ЯК СУД «ЛЕГАЛІЗОВУВАВ» «КОПІЮ» ЗА ВІДСУТНОСТІ ОРИГІНАЛУ

Господарський суд м.Києва розглянув 21 серпня 2002 року справу №27/37 і ухвалив рішення на підставі ксерокопії нібито банківської гарантії. Копію зацікавлена сторона, мабуть, для більшої доказовості сама ж про всяк випадок і завірила. Підпис поставила людина, точне ім’я якої досі залишається невідомим. Коротше кажучи, у якійсь частині історія цілком із серії про кінське прізвище. Щоправда, в дусі сучасності (прямо поле чудес!), є підказка. Проглядається перша літера факсиміле, яка для визначення істини і об’єктивного, неупередженого розгляду справи в даній ситуації, виявляється, може становити інтерес... тільки для прокуратури. Господарські, апеляційні господарські суди, а також Вищий господарський суд України в такі деталі у нашій країні не вникають. Не царська ця справа, неодноразово просвіщали автора на конкретному прикладі справи №27/37 представники українського господарського судочинства.

Ще три роки тому системної структури буржуазного судочинства — апеляційних судів — в Україні не було. Appellatio (від латинського) — це звернення. У довідковій літературі того часу можна було дізнатися, що апеляція надавала стороні можливість оскаржити судові вироки і рішення, які не набрали законної сили. Апеляційний суд наново досліджував наявні у справі й новоподані докази і або затверджував оскаржене рішення, або виносив нове. Це все у них. У радянському праві, за яким ще кілька років працювало судочинство в незалежній Україні, існувала єдина форма оскарження судових рішень — касація. Функції ж апеляційних судів виконував так званий нагляд у складі голови суду першої інстанції та його заступників, які мали право перевіряти рішення очолюваних ними підрозділів. Сьогодні фахівці з приводу цієї системи висловлюють різні думки. Одні кажуть, що це було навіть добре, інші в корені не погоджуються. Проте і ті, й інші одностайно відзначають, що система працювала досить ефективно і для винесення остаточного рішення в найскладнішій і найбільш заплутаній справі, скажімо, у системі господарських, арбітражних судів, було потрібно, максимум, три місяці.

Нині, прикладом чого може слугувати справа №27/37, для цього, схоже, і трьох років замало буде. Причому маємо свого роду безпрецедентний випадок, коли вся судова інтрига зав’язана виключно на вищезгаданій вкрай сумнівній копії факсу, перевірити справжність якого, за найменшого бажання і, природно, у повній відповідності до процесуальних норм, не становило особливих складнощів.

Отже, надамо слово документам. У червні 2001 р. у Господарський суд Донецької області надійшла позовна заява від ДТЕП (державне транспортно-експедиційне підприємство) «Інтертранс» (м. Київ) до АБ «Ікар-банк» (м. Донецьк) про стягнення боргу в сумі 2 млн. грн. Відповідно до статті 15 Господарського процесуального кодексу України, у порядку загальної підсудності, за місцем перебування відповідача Господарським судом Донецької області вже 17 серпня того ж року було відкрито провадження у справі №1/97. Перше засідання призначили на 1 жовтня того ж року. Однак, панове, стежте за руками, за три дні до цього, 28 вересня 2001 р., ДТЕП «Інтертранс» несподівано подає в Господарський суд Донецької області заяву про припинення провадження у цій справі. Мовляв, суд розглядає іншу справу, яка, на думку держпідприємства, має стосунок до заявленого позову. Клопотання було задоволено. Постановою Господарського суду Донецької області розгляд позову було припинено до завершення провадження у справі №14/202. Усе чітко, прозоро, ясно. Далі, 20 червня 2002 р., цей же суд, відповідно до духу і букви закону, звернувся до сторін із вимогою проінформувати його про результати розгляду справи №14/202. І раптом, 11 липня того ж року, заступник голови Вищого господарського суду України пан Осетинський видає розпорядження Господарському суду Донецької області передати справу №1/97 у Господарський суд м. Києва. Підстава? Виявляється, через тиждень після звернення, панове, стежте за пустотливими рученятами, 27 червня 2002 р., ДТЕП «Інтертранс», фактично не маючи на те жодних підстав (адже провадження було припинене на клопотання самого «Інтертрансу»), висловлює сумнів у об’єктивності розгляду справи Господарським судом Донецької області і звертається з листом на адресу ВГСУ. Як бачимо, пан Осетинський бере щонайбезпосереднішу участь у цій нехитрій багатоходівці, відразу виструнчується і незаконно, як згодом визначає Верховний суд України, змінює підсудність справи №1/97, якій у Господарському суді м. Києва надається вже відомий нам №27/37.

Подальше для професіоналів на власному полі було не таким уже складним. Справа пішла торованим сценарієм, де кожен добре знав і виконував свою роль. ДТЕП «Інтертранс», усупереч тому, що мав власний юридичний відділ, укладає договір на юридичне обслуговування з ТОВ «Інвесткомсервіс» на дуже переконливу суму із семизначними цифрами. У рамках цієї домовленості по попередній справі «Інтертранс» перераховує «Інвесткомсервіс» 200 тис. грн. Потім, за кілька днів до початку першого судового засідання з участю «Ікар-банку», переказує тій-таки юридичній фірмі ще 400 тис. грн. і, мовляв, знай наших, виставляє їх додатково до заявленої суми позову. Як уже говорилося, Господарський суд м. Києва (суддя О.Бачун), не мудруючи лукаво, без зволікання задовольняє позов, який поважчав на 400 тис. грн., у повному обсязі. Цікаво зазначити, що активної участі ТОВ «Інвесткомсервіс» у цьому судовому процесі чомусь не спостерігалося. У цьому плані запитання, звісно, дуже цікаве, а саме: кому й за що були сплачені напередодні слухання справи №27/37 у Господарському суді м. Києва державні кошти?

Цікаво також подивитися, як Господарський суд м.Києва всебічно, повно та об’єктивно розглядав усі обставини справи №27/37 і ухвалював рішення відповідно до вимог матеріального і процесуального права. Оскільки самої ксерокопії нібито гарантійного листа банку, що її будь-який школяр організує за п’ять хвилин, було явно замало, то шановний суд, здається, мусив застосувати деякі прийоми з розряду оригінального жанру. Причому, уявіть, принципово для того, щоб створити в матеріалах справи ілюзію виконання своєї ж від 31.07.2002, першої в цьому процесі, ухвали, якою зобов’язував (!) позивача надати оригінал гарантійного листа. Оскільки позивач цієї вимоги не виконав, то суд, із незрозумілих міркувань, вирішив полегшити поставлене перед ним завдання. Тому для надання видимості справжності документові, існування якого в поданій «Інтертрансом» редакції банк із самого початку категорично заперечував, свою печатку на ксерокопії визнав за можливе поставити і суд, а поруч зі штампом «з оригіналом згідно» розписався помічник судді. Зазначимо, що цей автограф і відбиток штампа стали єдиним розбірливим фрагментом ксерокопії факсу як основного доказу, що його майстри праці з ксероксом, слід гадати, з любові до справи, прикрасили, мов крашанку.

Коли «оригінал», створений спільними зусиллями Господарського суду м.Києва й «Інтертрансу», надійно прописався в матеріалах справи №27/37, можна було як докази використовувати другорядні обставини й деталі, які самі по собі, без «гарантії», нічого не коштували й розсипалися, мов карткові будиночки. Тому три, за твердженням відповідача, абсолютно самостійних договори, що були укладені в різний час і мали розбіжності в 15 пунктах, суд із подачі позивача розглянув як один. Навіщо? Логіка в принципі зрозуміла. За першим із них заборгованості господарського партнера «Інтертрансу», яким значилося ТОВ «НВП «Донвуглепневматика», не було. Проте був гарантійний лист АК «Ікар-банку» щодо договору поручництва за «Донвуглепневматику» на 2 млн. грн. По двох інших уже була наявна заборгованість «Інтертрансу» з боку того ж партнера більш як на 8, 2 млн. грн., але... не було гарантійних зобов’язань банку. Отже, якщо якимось чином назвати всі ці договори єдиним цілим, то, саме собою, гарантія банку, представлена в матеріалах суду ксерокопією «оригіналу», автоматично поширюється й на них. Що і було зроблено.

У потрібний час у потрібному місці з’явилася ксерокопія факсу, нібито відправленого з кабінету директора філії ДТЕП «Інтертранс» на Донецькій залізниці в головний офіс у Київ. Момент дуже цікавий для розуміння суті питання. Адже, як уже зазначалося, всупереч усім трудам, оригіналу цього факсу, що його банк із самого початку називав підробкою, ніхто так і не побачив. Просто анекдот. Щоб хоч якось пояснити вищестоящому начальству зникнення державних коштів, знайти крайнього й уникнути відповідальності, керівництво ДТЕП «Інтертранс», з одного боку, стверджувало, що таку гарантію воно має, а з іншого, продовжуючи напускати туману, гарячково організовувало цілу бригаду для її пошуків. Більше того, і сам господар кабінету (нині пенсіонер і помічник народного депутата) прямим текстом на різних рівнях неодноразово заявляв, але не був почутим, що такого документа не бачив, не відправляв і нікому не доручав відправляти. Справу ж проти банку без зайвої дипломатії називає аферою, покликаною замести сліди мільйонів, що їх друзі-партнери «Інтертрансу» по спільній фінансово-господарській діяльності з ТОВ «НВП «Донвуглепневматика» поцупили і, коли запахло смаженим, просто зникли. Природно, разом із відвантажувальною інформацією та перевізними документами.

Але навіть без цих важливих свідчень, які моментально розставили б усе на свої місця, Київський апеляційний господарський суд 15 жовтня 2002 р. рішення Господарського суду м.Києва за тими ж, наявними у справі №27/37, матеріалами скасовує, у позові державному транспортно-експедиційному підприємству «Інтертранс» відмовляє. В ухвалі сказано, що «позивачем не доведено поширення гарантії на зобов’язання, що є предметом позову у даній справі».

І ось на сцені знову з’являється ВГСУ. У його ухвалі від 24 січня 2003 р. в еквілібристиці слів, логічних побудов, висновків і суб’єктивних оцінок колегії суддів (головуючий І.Плюшко) знову, майже як ритуальне заклинання, доказу якого паства ніколи не має права вимагати, фігурує «згідно гарантійного листа від 03.01.2001 відповідач зобов’язався перед позивачем відповідати за сплату платежів ТОВ «НВП «Донвуглепневматика». Так, знову йдеться про «гарантійний» лист під №12/18, сумнівна ксерокопія якого легалізувалася з допомогою факсу і невідомо на якій підставі завірялася помічником судді Господарського суду м.Києва. Відповідно і висновки: «Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2002 скасувати. Рішення господарського суду м.Києва від (?) 29.03.2002 залишити без змін». До речі, про глибину опрацювання представленого у справі матеріалу, професіоналізм і якість підготовки цієї ухвали колегією ВГСУ свідчить не тільки помилкова дата (Господарський суд м.Києва відбувся 21.08.2002), а й зменшення на три порядки суми «витрат на адвокатські послуги». Як кажуть в Одесі, воно їм було треба? Схоже, випадок той, коли старшина сказав іти вантажити «люміній». При цьому представнику відповідача тричі неправомірно відмовляли в законному проханні ознайомитися з матеріалами справи, за якою ВГСУ виніс рішення.

Багатокрапку в колі першому справи №27/37 поставив 26 серпня 2003 р. Верховний суд України, який встановив, що «дана справа в порушення вимог процесуального кодексу була передана Господарському суду м.Києва листом заступника голови Вищого господарського суду України та розглянута судом з порушенням правил територіальної підсудності, установленої статтею 15 Кодексу». Відтак Судова палата в господарських справах ВСУ (головуючий В.Стефанюк) скасувала постанову ВГСУ, постанову Київського апеляційного суду і рішення Господарського суду м. Києва, направивши справу на новий розгляд у Господарський суд Донецької області.

Початок кола другого точно відповідав першому: Господарський суд Донецької області 15 листопада 2003 р. не став сушити голову з приводу сумнівної копії і, по суті, скопіював рішення Господарського суду м. Києва. Тут, припускаю, могло бути без варіантів, а суддям, як тим солдатам, довелося й надалі вантажити корпоративний «люміній» на базі попередніх доказів. Та ось Донецький апеляційний господарський суд, який 13 квітня нинішнього року виніс свій вердикт у справі №27/37, потрапив у делікатне становище. На той час у рамках кримінальної справи, відкритої щодо ТОВ «НВП «Донвуглепневматика», прокуратурою був виявлений оригінал гарантійного листа №12/18 від 03.01.2001, на підставі «копії» якого Господарський м. Києва, ВГСУ і Господарський суд Донецької області задовольняли позови позивача. Отакої! Навіть номери фірмових бланків різні. Причому, це ж треба, той, що на «копії», відповідав номеру бланка, який ще раніше.... був знищений спеціальною комісією у зв’язку з технічними помилками, допущеними в результаті складання документації банку. Та й сам гарантійний лист призначався не «Інтертрансу», а ТОВ «Інтерсервіс», із яким ТОВ «НВП «Донвуглепневматика» теж мало договірні відносини з приводу транспортно-експедиційного обслуговування. Про що, до речі, і твердив відповідач із самого початку.

У цій ситуації дії Донецького апеляційного господарського суду (голова В.Татьков) вражають. Колегія цього суду під головуванням Т.Колядка формально виконала всі процедури. Оригінал гарантійного листа з матеріалів кримінальної справи вивчила, у своєму протоколі констатувала факт його існування, але рішення винесла на підставі «копії». Знову взяла гору суб’єктивна оцінка суддів чи?!.

Тепер справу №27/37, мабуть, очікує розгляд у колі третьому. Через «нововідкриті обставини». Цікаво, що цього разу придумає господарське правосуддя, щоб захистити державну структуру, яка завдала державі великих матеріальних збитків?