Убивство, якого не було?

Це історія про те, як рядова кримінальна справа стала унікальною. Про неї писали десятки газет, розповідали на радіо «Свобода», показували по ТБ. У курсі справи омбудсмен і безліч народних депутатів, а починалося все більш ніж буденно...

Банальна історія

У ніч із 1 на 2 січня 2003 року в неохайній квартирі на проспекті Героїв Сталінграда в Харкові компанія з чотирьох хлопців і однієї дівчини (усі трохи молодші чи трохи старші за 17 років), догулювала новорічні свята.

А о 1-й годині 19 хвилин 2 січня пролунав дзвінок у службі швидкої допомоги. Бригада, яка виїхала, констатувала смерть одного з хлопців, 16-річного Дмитра Субботіна. Його труп лежав поруч із багатоповерхівкою, скла у вікні на восьмому поверсі (потім з’ясувалося — кухонного) не було.

Дільничний з групою прибув швидко. Оперативна бригада, як водиться, не надто поспішала. Повідомлення від чергового по місту отримано о четвертій ранку, огляд розпочався о 6:30. До цього часу в квартирі трохи прибралися, зокрема й у кухні, а труп лежав на асфальті вже шосту годину...

Бригада — черговий слідчий, заступник прокурора Комінтернівського району, судовий медик і експерт-криміналіст — місце оглянула, нічого особливого там не знайшла і поїхала. Труп відвезли до моргу.

Наступного дня, 3 січня, слідчий із Комінтернівського райвідділу, до якого потрапив матеріал, порушив кримінальну справу за ознаками ст. 120 ч.3 КК (доведення неповнолітнього до самогубства) і прийняв її до розслідування. Це — чи то перша дивина, чи то чергова халатність, оскільки ст. 120 КК — підслідність прокуратури, навіть коли жертва неповнолітній. Якби неповнолітнім був злочинець — інше питання, тільки про злочинця поки що не йшлося.

Сама ж кваліфікація події (доведення до самогубства) — це звичайна слідча хитрість: коли бува ситуація незрозуміла і справу потрібно порушувати, то зазвичай обирають саме таку кваліфікацію. Адже напиши «вбивство» — зовсім інша графа звітності, потім клопоту не збудешся.

28 січня, через 25 днів після призначення експертизи, судові медики нарешті дали висновок про падіння з висоти як причину смерті. Нічого підозрілого вони не знайшли, і справа перейшла у звичайну повільну стадію. Батьки загиблого скаржилися, органи відписувалися, все йшло своїм звичаєм. Наприкінці лютого обласна прокуратура отямилася і відправила все-таки справу за підслідністю, але чомусь не до Комінтернівської, а до Московської районної прокуратури. Там вона й відлежувалася до середини квітня.

Коли спробувати описати дії міліції, прокуратури та судових медиків, найм’якше, що можна підібрати, — це абсолютна байдужість і небажання працювати, часом навіть за межею службової халатності.

Слідчий під час огляду описує якусь «пляму бурого кольору», але зскрібка для дослідження не бере.

Зважаючи на фразу, яка з’явилася згодом в одному з судово-медичних висновків, про «відсутність об’єктивних судово-медичних даних», що свідчать про вживання загиблим хлопцем алкоголю чи наркотиків, дійдемо висновку: і це питання належно не досліджувалося. Інакше написали б, що встановлено — не вживав.

Байдужість цілковита, але головне — ніхто, схоже, не переймається запитанням: чому це успішний хлопець, син небідних батьків, тверезий, не перебуваючи під впливом наркотиків, стрибав би у вікно? Що сталося в кухні квартири на проспекті Героїв Сталінграда в ніч із 1 на 2 січня? Підлітки кажуть — курили на балконі. Почули дзенькіт скла. Вибігли до кухні — Дмитра немає і вікно розбите. Побігли на вулицю, а він там мертвий лежить.

Зрозуміло, такий хід розслідування батьків загиблого не задовольнив.

Нагадую, що справа про загибель Дмитра Субботіна була передана до прокуратури Московського району наприкінці лютого 2003 року, і до квітня особливого слідчого ворушіння по ньому не спостерігалося. Принаймні ні у вироку суду, ні в спогадах учасників слідів цієї діяльності не залишилося. У квітні все змінилося — різко та несподівано.

Слідчий прокуратури вирішив провести ексгумацію трупа й повторну судово-медичну експертизу. Чому вирішив? Можна припустити, що його не влаштувала відсутність мотивів, через які Субботін міг би зводити рахунки з життям, от і вирішив розібратися.

Ексгумація — рішення радикальне, тривожити прах і клопітно, і не зовсім по-християнському. Чому саме вона? Не ясно. Хоча, як відомо, переможців не судять, а слідчий виявився переможцем. З висновку судових медиків після ексгумації випливало, що Субботіну проломили голову. Вдарили по голові чимось схожим на пляшку з-під шампанського, після чого він або знепритомнів, або не міг керувати своїми діями, а вже викинутися у вікно і поготів.

Озброєний таким доказом, слідчий прокуратури 21 травня допитав Артема Мойсєєва. І знову успішно — Артем визнав, що Дмитро Субботін не викинувся з вікна. Його виштовхнув Дмитро Зозуля під час сварки, яка сталася на кухні. Субботін і Зозуля стояли там, вчепившись один в одного, Мойсєєв кинувся їх розбороняти. Субботін притулився до вікна, його затулив Мойсєєв, але Зозуля накинувся на нього (Мойсєєва), при цьому штовхнув Субботіна в груди. Мойсєєв почув дзенькіт скла і, озирнувшись, побачив, як у розбитому вікні мигнули кросівки Субботіна.

Після не зовсім зрозумілої 20-денної паузи, 10 червня, між Мойсєєвим і Зозулею було проведено очну ставку, на якій Зозуля підтвердив показання Мойсєєва. Слідчий затримав Зозулю.

У принципі вбивство можна було вважати розкритим. Проте знову настає незрозуміла пауза завдовжки майже в 10 місяців. Що так? У чому проблема? Проблема все-таки була.

По-перше, порівнюючи покази Мойсєєва і Зозулі з висновком судових медиків, легко помітити одну дивину: якщо показам вірити, то травма голови, завдана до падіння, із схеми події випадає, їй там просто немає місця. Субботін боровся з Зозулею, тобто був цілком притомним. Між тим, саме висновок лежить в основі справи і він став причиною перекваліфікації розслідуваної події: тепер це вже не доведення до самогуб­ства, а навмисне вбивство.

А якщо не вірити, то в чому полягає зізнання Зозулі та доказове значення показів Мойсєєва?

По-друге, щойно слідчий затримав Зозулю, той негайно змінив покази і виклав нову версію події. За його словами, він, Мойсєєв і Субботін безпосередньо перед загибеллю останнього «дохали» на кухні клей «Момент». Перебуваючи під його дією, Субботін і викинувся з вікна. Раніше вони про це не розповідали, оскільки боялися гніву батьків. Тільки-но Мойсєєв зрозумів, що їх обдурили, заарештували його товариша, відразу ж порушив домовленості та розповів слідчому про клей.

Мойсєєв також розповів слідчому, чому говорив про сварку Зозулі з Субботіним. Річ у тім, що допиту в прокуратурі передувала затяжна розмова в Московському райвідділі міліції, там йому розповіли про існування камер із туберкульозниками, до яких він може потрапити, інші можливі неприємності, після чого порадили сказати в прокуратурі, що Зозуля виштовхнув Субботіна у вікно.

У це можна було вірити, можна не вірити, проте визнання знайшли цілком переконливе мотивування. Хлопцям пообіцяли, що коли вони розкажуть про те, як Зозуля випадково виштовхнув Субботіна у вікно, їм нічого не буде. Вони повірили, та тут Зозулю затримали і покази, природно, змінили.

Загалом я розумію вагання слідчого. Висновок судмедекспертизи за цією категорією справ узагалі небезпечно вважати істиною в останній інстанції, тим паче у виконанні Харківського обласного бюро судмедекспертиз (ХОБСМЕ), надто вже в нього репутація неоднозначна. Водночас історія з клеєм «Момент» дуже правдоподібна, страшнуваті галюцинації під його впливом швидше норма, ніж виняток, люди старші — і ті «під моментом» іноді стрибали у вікна, рятуючись хто від дракона, хто від змії чи пожежі...

Не розумію я іншого. Коли вже є три версії, чому слідчий фактично працював тільки за однією (Зозуля вбив Субботіна)? Втім, брешу. На дозволі чергової експертизи він ставив, крім інших запитань, запитання про те, чи було падіння тіла Субботіна вільним, із від­льотом від стіни. І експерти сказали, що ні — воно було дотичним, тіло торкалося стіни будинку. Взагалі дивна відповідь. Адже в будинку карниз завширшки трохи більше за метр, і тіло з великою часткою ймовірності мало в цьому разі впасти на нього, а не на асфальт. Утім, так і мало б бути, якби Субботіна виштовхнув Зозуля… Уявіть собі зусилля 16-річного хлопця, аж ніяк не атлета, щоб розбити вікно й при цьому відіпхнути Субботіна на два метри від цього вікна. Можете? Заздрю. Я не зміг би.

Словом, запитань після екс­гумації стало ще більше, ніж до неї, і справа знову зупинилася. Зозуля був під підпискою, батьки Субботіна продовжували оббивати пороги різноманітних владних органів, вимагаючи тепер уже покарати вбивцю — свій вирок вони винесли й свято в нього вірили.

Отже, справа зупинилася перед останнім своїм ривком, несподіваним і трагічним. Частина третя виявилася для мене найважчою. І не тому, що довелося аналізувати неоднозначні факти чи розбирати складні юридичні трактування.

Дуже важко було витримати нейтральний безсторонній тон перших двох частин. У 2003 році, про який ішлося в цих частинах, ще не були прийняті необоротні рішення, а рівень беззаконня та непрофесіоналізму не виходив за звичні рамки. У 2004-му все змінилося кардинально.

А якщо вони не люди?

Подорож кримінальної справи по слідчих установах тривала. Спочатку слідчий прокуратури передав її до Московського райвідділу міліції за підслідністю (у справі з’явився неповнолітній підозрюваний, а справи стосовно неповнолітніх розслідує міліція). Потім, 1 вересня 2003 року, справу забрало слідче управління міста, де вона лежала практично без руху до весни 2004 року.

30 березня 2004 року слідча група затримує як підозрюваних відразу трьох учасників подій: Зозулю, Мойсєєва і Хрипкова. Хрипков і Мойсєєв проводять у ІТУ 10 днів, Зозуля — 15. Відверто кажучи, це вже «беспредел», висловлюючись сучасною мовою. Затримання — захід негайного реагування, який не дає злочинцеві сховатися від слідства і суду, поки вирішується питання про його
арешт. Охочі можуть ознайомитися зі статтею 106 КПК і спробувати приміряти зазначені там підстави для затримання до обставин справи. Ледачі можуть повірити мені на слово — підстав для затримання не було й бути не могло.

Зате як зручно розмовляти з хлопчиськами не в слідчому кабінеті, а в кімнаті для допитів ІТУ. Адже там зовсім інша психологічна атмосфера. Правда, результат цього разу виявився несподіваним: Мойсєєв обвинуватив в убивстві Субботіна... Хрипкова, а не Зозулю. На щастя, слідство проігнорувало цей казус, Хрипкову дали спокій. Та заарештувати всіх трьох усе-таки збиралися. Навіщо всіх? Кажучи відверто, не знаю.

Ленінський районний суд відмовився арештовувати всіх. Причому Зозулю відмовився арештовувати тричі. Замість цього, як я вже казав, він подовжив їм терміни затримання. Такий собі судовий компроміс — із двох свавіль вибрали менше. Комінтернівський суд виявився більш зговірливим, і з 18 травня 2004 року донині Дмитро Зозуля (на день арешту — неповнолітній) перебуває у в’язниці.

Не знаю, як цивілізовано назвати всю цю слідчо-судову вакханалію, та вже зовсім не діями зі встановлення істини. На момент арешту, утім, як і потім, крім сумнівного висновку судмедекспертизи, суперечливих показів Мойсєєва й очних ставок річної давності, згодом спростованих учасниками, доказів вини Зозулі не було.

Єдине питання, вирішене арештом однозначно, — намертво закритий шлях назад. Тепер уже ні суд, ні тим паче слідство не наважаться працювати з версією, яка з кожним днем ставала дедалі очевиднішою: вбивства не було взагалі.

Справді, на користь версії вбивства однозначно свідчить лише висновок судмедекспертизи, не підтверджений матеріалами справи. Він не пояснює, як тіло Субботіна виявилося на відстані двох метрів від стіни будинку. Такий результат міг би вийти хіба що від погоджених дій Зозулі, Мойсєєва і Хрипкова, які разом кинули Субботіна у вікно, але ніяк не від поштовху рукою одного Зозулі. Дані про рану на голові, нібито отриману до падіння, ще більш суперечливі, ніж про падіння Субботіна з вікна, та про це пізніше, вже в епілозі.

Водночас версія самогубства під впливом галюциногенної речовини не суперечлива. Її спростовує тільки продавець кіоску, в якого є більш ніж вагомі підстави заперечувати факт торгівлі «Моментом», і згадана вище експертиза, яка не витримує критики. Зате на користь такої версії і суто дитяча неправда про подію, і розташування тіла біля стіни будинку, і впертість, із якою Зозуля дотримується цієї версії, хоч би як його плющили в РВ, ІТУ і СІЗО. Та і Мойсєєв, коли на нього не «тиснуть», дотримується саме її.

Та шлях до цієї версії, повторюю, закритий арештом Зозулі. Для невтаємничених роз’ясню, чому саме.

Необгрунтований арешт, тим паче неповнолітнього, може виявитися неприємною жирною крапкою в кар’єрі міліціонера, прокурора та судді. Чи як мінімум крапкою. А тепер подивіться, хто приймав рішення про арешт.

По-перше, керівник слідчої групи СУ обласного управління МВС. По-друге, начальник цього управління. По-третє, прокурор. По-четверте, суддя Комінтернівського району. Кладемо на одну шальку терезів посадові долі цих шановних людей, а на другу — долю хлопчака, який нюхав клей на Новий рік. Смішно навіть думати, що доля хлопчиська переважить. Вона й не переважила.

Подальше слідство нічого принципово нового не додало, експерти так само каламутили воду, Мойсєєв змінював покази, Зозуля стояв на своєму. У такому вигляді справа пішла в суд того самого Комінтернівського району. Сталося це 31 серпня 2004 року.

І почалося...

Суд, хоч би яким керованим і безсовісним був, — серйозне випробування для кримінальної справи. Свідки стають сміливішими, підсудний перебуває в постійному контакті з адвокатом, покази вже не так просто підредагувати, допит чи доказ із справи не викинеш і т. ін. Ну й аудіофіксація процесу, слово в такій обстановці — не горобець.

Утім, спроби підкоригувати щось, схоже, були. Вже після того, як Мойсєєв у суді повторив свої покази про самогубство Субботіна, до нього в гості навідалися працівники управління карного розшуку погомоніти. Перевірка підтвердила — заходили. Щоправда, як вони стверджували, зовсім з іншої справи. З якої, природно, не сказали. Оперативна робота — вона секретна...

Проте судове засідання мало що залишило від версії обвинувачення. Можна сказати, залишилася тільки та сама горезвісна експертиза. Все інше підтвердження не знайшло. Та й її обгрунтованість піддав сумніву начальник відділу комісійних експертиз ХОБСМЕ Фесенко, судовий медик із солідним стажем.

Звичайно доля таких справ однозначна: суддя (щоб не виносити виправдувальний вирок, у нас це не заведено) спрямовує справу на додаткове розслідування, там її якийсь час мусолять і припиняють за прийнятними обставинами. Здавалося, що все до цього і йде. Тому вирок, який пролунав 20 січня 2006 року (через 1 рік, 4 місяці та 20 днів після направлення справи в суд і через 3 роки і 18 днів після трагічної загибелі Дмитра Субботіна), пролунав, вибачте за високий стиль, як грім серед ясного неба.

Дмитро Зозуля, якому за два місяці до вироку виповнилося 19 років, був засуджений до 11 років позбавлення волі. Як обтяжливу обставину названо алкогольне сп’яніння (ступінь якого так і залишився слідчою таємницею, кажуть, випив склянку пива).

Навіть коли припустити, що все, придумане слідством, експертизою і судом — найчистіша правда, і Зозуля, напившись пива, через ревнощі виштовхнув Субботіна у вікно, міра покарання здається позамежною. Це вже не покарання ім’ям України, а помста, вендета руками суду. А припустити — ніяк не виходить. Навіть коли зов­сім не знайомий з обставинами справи й бачиш тільки вирок.

Починається вирок із того, що вікно в момент падіння Субботіна було, виявляється, відчиненим. Про це ні на слідстві, ні в суді не казав ніхто. Експерти тільки розмірковували, що якби вікно було б відчиненим, було б простіше пояснити траєкторію падіння тіла. І все. Цього для судді виявилося досить, щоб фактично визнати недостовірними покази всіх учасників процесу. Втім, куди було подітися? Ніяк не виходило в музиканта шкільного ансамблю Зозулі викинути в зачинене вікно спортсмена Субботіна з двометровим відльотом від стіни будинку.

Далі все в тому самому дусі. Покази людини, котра чула від іншої людини, що Мойсєєв розповідав, як Зозуля виштовхнув Субботіна у вікно — це цікаво й заслуговує на увагу. Свідки ж (із того самого під’їзду), які чули дзенькіт скла, а потім звук падіння тіла, все вигадали, оскільки самого падіння не бачили. Їхні покази суд до уваги не бере.

Коли продавець кіоску стверджує, що «Моментом» не торгували ніколи (за таку торгівлю міг позбавитися торговельного місця), — це чиста правда. А коли бабуся Мойсєєва розповідає, як ще до загибелі Субботіна її попереджали, що в цьому кіоску онук купує «Момент», — це неправда, бо своїми очима вона факт купівлі не бачила.

Сам Мойсєєв, із погляду судді, каже правду тільки після розмови з оперативниками чи в ІТУ, весь інший час бреше. Та й у ІТУ він теж не завжди говорив правду. Принаймні, Хрипкова до відповідальності ніхто не притягає, Мойсєєва, до речі, за неправдивий донос — теж, хоча він, був гріх, обвинувачував Хрипкова. Чому не притягають? Гадаю, через гуманізм.

І так усі 23 аркуші вироку ім’ям України, який вирішив долю 19-річного Дмитра Зозулі на найближчі 11 років. Тут граємо, тут не граємо, тут оселедець загортали...

Увесь час, поки я читав експертизи, допити, протоколи та покази експертів, а особливо знайомився з вироком, мене мучило запитання: може, вони взагалі не люди? Може, багато років селекції в правоохоронній системі дали суспільству новий вид роду homo з остаточно знівеченою системою цінностей?

І справді, із яким поглядом на світ і людей дозволено засунути хлопчика за грати навіть не на 11 років, а на 11 днів, не будучи цілком, остаточно і безповоротно переконаним у його провині? Потім, напевно, прийти додому, поцілувати чоловіка/дружину, приголубити сина/доньку...

Що могло бути мотивом? Гроші, наказ згори, шантаж, поганий настрій? Усе перелічене — тимчасове, воно ненадов­го. А от пам’ять про зламану долю людини, яка щойно стала на ноги, — назавжди. Хоча я ж розмірковую з позиції «маленького українця», як казав свого часу Віктор Ющенко. У цьому, мабуть, прокол. Коли дивитися на людину як на бидло, витратний матеріал, істоту, котра не належить до виду обраних, — тоді все, звісно, може бути. Спочатку в дитинстві відривати мухам лапки-крильця, потім вішати на горищі кішок, далі тихенько бити очкарика-інтелігентика... Та й робота не мед, повсякчас перед очима не найкращі представники роду людського, причому з дуже багатьма з них можна робити що завгодно, ніхто за них не запитає. А безкарне свавілля розбещує, уже люди по той бік столу — не дуже й люди.

Ні, все-таки не вдалося мені залишитися безстороннім мережним дослідником. Та це ще не все. Після вироку над деякими «i» з’явилися крапки.

Я сподівався, що зможу написати епілог, у якому буде згадане рішення апеляційного суду. Чи бодай висновок судово-медичної експертизи зі столичного головного бюро — офіційні точки над «і», все-таки. Не зрослося. Усе ще немає ні того ні другого.

Думаю, якби ті, від кого залежить судова швидкодія, один день на тиждень проводили в СІЗО, де не перший рік (і не зі своєї волі) доводиться проводити всі дні Дмитрові Зозулі, справи би йшли швидше. На жаль, КПК цього не передбачає. А якби передбачав, знайшли б спосіб обминути, їм не звикати.

Після рішення суду, про яке йшлося в третій частині, почали спливати деталі. Причому від деяких із них навіть у загартованого люду відвисали щелепи.

Вирок суду не став крапкою в історії про загибель Дмитра Субботіна. Скажемо прямо, він не тягнув навіть на кому. Хіба що на багато крапок. Результати не забарилися.

Батьки Дмитра Зозулі, схоже, зрозуміли, що суд і правосуддя в Україні далеко не завжди є поняття, що збігаються, і взялися за допомогою адвоката з’ясовувати, що ж сталося насправді. Виконане за адвокатським запитом дослідження фахівців, яке проводили доктор і два кандидати медичних наук із Києва, дійшло до досить несподіваних висновків. Наведу два ключові моменти.

По-перше, рана на голові загиблого не співпала за своїм розташуванням із тим самим вдавленим переломом, через який, на думку медиків і суду, Субботін не міг активно пручатися нападу Зозулі. Тобто розсічення шкіри на голові розміром 1,2 см саме по собі, а перелом черепа сам по собі. Версія пляшки з-під шампанського нестандартного об’єму 0.8 літра, якою було завдано удару, виявилася неспроможною.

По-друге, з’явилися питан­ня до самої рани. Фахівці не знайшли в її описі нічого, що свідчило б про прижиттєве заподіяння. Простіше кажучи, вона могла з’явитися й після смерті потерпілого. Крім того, рана, стверджують фахівці, була не забитою, як при ударі пляшкою, а рваною. Механізм заподіяння якої міг бути дуже різним, але точно не від удару пляшкою.

Цю першу сенсацію незабаром роз’яснила друга: заява експерта, який двічі очолював комісійні експертизи у справі про загибель Субботіна. Він розповів, що батьки Субботіна за потрібний висновок сплатили 5 000 віч­нозелених американських доларів. І не просто розповів, а й повторив свою розповідь на відеозапис, а також під час зустрічі з народним депутатом у Києві.

Заява могла бути правдою, могла бути неправдою. Єдине, чого бути не могло — щоб із цього питання не було б негайно (і з відповідним розголосом) порушено кримінальну справу. Угадайте з одного разу, справу порушили? Правильно вгадали — ні. Принаймні ніхто нічого такого не чув.

А тим часом про іншу справу — Зозулі, яка з повсякденної стала сенсаційною — писали статті в газетах, говорили на провідних телеканалах країни журналісти і депутати і т.ін. і т.п. Тема ж хабара якось непомітно затихла. Експерт-заявник дуже різко занедужав, став нетовариський.

Апеляційний суд, до якого, звичайно, звернулася сторона Дмитра Зозулі, теж зробив питання експертизи основним. Причому якось несподівано зговірливо призначив Головному бюро судово-медичної експертизи Мінздоров’я України повторну комплексну криміналістичну та судово-медичну експертизу. Що особливо важливо — із повторною ексгумацією трупа.

Уже не знаю, що в цій експертизі криміналістичного, та ексгумація була дуже потрібна. Протиріччя у висновках про характер ушкоджень неможливо вирішити без дослідження тіла. Зате усунення таких протиріч, переконливе та об’єктивне, справді могло вирішити долю справи і Дмитра Зозулі.

Звичайно, далі можна було про ексгумацію не розповідати. Природно, її не провели. Зовсім випадково, у кожний із двох приїздів київських експертів до Харкова, на могилі опинялися батьки Субботіна та групка якихось дітей, котрі не давали цю ексгумацію провести. Так і від’їжджали кияни ні з чим. І наша традиційно рішуча і бездушна прокуратура не змогла завдати зайвого горя батькам загиблого хлопчика і не виконала рішення суду. Її можна було б зрозуміти, коли б від ексгумації не залежала доля іншого хлопчика, поки ще живого.

Тямущим виявився і суддя, який очолював апеляцію у справі Зозулі. Він попросту написав листа київським експертам, мовляв, проводьте експертизу без ексгумації. Ті зробили вигляд, що забули — не може один суддя скасо­вувати рішення суду. І погодилися. Сьогодні в мене на руках висновку ще немає, але він тепер не дуже й потрібний. По-пер­ше, невиконання рішен­ня суду про ексгумацію робить цей висновок клаптиком паперу незалежно від змісту. По-друге, без ексгумації від змісту чекати теж нічого.

Залишається, правда, питання — кого так турбувала ситуація навколо експертизи, що не ліньки було доводити до відома батьків Субботіна про приїзд киян, спонукати діяти проти закону прокуратуру, суддю і Головне бюро СМЕ? Хоч як сумно, таких зацікавлених більш ніж досить. У суді, прокуратурі, міліції, експертизі. Вистачило б чогось одного окремо, а тут...

Я дуже сподіваюся, що суд усе-таки спрямує справу на додаткове розслідування. Ну не можна ж, справді, керуючись дуже різними показами Мойсєєва, ще більш різними висновками експертиз, і туманним зізнанням затриманого Зозулі (при тому, що все це одне з одним ніяк не корелює), тримати у в’язниці молодого хлопця.

Чи стверджую я при цьому, що версія з клеєм «Момент» істинна, а з убивством Субботіна помилкова? Чи навпаки? Нехай вибачать мені батьки загиблого і підсудного, я не можу цього зробити.

Проте змушений зізнатися: на мій погляд, версія вбивства майже неможлива, а версія «Моменту» більш ніж ймовірна. Я так і не придумав, як Зозуля міг викинути Субботіна в зачинене вікно з відльотом тіла на два метри. Навіть у відчинене. Водночас, уважно вивчивши літературу про галюциногенну дію «Моменту», особливо на осіб, які нечасто його вживають, знаю — людина в такому стані цілком може кинутися у вікно, особливо якщо їй 16 років.

Далі: зізнанням, даним у камерах РВВС і ІТУ, повірити можна, коли вони, за слідчою термінологією, надійно закріплені, тобто підтверджені іншими матеріалами справи. І можна розмірковувати, як це зроблено у вироку Комінтернівського суду, що Мойсєєв від них відмовився під тиском сім’ї Зозулі, а сам Зозуля прагне уникнути покарання. Та інші матеріали справи не мають нічого спільного з показами, про які йдеться. Або Субботін боровся з Зозулею після того, як його вдарили пляшкою, тоді бреше експертиза, стверджуючи: не міг управляти рухами. Або не боровся — тоді бреше Мойсєєв. Або вікно було відчинене — бреше Мойсєєв, або закрите — бреше експертиза. Боюся, новий висновок протиріч не вирішить, хіба що додасть нових, без ексгумації немає звідки там взятися істині у справі.

Що залишається? Ні-чо-го. Якісь непідтверджені покази, мовляв, хтось чув, як хтось розповідав; невиразна історія про любовний трикутник; анекдотично суперечливі шкільні характеристики Зозулі. Та інша слідчо-судова хімія, мета якої не довести, а створити враження. Та ще горе батьків обох Дмитрів. Та воно, природно, нічого не доводить.

Чи можна розібратися в ситуації під час дослідування? Вважаю, можна. Якщо слідство поставить перед собою таку мету, а захист не дасть йому звернути зі шляху до цієї мети. Та як складно уявити таку картину в наших реаліях...

Зізнаюся, є в мене не по літах наївна віра, що колись при згадуванні міліції будуть не здригатися, а почувати захищеність. Що слідчі кинуть хімічити й розпочнуть розслідування. Що судді та правосуддя нарешті об’єднаються в єдине ціле.