В очікуванні «неконституційності» всього...

Під час університетських лекцій з курсу «Запобігання корупції» я багато разів ставив перед аудиторіями питання: чи існують позитивні наслідки корупції? І, шукаючи відповідь разом із студентами, щоразу змушений був приходити до тієї істини, що зиск від корупції отримують лише окремі особи, але не держава і не суспільство.
Попри доведеність і нібито очевидність шкідливості та небезпеки корупції для всіх і кожного, суспільство, а особливо його бюджетна частина, все ще вельми толерантно ставиться до корупціонерів. Набагато толерантніше, ніж кожен із нас ставився би до члена сім’ї, який систематично краде з домівки те, що заробив не він. У чому причини цієї толерантності? Можливо, у тому, що в кожного з десятків тисяч корупціонерів є ще десятки співучасників і «третіх осіб», яких він підгодовує. У тому, що корупціонер із кожного вкраденого мільйона віддає копійку на благодійність і витрачає тисячу гривень на створення та рекламування своєї квазішляхетності. У тому, що сотні заморочених цією рекламою незаможних співгромадян заздрять його вмінню вирішувати питання. У тому, що існують тисячі способів уникати відповідальності за корупцію, і навіть кількарічна активна діяльність НАБУ кардинально не переломила ситуації...
Таких причин можна знайти ще чимало. Вони зрозумілі, як і їхні наслідки: економіка падає, держава слабшає, країна деградує.
На тлі пандемії, економічної кризи та світових «ігор престолів» і раніше крихітна надія України на вступ до Європейського Союзу поступово тане. Ми залишаємося дедалі більш одинокими, і, схоже, існує лише одна держава, якій Україна по-справжньому небайдужа, бо в України все ще є що вкрасти, — це держава-агресор. Остання діє за тією схемою, яку зазвичай використовували бажаючі привласнити державну власність: занедбати об’єкт, а потім викупити його за безцінь.
Не секрет, що для того, аби послабити будь-яку державу, треба руйнувати її стовпи: суверенітет, демократію, верховенство права, державну владу та інші елементи конституційного ладу. Державна конструкція рухне, але територія і населення залишаться. Так у світовій історії бувало вже не раз, переважно в результаті воєн, але завдяки корупції — ще ніколи.
Результати «опитувань», ще й перекручені в контрольованих олігархами ЗМІ, нібито засвідчують, що значна частина населення згодна з тим, що Україна і зараз не є незалежною (а коли так, то що нам втрачати?); що довіри до Національного антикорупційного бюро, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури і Вищого антикорупційного суду майже немає (то навіщо їх створювали?); що не можна довіряти судовій системі (а тому треба вирішувати правові конфлікти шляхом самосуду?); що загроза безпеці громадян дедалі більш посилюється (отже, треба будь-що примиритися з агресором?) тощо.
У наведеному контексті слід розглядати і систематичне намагання певних політичних сил зруйнувати з трудом створену антикорупційну інфраструктуру.
Один із способів її руйнування — проштовхування певних змін до законів, як це було, наприклад, з «поправками Лозового», з проєктом закону №3355 (яким створювалася можливість заховати власні активи в дітей, що проживають окремо) або проєктом закону №2113-1 із пафосною назвою «Про внесення змін до статті 375 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з рекомендацією експертів Групи держав проти корупції Ради Європи», яким пропонувалося скасувати кримінальну відповідальність суддів за винесення неправосудних рішень.
Та схоже, що парламентаризм може бути досить надійним бастіоном державності, а тому більш ефективним для захисників прав корупціонерів видався інший спосіб — визнання певних положень законів неконституційними. Не маючи більшості у парламенті, достатньо знайти лише 45 депутатів і певну кількість аргументів, щоби вирішити питання.
Саме у такий спосіб протягом останнього часу були визнані неконституційними:
— стаття 368-2 Кримінального кодексу «Незаконне збагачення» (рішення Конституційного суду №1-р/2019 від 26 лютого 2019 року, прийняте за конституційним поданням 59 народних депутатів, представник суб’єкта права на конституційне подання П.Пинзеник), — і в один момент створено умови для закриття кримінальних проваджень стосовно десятків осіб, які вчинили це діяння;
— положення пункту 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року №1698-VII, — і НАБУ позбавлено права, діючи в інтересах держави, подавати до суду позови про визнання недійсними угод (рішення другого сенату Конституційного суду №4-р(II)/2019 від 5 червня 2019 року, прийняте за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів»);

— стаття 375 Кримінального кодексу «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» (рішення Конституційного суду №7-р/2020 від 11 червня 2020 року, прийняте за конституційним поданням 55 народних депутатів, представник суб’єкта права на конституційне подання Г.Мамка), — і ті судді, які виносили неправосудні рішення, залишилися задоволеними;
— указ президента України «Про призначення А.Ситника директором Національного антикорупційного бюро України» (рішення Конституційного суду №9-р/2020 від 28 серпня 2020 року, прийняте за поданням 51 народного депутата, представник суб’єкта права на конституційне подання О.Дубінський). Прийняттю цього рішення не завадив той факт, що Конституційний суд для початку не визнав неконституційним (і він залишається чинним) закон, на підставі якого був виданий відповідний указ, і проігнорував положення частини 3 статті 106 Конституції, згідно з яким президент України уповноважений видавати укази на підставі законів.

У відповідних конституційних спорах наукові дослідження, досвід конституціоналістів і практика конституційних судів інших держав, правові позиції відповідних міжнародних організацій, що ґрунтуються на світових антикорупційних стандартах, зокрема закріплених міжнародними конвенціями, учасницею яких є Україна, враховувалися лише тоді, коли з їх допомогою можна було обґрунтувати лише те, що треба було обґрунтувати. Саме тому окремі думки суддів Конституційного суду щодо цих рішень часто виглядають більш глибокими, ніж самі рішення, а суд у більшості цих випадків намагався заховатися від суспільства у письмових провадженнях і не надавав належних роз’яснень щодо виконання власних рішень, що породжувало лише нові запитання щодо практичних проблем їх реалізації.

Наведені рішення Конституційного суду суттєво підбадьорили анти-антикорупціонерів. Свідченням цього є зроблений 2020 року «залп із багатьох стволів» — конституційні подання і конституційні скарги щодо неконституційності:

— положень законів «Про Вищий антикорупційний суд» і «Про судоустрій і статус суддів» (конституційна скарга Т.Зайця №18/425 (20) від 27 серпня 2020 року);

— Закону «Про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України)» (за поданням 50 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання В.Німченко, О.Пузанов, Н.Шуфрич);

— закону щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури (за поданням 50 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання Р.Кузьмін, В.Німченко);

— положень Закону «Про Національне антикорупційне бюро України» (за поданням 50 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання Г.Мамка, В.Німченко, А.Славицька);

— Закону «Про Вищий антикорупційний суд» (за поданням 49 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання В.Німченко, А.Бурміч, Н.Приходько);

— положень статей 96-1, 96-2 Кримінального кодексу України та окремих положень Кримінального процесуального кодексу України (за двома окремими поданнями 47 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання Г.Мамка, О.Волошин). В обох поданнях ідеться про нібито неконституційність інституту спеціальної конфіскації;

— положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та інших (за поданням 47 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання Г.Мамка, О.Волошин). Тут знову — про нібито неконституційність уже нової статті 368-5 Кримінального кодексу «Незаконне збагачення», а також статті 366-1 цього ж кодексу «Декларування недостовірної інформації», положень законів про моніторинг способу життя суб’єктів декларування, стягнення необґрунтованих активів та ін.

До цих восьми можна ще додати подання щодо неконституційності окремих положень Закону «Про запобігання корупції» і статті 366-1 Кримінального кодексу (за поданням 48 народних депутатів України, представники суб’єкта права на конституційне подання Ю.Мірошниченко, Д.Шпенов), а також чотири конституційні подання щодо неконституційності положень Закону «Про очищення влади».

Переважно у цих справах здійснюється підготовка до розгляду на пленарному засіданні Великої палати суду або вони вже розглядаються судом.

Кількість і зміст наведених конституційних подань свідчать про використання права звернення до Конституційного суду України не з метою захисту Конституції, а задля захисту напрацьованих старих корупційних схем і надбаного внаслідок їх використання майна, а головне, можливості й надалі безпечно існувати у цьому корисливо-злочинному просторі.
На підході й інші подібні подання. Писати їх майже під копірку нескладно, бо боротьба з корупцією, як і з тероризмом чи іншими небезпечними злочинами, іноді дійсно формально передбачає заборонене Конституцією звуження змісту тих чи інших прав і свобод.

Україна може стати жертвою надзвичайно формального дотримання демократичних стандартів на шкоду безпеці свого існування. Особливо коли забуде інші закріплені в своїй Конституції визначальні постулати, зокрема: «Україна є суверенна і незалежна...» (стаття 1), «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність...» (стаття 3), «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації» (стаття 11), «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством» (стаття 23).
Важко уявити, наскільки незалежними, об’єктивними і мудрими мають бути державники, перед якими стоїть питання про дотримання цього тонкого балансу. Маю на увазі як суддів Конституційного суду, так і представників суб’єктів права на конституційне подання, представників органів, які ухвалили відповідні акти, що є предметом розгляду в суді, залучених судом до участі у розгляді справ органів і посадових осіб, свідків, експертів, спеціалістів тощо. Але вони зобов’язані бути і незалежними, бо складали присягу, і мудрими, бо розуміють, що внаслідок їхніх дій і рішень на запитання «А що буде потім?» відповідь може залишитися одна: «Хто сказав, що потім щось буде?».
Що ж до проблеми корупції, то продовжую свято вірити в те, що вона, як і бідність або погана демографічна чи екологічна ситуація чи будь-яка інша проблема держави і суспільства, може бути подолана, якщо до неї ставитися, виходячи із загальносуспільних інтересів. Рецепти подолання корупції не такі складні, як при коронавірусній інфекції, до того ж вони давно й успішно апробовані в різних країнах світу, де колись рівень корупції був надвисоким (Швеція, Сінгапур, Південна Корея, Польща, Литва, Латвія, Грузія, Словаччина), у тому числі у країнах, які в останні кілька років одразу на десятки кроків перемістились у рейтинговій таблиці Індексу сприйняття корупції Transparency International (Вірменія, В’єтнам, Еквадор, Ангола).
До складу рецептури входять: запобігання корупційним проявам ще на рубежах врегулювання конфлікту інтересів і забезпечення доброчесності; розкриття (декларування) інформації про активи і матеріальні інтереси публічних службовців; прозорість руху фінансів і матеріальних цінностей держави та громад; побудова справедливого суду і незалежної прокуратури; професійність спеціалізованих органів по боротьбі з корупцією, насамперед високого рівня; стримуючі санкції; наявність системи, що унеможливлює приховування і використання викраденого; забезпечення добропорядності бізнесу; нетолерантність до корупції в суспільстві.
Однак усе це неможливо здійснити без проведення твердої та послідовної антикорупційної політики, на основі науково обґрунтованої Антикорупційної стратегії, проєкт якої вже розроблено в НАЗК. Одним із елементів цієї політики є усвідомлення кожним публічним службовцем простої істини: виправдати зараз і кожне окремо можна все що завгодно, але виправдатися перед нашим спільним майбутнім, перед прийдешніми поколіннями за перетворення України на відсталу третьосортну країну буде неможливо.
Тому і судді Конституційного суду України, й інші учасники конституційних проваджень, насамперед представники президента, Верховної Ради і Кабінету міністрів у Конституційному суді, при розгляді відповідних справ зобов’язані враховувати реальну ситуацію: засоби запобігання і протидії корупції не є і не можуть бути загрозою для демократії та права в державі, в якій сама корупція через її масштаби, рівень, розмір і суб’єктний склад стала надзвичайною загрозою для Конституції, державності і прав людини.