В’язниця не може бути кращою за волю

Щойно в Україні наближаються вибори президента чи Верховної Ради, починається боротьба за електорат. Для невтаємничених: близько 150 тисяч виборців перебувають у місцях позбавлення волі, ще близько 53 тисяч працюють у системі, забезпечуючи життєдіяльність тюрем, колоній та СІЗО. Претенденти на високі посади розуміють значимість такої кількості електоральних голосів. Ось і сьогодні гучно зазвучала тема в’язниці.

Стаття П.Кравчука («ДТ», № 36) вийшла вчасно, і проблеми в ній озвучені правдиві. Ось тільки в аморальному суспільстві «моральної» в’язниці не буває. Як, утім, ніде у світі не буває виключно моральних громадян. Тоді як законослухняність у багатьох розвинених державах — норма. Закон один для всіх, винятків немає, як немає і преференцій для чиновників високого рангу, суддів, їхніх близьких та далеких родичів, котрі порушують закон.

Будь-яка закрита інституція суспільства таїть у собі можливість будь-яких зловживань. Хіба громадяни нашої країни інформовані про умови утримання в школах-інтернатах, дитячих будинках, психіатричних лікарнях, інтернатах для дітей-інвалідів, ІТУ? Риторичне запитання. Окрема тема — це геріатричні інтернати, де страшний сморід переслідує кожного, хто переступить поріг. Те ж і в державних лікарнях, у яких на лікуванні перебувають старі. Винятком є хіба що київська Феофанія, що з незрозумілої причини фінансується за особливими бюджетними принципами.

Так, система управління в’язницею далека від ідеальної, їй властиві всі хвороби і виразки нашої ще недосконалої держави. І корупція є, і кадрові питання не вирішуються як слід. Специфіка роботи і проблеми персоналу, що постійно спілкується не з найкращою частиною наших громадян, отримуючи убогу заробітну плату, не маючи можливості придбати житло, прогодувати сім’ю, досі залишаються поза зоною уваги. Але ж ці ж проблеми стосуються інвалідів, пенсіонерів та інших малозабезпечених верств населення.

Тюремне відомство не відбирає громадян для відбування покарання на вулиці і на власний розсуд. Прибувають мешканці в камери після обрання судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в СІЗО (хоча законодавство передбачає м’якші міри на період ведення досудового слідства). Трапляється, що досудове слідство триває три-п’ять років. Не секрет, що так звані явки з повинною після певного психологічного, а найчастіше — і фізичного впливу підписують інколи зовсім не ті, хто скоїв карний злочин. Вони проходять суди всіх інстанцій, які далеко не завжди виносять правосудні вироки, і вирушають відбувати покарання. Якщо засуджений невинний, то домогтися скасування неправосудного вироку в Україні практично не можливо, хоча Кримінально-процесуальний кодекс таку можливість передбачає.

Санкції більш як половини статей Кримінального кодексу України передбачають покарання у вигляді обмеження волі, що дає можливість судам широко застосовувати цей вид покарання як альтернативний. Кількість звернень наших громадян у Європейський суд із прав людини проти Держави Україна з приводу незаконних методів ведення слідства, затягування розумних строків перебування під вартою, строків розгляду справ судами, повернення на дослідування, неправосудних вироків зростає день у день.

Постає риторичне запитання: чи є моральність і мораль у правоохоронців, прокурорів та суддів, коли вони відправляють за грати невинних або ж осіб, до яких можна застосувати альтернативні методи покарання?

Та все ж основна маса ув’язнених — це люди, котрі порушили закон, зазіхнули на майно, здоров’я і життя людини, тому вони повинні відбути покарання. Ті, хто відбуває покарання в зоні, мають дах над головою, де тепло взимку і є можливість дотримуватися особистої гігієни, забезпечені хоч мінімальною медичною допомогою. Сьогодні зона нагодована, і ніхто не перешкоджає спілкуванню з духівництвом. Для неграмотних (такі з’явилися за роки незалежності України) працюють школи. Засудженим дається можливість отримати професійну підготовку. У багатьох колоніях є робота. Безумовно, ніхто не стверджуватиме, що українські в’язниці належать до найкращих пенітенціарних установ світу.

А чи всі громадяни України, котрі не порушували закону, забезпечені дахом над головою, достатнім прожитковим мінімумом, роботою й елементарним медичним обслуговуванням? Звісно, ні. А чи може в’язниця бути кращою за свободу? Ні, ні і ні.

Згадую недавнє відвідання однієї зі звичайних українських колоній. Розмовляю з ув’язненими, котрі ось-ось мають вийти на волю. Один із них, уже літній чоловік, що «мотав» не перший строк, сказав мені: «Я на волю не хочу. Вона мене не чекає, і я її не знаю. Тут у мене є ліжко, і я нагодований». Страшно, чи не так?

Ніхто не стане заперечувати, що сьогодні усі без винятку інституції нашої держави потребують реформування. Безумовно, аморальна в’язниця не вигідна суспільству. Але, на превеликий жаль, запровадити моральність законодавчо не вдавалося ще жодній державі у світі.

Похвально, що працівник тюремного відомства, автор статті «Вітчизняна в’язниця: свавілля і доноси», бореться за витіснення так званих подвійних стандартів, які не сприяють надії на справедливість і виправлення. Але незаперечний щохвилинний факт наявності подвійних стандартів у нашому повсякденному, не тюремному житті. Хіба сьогодні всі рівні перед законом?

Мене здивувало, що автор статті, виступаючи за моральність, не сказав ані слова про ті реальні позитивні зміни, які, всупереч усьому, відбулися у відомстві за останніх десять років. У статті немає ані слова про покаяння засуджених і про свободу, яка їх не чекає...

І останнє. За роки незалежності України не побудовано жодної в’язниці. Більшість СІЗО і колоній туляться в побудовах XVII—XIX століть, пристосованих під нинішні потреби. І тільки тоді у нас з’являться в’язниці сучасного європейського зразка, коли ті, кого ми сьогодні обираємо на вищі посади в державі, знатимуть: у разі скоєння злочину покарання, незважаючи на особи, — неминуче.