ВАЖКО БУТИ БОМЖЕМ

Одягнений я пристойно. Оточуючі шанують. Податки, сплачувані з моєї зарплати, дорівнюють півтора-двом середнім українським пенсіям. Одружений. Але я — бомж. Просто бомж. Історія мого бомжування розпочалася просто. Знаючи 33-ю статтю нашої Конституції — «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується... вільний вибір місця проживання...» — і повіривши статті 24-й того самого документа про те, що «не може бути привілеїв або обмежень за ознаками... місця проживання...», я навесні 2000 року переїхав до Харкова з невеликого обласного центру. Природно, виписавшись за місцем попереднього проживання. І ось уже півтора року живу в статусі декласованого асоціального елемента.

Усе начебто нічого. Міліції приводів затримувати, перевіряти документи й висувати претензії до прописки я не давав. Але вже багато разів за цей час я зміг повною мірою відчути себе якоюсь недолугою «комашкою без папірця». 24-а стаття Основного Закону в нас у країні не працює — заявляю як людина, котра сповна відчула це на собі. І я не один. У країні таких людей десятки тисяч... Першого разу мої права було зачеплено, коли я не зміг брати участь у референдумі за народною ініціативою в квітні 2000-го. З кожного з винесених на плебісцит питань я мав свою думку, дещо відмінну від тієї, яку нав’язували народним масам зусібіч. Дуже прикро залишатися осторонь від процесу людині, котра за родом своїх обов’язків глибоко цікавиться всім, що відбувається в політичному житті. Без прописки, як відомо, голосувати не можна. У принципі зрозуміло чому. Що заважає обійти зо два десятки виборчих дільниць і проголосувати на кожній з них по-своєму? Але...

Відсутність прописки поставила переді мною і набагато неприємнішу проблему. Річ у тім, що живу я в Харкові, але працюю на київську організацію. Відповідно, зарплату мені нараховує Київ. І хоча поїздки до столиці для провінціала задоволення, погодьтеся, кожного місяця їздити до Києва за зарплатою не дуже зручно й вигідно. До того ж банківська система в нас у країні вельми розвинена. Досить відкрити рахунок у будь-якому банку й дати відповідне доручення бухгалтерії підприємства — і можна одержувати зароблене практично того самого дня, що й кияни. Можна, але не всім. Не знаю, згідно з якими правилами, нормативами, постановами чи інструкціями, але людина без прописки в нашій країні не може мати рахунок у банку. Ось так. Мою зарплату одержує дружина, котра має заповітний штампик у паспорті. Нічого поганого в цьому немає. У нас у родині чудові стосунки, заначки робити потреби немає. Проте якийсь неприємний мікро-осадок у душі все-таки є. Немає відчуття власної повноцінності.

У певний момент із харківськими товаришами ми вирішили створити громадську організацію. Усе йшло нормально аж до того часу, коли в офіс прибув нотаріус, аби завірити установчі документи. Уявляєте, в одного із засновників немає певного місця проживання! Недобре. Нотаріуса вдалося вмовити «не помітити» таке дрібне порушення, мовляв, у паспорт буде проставлено потрібний штамп найближчим часом. У свої книги вона внесла адресу, за якою я справді проживаю, хоч і не прописаний. Гадаю, якби засновувалася організація комерційна, з більш суворим підходом до формальностей, мені б довелося завертати голоблі.

Далі — більше. Мені відмовили в можливості стати абонентом мобільного зв’язку. Причину, гадаю, можна не називати. Але якщо подібні перешкоди я все-таки навчився обходити з допомогою дружини, то купити що-небудь на виплат уже не вийшло. Прописка дружини плюс довідка про зарплату з моєї роботи в сумі все одно не дозволили скористатися цією фінансовою послугою магазинів. Довелося збирати всю суму для покупки бажаного холодильника.

Живемо ми в гуртожитку вузу, де навчається дружина. Шлюб офіційний, із свідоцтвом. Але за правилами паспортного режиму прописатися в цьому гуртожитку можуть лише студенти вузу або ж працівники цього навчального закладу. Дуже шкодую, що свого часу не оформив прописку за хабар у якісь сто гривень. Нині це неможливо — проректор вузу і паспортист, котрі надавали такі «послуги», зараз під слідством, проти них порушено кримінальну справу, зокрема й за ці грішки. Жити в гуртожитку я не маю права. Але живу вже довго, як і мої побратими по нещастю (десятки — лише в цьому гуртожитку). Хоча паспортний контроль досі існує. Тому періодично доводиться грати в хованки з грізними представниками цієї незрозумілої інстанції. Слава Богу, про перевірки зазвичай відомо заздалегідь, і в цей час досить просто не відчиняти двері на будь-який стук. Який же вихід із ситуації? Не знаю — не юрист. З одного боку, платити за гуртожиток мені дозволено (що я й роблю), а от жити в ньому — ні. Зняти квартиру означає лише перехід від одного виду порушення паспортного режиму до іншого. На додачу я порушую і правила військового обліку — як сержант запасу ніде не значуся. Правда, військкомат не пред’являє до мене претензії. Звісно, можна за гроші прописатися де-небудь у селі, та й батьки мене спокійно назад до себе пропишуть. Але я хочу жити чесно в тому місці, де живу.

Періодично доводиться чути про різноманітні «тілорухи» нагорі, спрямовані на ліквідацію режиму прив’язки людини до місця, що принижує людську гідність, суперечить Конституції. Добре, хоч давно скасовано адміністративну відповідальність за прийом на роботу особистостей без прописки. Що реально дало мені право працювати в тому самому Харкові. Шкода, подальших логічних кроків не було.

На початку 2000 року депутат Роман Зварич виніс на розгляд Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (у частині визнання статей 197 і 199 цього кодексу такими, що втратили свою дію)». Стаття 197-ма цього недоброго до людей кодексу встановлює відповідальність за проживання без паспорта, з недійсним паспортом, за проживання без прописки чи реєстрації. Стаття 199-та говорить про відповідальність посадових осіб за допущення проживання без паспорта тощо. Статті явно застаріли, проте рідко, але застосовуються на практиці.

Метою законопроекту депутата Зварича було привести радянський кодекс у відповідність із згаданими на початку 24-ю та 33-ю статтями української Конституції. І підготувати грунт для нового закону «Про єдиний державний реєстр і реєстрацію фізичних осіб». Про нього свого часу говорилося й писалося чимало. Відповідно до цього законопроекту скасовується інститут прописки й запроваджується реєстр фізичних осіб, що має тільки просту облікову функцію й ніяких обмежень як для зареєстрованої, так і не «врахованої» людини. Обидва законопроекти — про скасування статей Адмінкодексу та про реєстр — давно гуляють Верховною Радою. Начебто і противників у них не так багато. Основні заперечення проти скасування режиму прописки висувають правоохоронники — мовляв, це істотно ускладнить пошук злочинців, узагалі пошук людей, несприятливо вплине на криміногенну обстановку в країні. Практика засвідчує інше. Не наводитиму приклад західних країн — у Грузії й Молдові прописку скасовано вже кілька років. Ніякого сплеску злочинності це не спричинило, що підтверджують статистичні дані.

Збереження інституту прописки багатьом вигідно. Передусім багатотисячній армії працівників паспортних столів і відомству, під «дахом» якого вони працюють. МВС, тобто. Не випадково так багато говориться про переведення всієї цієї прописуючої системи зі структури МВС до Міністерства юстиції. Говориться, але не робиться — струмочки платежів за видачу, перереєстрацію, переоформлення паспортів з усієї країни зливаються в грошову річку з багатьма полями. Кому ж захочеться втрачати таке надійне, невичерпне джерело? Тим, хто знаходиться внизу паспортної-прописної системи, ще більше не до душі скасування «кріпосного» права. У тому самому Харкові зовсім недавно взято на гарячому під час одержання хабара в 200 доларів начальника одного з ЖЕКів. Ці гроші були винагородою за оформлення прописки... У Києві, гадаю, під час таких операцій фігурують вже інші цифри. Цілком влаштовує існуюча кабальна система таврування паспортів й усіх, хто задіяний у великій сфері соціального забезпечення і захисту населення. Немає прописки — і тебе не існує для відділів соціального захисту населення, відділів субсидій, управлінь у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, Фонду соціального захисту інвалідів тощо. Немає штампика — немає людини — немає проблеми. Менше паперів, менше витрат на цю людину. Особисто автор не входить до когорти клієнтів усіх згаданих вище організацій, але напевно є люди, котрі постраждали через відсутність прописки саме по «соціальній» лінії. У певному виграші й медзаклади. Приміром, в одній з районних лікарень Харкова (я живу в цьому районі) за аналіз крові з мене взяли 5 гривень «добровільного» внеску в благодійний фонд — «ви не є жителем нашого району» (для жителів аналіз безплатний)... Хоч не відмовили, як бомжу.

Напевно це не всі незручності, спричинені відсутністю прописки, а лише ті, з якими довелося зіштовхнутися особисто мені. Хтось знайомий і з іншими. Єдиний плюс, який я за півтора року відшукав у бомжуванні, — мені не надсилають податкових декларацій. Не доводиться заповнювати цей багатьма нелюбимий документ. Хоча, гадаю, фіскальному відомству начхати, що в людини написано на 11-й сторінці паспорту, і декларація свого часу мене знайде. А ще ми з дружиною чекаємо дитину. Цікаво, які нові незручності та проблеми виникнуть після її народження? Ще хотілося б з’їздити ненадовго за кордон. Хоч у закордонних паспортах не проставляють прописку, але одержати його можна лише за наявності «окаянної» в паспорті України...

Шановні добродії народні депутати! Ну нарешті зробіть хоч щось. Тисячі, багато тисяч громадян України, повторюю, громадян України, а не іноземців або осіб без громадянства, надзвичайно страждають через збереження принизливого, незаконного, нелюдського (без неправдивого пафосу) інституту таврування людей за місцем — одного з найживучіших пережитків совкового періоду. Відновити справедливість, забезпечити реальне дотримання конституційних норм — це ваш обов’язок. Скасуйте прописку, знищіть навіть пам’ять про неї, поверніть людям почуття власної гідності й самоповаги. Бомжі мимоволі чекають.