найвищої юридичної сили - Конституцією України. У разі набуття чинності проект Ківалова-Колесніченка стає частиною «законодавства», його положення про обов’язковість у відповідних випадках застосування російської мови підпадають під ним же визначене поняття державної мови, а отже - в позаконституційний спосіб російська мова набуває в Україні статусу державної. Конгеніально! - сказав би Остап Бендер.

По-друге, це робиться шляхом витіснення української мови із виключної сфери її застосування як державної мови. Так, проект (ст. 14) дозволяє судам здійснювати провадження регіональною мовою (мовами). Тим часом, відповідно до Конституції (ст. 10) та рішення Конституційного суду у справі про застосування української мови, мовою судочинства є виключно державна мова. Слід зазначити, що такий статус української мови в судочинстві зовсім не виключає широких можливостей для використання учасниками процесу їхньої рідної мови, - нинішня судова практика є того переконливим підтвердженням.

По-третє, проект закріплює юридичні передумови, які не вимагають від громадян України, в т.ч. і державних службовців, обов’язкового знання державної (української) мови, - вони можуть обмежуватися знанням лише регіональної мови чи мови національних меншин.

Для визначення такого статусу української мови немає жодних юридичних і фактичних підстав.

Багато правників, із правової точки зору, розцінюють ухвалення цього проекту як підрив конституційного ладу України. Річ у тому, що ним змінюється конституційний статус мов (передусім української як державної та російської як мови національної меншини України). Питання ж мови є складовою конституційного ладу в Україні. А зміна конституційного ладу - це виключна прерогатива українського народу, а не парламенту. Як зазначив Конституційний суд, що й визнав питання мови складовою конституційного ладу, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові».

Передбачена цим проектом зміна законодавчого регулювання використання мов в Україні не має під собою також належної соціальної бази. Так, проведеним у червні нинішнього року соціологічним опитуванням встановлено, що найбільшу підтримку громадяни (43,6%) висловлюють існуючому юридичному співіснуванню української та російської мов. До цього варто додати позитивне ставлення абсолютної більшості наших громадян до української мови як до атрибуту незалежної Української держави. 31,8% громадян заявили, що пишаються цим, а ще 60,5% - ставляться позитивно. Лише 6% опитаних висловили негативне ставлення до цього факту (опитування проводилось у серпні 2011 р.).

Врегулювання мовного питання потребує не так законодавчих змін, як здійснення належної (продуманої, виваженої, обґрунтованої, толерантної) культурної політики. І передусім - високого рівня культури й освіченості тих, хто визначає і реалізує таку політику. На жаль, доводиться констатувати, що запропонований підхід до вирішення мовного питання в Україні з допомогою проекту Ківалова-Колесніченка не відповідає цим вимогам. Мовний законопроект ухвалено в неприйнятний для правової держави спосіб, який є виявом законодавчої дикості і засвідчує відсутність парламентаризму в Україні.

З огляду на зазначені вище обставини, його впровадження у практику (тим більше якщо це робитимуть так, як його ухвалювали) може створити велику суспільну напруженість на мовному ґрунті, спровокувати розкол українського суспільства за мовною ознакою, коли люди визначатимуть своє ставлення до інших за критерієм мови в параметрах «свій-чужий». Раніше громадян України вже штучно ділили за регіональною ознакою (місцем проживання: Схід - Захід), тепер до цього може додатися мова. Дуже хочеться, щоб цього не сталося.

¹У статті наводяться результати соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова у 2005-2012 рр. Усі опитування здійснювалися за багатоступеневою випадковою вибіркою із квотним відбором респондентів на останньому етапі, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками (регіон проживання, тип і розмір населеного пункту, вік, стать). Теоретична похибка вибірки всіх опитувань не перевищує 2,3%.