ВИБУХ НА ПУШКІНСЬКІЙ

Невідомі поки що зловмисники дуже точно вибрали місце для своєї акції. Щоб зрозуміти, що означає Пушкінська площа для жителя російської столиці, потрібно, звісно ж, бути москвичем. Тому що Красна площа, Олександрівський сад, підземний комплекс в «Охотному ряду», старий Арбат — швидше місця туристичних прогулянок. Москвичі призначають зустрічі на Пушкінській: місце, де колись читали вірші поети-шістдесятники, залишилося місцем притягання для жителів величезного міста ще й через максимальну зосередженість на одному п’ятачку величезної кількості потрібних і зручних для повсякденного життя закладів. Старий кінотеатр «Росія», перелицьований у «Пушкінський» і ультрасучасний «Кодак-Кіномир», місце молодіжної «тусовки», перший у СРСР «Макдональдс» і східна закусочна системи «Ёлки-Палки», кав’ярні й офіс Мобільних телесистем, «Ленком» і доронінський МХАТ, бутики в галереї «Актор» і наймодніший у середовищі політичної еліти ресторан російської національної кухні «Пушкін» — саме в ньому московський мер Юрій Лужков домовлявся з міністром, який курирує питання ЗМІ, Михайлом Лесіним про долю свого телеканалу ТВ-Центр...

Пушкінська — не просто центр міста, площа або станція метро. Це місце можна віднести до категорії «середовища проживання», як для нас район метро «Хрещатик». Зруйнувати середовище проживання для терориста важливіше, ніж навіть підкласти бомбу під житловий будинок. Оскільки будинок може виявитися сусідським, а середовище проживання — завжди ваше.

Тим часом торішні терористичні акції вибудовувалися за іншим сценарієм. 9 серпня прем’єр- міністром Російської Федерації був призначений директор Федеральної служби безпеки, секретар Ради безпеки полковник Володимир Путін, проголошений президентом Борисом Єльциним наступником глави держави. 31 серпня вибухнула бомба в підземному комплексі «Охотний ряд». Як не дивно, особливого резонансу вибух не викликав — по-перше, не було загиблих (поранено 41 чоловіка), по- друге, підземне місто під Манежною площею для більшості москвичів — далеке, нове місце, «потьомкінське село» міської влади. Про «чеченський слід» майже не згадують: у вибуху підозрюють якогось інтернетника-анархіста, який спішно покидає Росію і перебирається на Захід через київський аеропорт «Бориспіль». 4 вересня терористи підривають житловий будинок у військовому містечку в дагестанському Буйнакську. Гинуть 64 його жителі. Цей вибух однозначно пов’язується з поразкою загонів чеченських бойовиків, які намагалися проголосити в одному із районів Дагестану незалежну від Росії ісламську державу. Суспільство починає хвилюватися, але найстрашніше попереду: 9 і 13 вересня вибухають одна за одною багатоповерхівки на околицях столиці. Гинуть 212 чоловік. Москва і донині охоплена справжньою панікою, жителі організовують цілодобові чергування в під’їздах будинків. Але 16 вересня вибух відбувається вже далеко від столиці, у Ростовській області, у Волгодонську. Гинуть 17 жителів зруйнованого будинку. Через кілька днів жителі одного з рязанських будинків знаходять у підвалі білу речовину, що підозріло нагадує гексоген, який нібито використовували під час попередніх вибухів. Міліція заявляє про те, що будинок готували до вибуху, але пізніше директор ФСБ Микола Патрушев пояснює те, що сталося, навчанням у Рязані своєї служби, яка перевіряла пильність жителів. Рязанський епізод дозволяє деяким російським ЗМІ висловити припущення, що серія вибухів проведена спецслужбами з метою підготувати умови для нової чеченської війни, яка стала справжньою передвиборною кампанією Володимира Путіна. Сам президент у книзі «Від першої особи» назвав подібні припущення «кощунськими».

Але якщо підходити до ситуації 1999 року з прагматичної точки зору і підозрювати російське керівництво в особливому цинізмі щодо власних громадян, можна визнати, що певна логіка — хоча і дуже опосередкована — в організації владою вибухів усе ж була. Настрої в суспільстві, які кардинально змінилися після того, як на екранах з’явилися знищені багатоповерхівки, дозволили розпочати війну в Чечні і не звертати більше уваги на заклики мирно вирішити проблеми Північного Кавказу... Новий 2000 рік в.о. президента зустрічав у воюючій армії, перед президентськими виборами літав на винищувачі... Але Путін переміг би і без Чечні — на його боці було більше, ніж популярність, — адміністративний ресурс, який дозволив провести фактично безальтернативні вибори. Перемога була такою очевидною, що задля неї не обов’язково було відправляти на той світ власних співгромадян: здивування, висловлене Путіним у його книзі у відповідь на запитання про чутки щодо організації вибухів спецслужбами, цілком зрозуміле. До речі, зацікавленість у вибухах радикальних чеченців також повністю з’ясована: зв’язки Басаєва і Хаттаба з бен Ладеном афішувалися самими польовими командирами і для отримання нового фінансування, як у будь-якому фонді, потрібно було пред’явити результати виконаної роботи. Зрештою, не Путін же наказав Басаєву відправлятися в Дагестан і проголошувати себе аміром? А якщо погодитися з версією ворогів Березовського, що всім там заправляв Борис Абрамович, то можна припустити, що люди, які виконують подібні вказівки Березовського, можуть і будинки підірвати — так би мовити, з власної ініціативи, для перевиконання плану. Хоча й ця версія виглядає неправдоподібно, а результатів розслідування немає. Після вибуху на Пушкінській представники спецслужб, щоправда, сказали, що все вже розслідувано і все відомо — і про замовників торішніх вибухів, і про їхніх безпосередніх виконавців. Проте імен замовників так і не назвали, як і імен виконавців — повідомили лише, що вони перебувають у Чечні. Отже, можуть легко уникнути правосуддя — сховатися за кордоном, приміром, або просто загинути...

Але якими б слабкими не були припущення про причини вибухів 1999 року, їх можна хоча б — при всій параноїдальності будь-якої із версій, що висловлювалися, — пояснити логічно. Вибори, боротьба кланів, бен Ладен... Жахливість вибуху на Пушкінській полягає саме в тому, що його неможливо пояснити. Не випадкова, мабуть, обережність влади — я вже писав, що Володимир Путін з’явився на місці трагедії лише наступного дня і тільки наступного дня виступив із дуже помірною за тональністю заявою, яка не нагадує його ж жорсткі висловлення у період, що передував чеченській війні. Путін практично осмикнув московського мера Юрія Лужкова, який заявив про чеченський слід відразу ж після прибуття на місце вибуху: «на 100 відсотків це — Чечня». Найцікавіше, що Лужкову захотіли дати відповідь і промосковськи налаштовані чеченці — глава адміністрації Чечні Ахмад Кадиров висловив обурення, представник Кадирова при російському уряді, колишній міністр закордонних справ в адміністрації Джохара Дудаєва Шаміль Бено пригрозив демонстрацією чеченців у Москві, а голова Держради Чечні Малік Сайдуллаєв пообіцяв велику премію за інформацію про справжніх організаторів вибуху. Показовим є й те, що російські ЗМІ вважали за можливе повідомити про реакцію президента Ічкерії Аслана Масхадова, який відмежувався від теракту і висловив росіянам співчуття.

Усі прекрасно розуміють, що Путіну цей вибух — як і обвинувачення на адресу чеченців — не потрібний. У ситуації, коли він зміцнює свою владу, для нового президента вкрай небезпечні будь-які інциденти, які демонструють, що його обіцянки навести порядок і забезпечити безпеку громадян знецінюються, а чеченська війна була далеко не кращим способом забезпечення цієї безпеки. Чеченці теж не зацікавлені у вибуху — по-перше, їм зараз є що пред’явити бен Ладену і без Пушкінської, а по- друге, якби чеченці хотіли в такий спосіб залякати росіян і зажадати припинення війни — вони б про це хоча б сказали, як Басаєв у Будьоновську... Саме через нелогічність того, що відбувається в ЗМІ, висловлюються найдивовижніші версії — типу причетності до теракту радикальних неонацистських угруповань типу баркашовського РНЕ. А Путін — сам Путін! — не виключив навіть кримінальної версії того, що сталося.

Кошмар російського тероризму ще й у тому, що на відміну від тероризму північноірландського, палестинського або корсиканського, це — анонімний тероризм. Коли росіяни бачили на екранах бородаті фізіономії Басаєва, який захопив лікарню у Будьоновську, чи Радуєва, котрий окопався у Первомайську, — їм хоча б було зрозуміло, хто ці люди і чого вони прагнуть. У серпні 1999 року в країні запанувала Агресивна Анонімність. І знайти точне пояснення того, що сталося в переході на Пушкінській сьогодні майже так само важко, як сказати, що сталося 1 вересня минулого року, після вибуху в «Охотному ряду». Хотілося б, проте, сподіватися, що цього разу ми зіштовхнулися лише з епізодом, а не з початком нової терористичної кампанії — адже, об’єктивно кажучи, для такої кампанії немає ніякого приводу. Невідомі терористи, утім, навряд чи про це замислюються: дії людей, що підривають будинки і підземні переходи, найчастіше позбавлені прийнятої в цивілізованому суспільстві логіки...