ТРЕТЯ ВЛАДА: ІСПИТ НА ЗРІЛІСТЬ ТРИВАЄ СУДДЯ МИКОЛА ЗАМКОВЕНКО ТА ЙОГО АДВОКАТ АНДРІЙ ФЕДУР ПРО ПРИЧИНИ Й ПЕРСПЕКТИВИ «СПРАВИ СУДДІВ»

Київський обласний суд прийняв у п'ятницю рішення визнати неправомірними дії працівників прокуратури, котрі провели обшуки в робочому кабінеті та квартирі голови Печерського районного суду Миколи Замковенка. Цим суд визнав порушення працівниками прокуратури статті 13 Закону України «Про статус суддів», пункт 4 якої говорить, що обшуки в кабінетах і житлах суддів проводяться тільки за санкцією генерального прокурора. Нагадаємо, що в ніч із 29 на 30 травня на цих санкціях стояли підписи в.о. генпрокурора, його заступника Володимира Кудрявцева (за свідченням Замковенка, цього прізвища поруч із підписом не було). До того ж очікується, що Московський районний суд столиці незабаром розгляне скаргу судді Замковенка про скасування постанови про порушення проти нього кримінальної справи за статтею 165 ч.2 КК України. Рішення з цього приводу стане справді доленосним для правосуддя незалежної держави. Якщо кримінальну справу не буде припинено, судді України прийматимуть рішення з урахуванням можливих неприємностей а-ля Замковенко. А визнання порушення кримінальної справи незаконним стане свідченням перетворення судової системи на повноправну й незалежну «третю владу».

А поки вирують судові пристрасті, голова Печерського районного суду столиці Микола Замковенко щодня проводить кілька годин під крапельницею в палаті №309 кардіологічного відділення клінічної лікарні №1 у Феофанії. У нього відкликано передбачену законом охорону, після порушення проти нього кримінальної справи він здав табельну зброю. Тривожити його не дозволяється, проте в кожного правила є свій виняток...

- Миколо Івановичу, за словами прокурора столиці Юрія Гайсинського, ви виправдували людей, котрі скоїли тяжкі злочини, і залишали вироки без касації. Розкажіть докладніше про ці справи.

- По-перше, це справа Андрія Баріхашвілі, розглянута судом 1999 року. Він обвинувачувався за статтею 86-1 КК (розкрадання колективного майна в особливо великих розмірах), а також за статтею 143 КК (шахрайство). Баріхашвілі влаштувався працювати торговельним агентом у комерційний центр «Бамон». На цій фірмі йому дали парфумерію, яку він мав реалізувати, на загальну суму 16 тисяч гривень. Він реалізував її почасти на базарі, почасти через інший комерційний центр. А гроші привласнив. Коли про це дізналися керівники центру «Бамон», вони «притисли» Баріхашвілі, й він розповів, куди реалізував парфумерію. Частково товар повернуто, проте справу таки було порушено. Я хотів би відзначити один момент, який чомусь замовчує міська прокуратура: злочин було скоєно 1996 року, а справа до суду надійшла тільки 1999-го. Де ж, скажіть на милість, ця справа пролежала так довго?

86-а - тяжка стаття, за радянських часів вона передбачала покарання аж до страти, а тепер - позбавлення волі від 10 до 15 років. Коли суд почав розглядати цю справу, з’ясувалося, що Баріхашвілі на момент скоєння злочину не досяг повноліття (1996 року йому було 17 років). Збиток було частково відшкодовано, сам Баріхашвілі дав своїм діям належну правову оцінку. (До речі, хлопчик ріс без батька, і вкрадені гроші витратив не на розваги, а на сімейні потреби - фактично на їжу.) Крім того, потерпілі не наполягали на жорсткому покаранні. То що, потрібно було його відразу в зону відправляти? У випадку з Баріхашвілі, з огляду на обставини скоєння злочину, особистість обвинувачуваного, а також те, що з моменту злочину минуло вже три роки, суд призначив йому покарання - чотири роки умовно, із відстрочкою виконання на два роки. За цією справою не було ніякого протесту чи подання прокуратури, нікого вона всі ці роки не цікавила. Коли її почали вимагати, ми не відмовили. Я на кожну вимогу давав указівку видати справу.

- Проте не ця справа стала підставою обвинувачення проти вас...

- Найцікавіша - справа Бондаренка, Приймак і Вороної. Суд її слухав у березні 1998 року. Цих трьох обвинувачували в тому, що в складі організованої групи вони реалізовували психотропні лікарські засоби, тобто займалися наркобізнесом. Обвинувачення будувалося за цілою низкою статей, зокрема за досить серйозними статтями 229-3 і 229-20 КК України, якими передбачено позбавлення волі на термін до 15 років. Я вже не раз заявляв ЗМІ і зараз заявляю: ніякого наркобізнесу там не було. Цей «наркобізнес» полягав у тому, що Володимир Бондаренко, громадянин Росії, привозив в Україну дефіцитні ліки. Ці ліки купувала та продавала за оголошеннями в газеті Світлана Приймак. Це були ліки, а не наркотики. І призначалися вони не для наркоманів. У справі ніде не доведено, що хоч один наркоман або неповнолітній бодай раз купив у них які ліки. Ліки купила одна з підсудних - Ворона, як вона стверджувала, для своєї матері. Серед ліків, що ними торгували обвинувачувані, були й такі, які слід відпускати за рецептами, й такі, що підлягають суворому обліку. Тож їхню провину можна кваліфікувати як незаконну торгівлю лікарськими засобами, але не як наркобізнес! Суд дійшов висновку, що сталої групи в цьому випадку не було (у нас часто плутають поняття «у складі сталої групи» й «за попередньою змовою»).

З усіх справ, які щороку розглядаються Печерським райсудом, до 30% припадає на факти придбання та вживання наркотичних засобів. І майже в кожному з них фігурують епізоди типу «придбав наркотик у невстановленої особи на базарі». При цьому жодна з цих «невстановлених осіб» у справах не фігурує! Усі ці епізоди виділяються в окремі провадження й до суду не доходять. Оце - справжні наркоділки. Справа Бондаренка-Приймак-Вороної була однією з перших, розслідуваних новоствореним відділом МВС по боротьбі з незаконним оборотом наркотиків. Її хотіли перетворити на зразково-показову. Прокуратура виносила протест у зв’язку з м’якістю вироку, проте в справі було стільки нестикувань, що, розуміючи це, прокуратура обіцяла зняти свій протест. І нехай хоч зараз направлять цю справу на касаційний розгляд - я переконаний, що вирок не стане жорсткішим, якщо справу взагалі буде направлено на додаткове розслідування.

- А чому ви фактично виправдали людей, котрі розкрадали кредити?

- Стосовно кримінальної справи Гарасюти, її було розглянуто 1999 року. А події, розглянуті судом, сталися в 1994-1995 роках. Тобто справа ця розслідувалася майже п’ять років. Фабула стандартна - фірма «Лона» під керівництвом Гарасюти брала кредити, не віддавала їх, використовувала нецільовим чином, відмивала гроші... Проте діяльність цієї фірми не можна розглядати у відриві від діяльності інших осіб, які в цій справі, на жаль, не фігурували. У той час Кабінет міністрів розробив програму із забезпечення збереження власності жителів міста Києва, до речі, так і не реалізовану. Цією програмою було проголошено гасло «Кожному киянину - броньовані двері». Саме фірма «Лона» мала займатися цими броньованими дверима, на що й брала кредити. І Гарасюта був, можна сказати, крайнім, виконавцем невеличкої частини цієї програми. А за програмою стояли інші, набагато більш високопоставлені люди. Суд дійшов висновку, що Гарасюту необхідно засудити, проте з огляду на те, що він уже три з половиною роки відбув у СІЗО, дав йому умовне покарання. Суд виходив із того, що він принесе набагато більше користі суспільству й потерпілим, якщо попрацює над поверненням кредитів. Справа була дуже об’ємна, багатотомна й украй заплутана. Вирок ніхто спочатку оскаржувати не намагався, проте згодом прокуратура почала вимагати справу. Щоразу на це була моя віза - надати справу.

У справі Гарасюти було встановлено, що працівники комерційних банків незаконно видавали йому кредити. І я особисто порушив ще одну кримінальну справу - проти працівників Укрсоцбанку Носа, П’ятаченка й інших. Приміром, відповідно до показань Гарасюти, кредити давалися за хабарі. Коли ми допитували цих людей, було встановлено, що для надання кредиту потрібно подати в банк численні документи, зокрема кредитну історію. А в Гарасюти було десять неповернених кредитів, але він в Укрсоцбанку бере ще один. У березні 1999 року справу було направлено в Генеральну прокуратуру. Де вона зараз - я не знаю, і ніхто, схоже, цього не знає. Як з’ясувалося, у Носа були друзі в Генпрокуратурі. У мене цю справу не хотіли приймати, телефонували мені, просили скасувати постанову про порушення справи. Не хочу називати їхні імена.

- Залишився в нас Корсун, обвинувачуваний у розбійному нападі на журналіста. Той самий, котрий, за словами Гайсинського, скаржився на ваш незаконний вирок.

- Він нікуди не скаржився. Написав касацію та й заглух. Цю справу суд розглядав дуже довго. Корсун обвинувачувався в тому, що скоїв розбійний напад на журналіста... Литвиненка, ведучого телепрограми «Соняхи». Сталося це, коли Литвиненко повертався додому, у квартиру, яку знімав. Корсун був колишнім господарем цієї квартири. Він зустрів журналіста на сходовій клітині, ударив його, відняв ключі від квартири, заштовхав у ванну і тримав там понад добу. Коли дзвонили з роботи, Корсун, погрожуючи розправою, змушував Литвиненка брати трубку й говорити, що все гаразд. Зрештою журналіст знепритомнів, і його забрала «швидка». Поки його не було, Корсун виніс із квартири речі й Литвиненка, й нового господаря. Серед них був музичний центр, відеомагнітофон, касети, куртки, мобільний телефон... Це був звичайний розбійний напад. Справу дуже довго слухали. Призначали експертизи. Корсуна присудили до 10 років позбавлення волі. Він вимагав ознайомитися з матеріалами справи, а в нас такої можливості не було. Ми привозили його в суд декілька разів, але в суді він відмовився знайомитися зі справою. Вимагав робити це в СІЗО й у присутності адвоката. Такої можливості в нас не було. Це, строго кажучи, процесуальне порушення, тож після вироку я готував справу до касаційної інстанції. І в мене її забрали просто зі столу. Навіть не підшиту. Тепер нас обвинувачують у тому, що ми порушили конституційні права Корсуна - невчасно винесли йому вирок. Але ми не можемо в умовах нинішньої завантаженості своєчасно виносити вирок. Так, це наше порушення, але це несвідоме порушення. На той момент у нас було чотири судді замість десяти.

- Чому прокуратуру зацікавили саме ці чотири справи?

- Я в багатьох справах виносив вироки - за рік було понад 150 справ. Чому вони взяли саме ці - не знаю. Мені незрозуміло. Вони пояснюють тим, що за цими справами в них були скарги. Але скарги були й за багатьма іншими справами, скарги ці розглядаються... Проте вони не в праві вилучати справи й визнавати вироки за ними незаконними. Я ж пояснював - 121-а стаття Конституції України обмежує право прокуратури брати з суду справи - вони не мають права нагляду за діяльністю суду. А стаття 38 Закону України «Про прокуратуру» суперечить у цьому Конституції - отже, як сказано в самій Конституції, у цьому випадку діє норма Основного Закону. Якщо їм потрібна якась справа - нехай знайомляться в канцелярії в передбаченому законом порядку. Але жодної заявки на це від них не надходило. У нас же змагальність процесу, вони - така сама сторона, як потерпілий і його адвокат. Чому прокуратура ставить себе вище від їх? Де ж тут змагальність, якщо прокурор може взяти цю справу та тримати її в себе скільки завгодно, тоді як адвокату можуть справу загалом не дати?

- Отже виходить, що на вашому місці міг опинитися будь-який суддя, із приводу будь-якої своєї справи?

- Якщо вже прокуратура вдається до такої сваволі, то справді можна взяти будь-якого суддю, узяти будь-яку його справу й порушити проти нього кримінальну справу за те, що він, приміром, порушує терміни винесення рішень. Не передає вчасно справи на касацію, не знайомить із ними сторони... Що він місяць розглядає цю справу... Та він просто фізично не має змоги працювати за законними термінами! При цьому прокуратура дозволяє собі розслідувати справи роками, роками тримати людей у СІЗО, не проводячи з ними ніяких слідчих дій!

Ще я хочу неодмінно підкреслити - ніякої зацікавленості в мене, як у головуючого в цих справах, у жодній із них не було. Я просто виходив із норм чинного законодавства, з обставин справи, з особистостей підсудних - і призначав вироки відповідно до законодавства.

Думка адвоката

Андрій Федур став адвокатом судді Миколи Замковенка не тільки тому, що, за його словами, суддя постраждав через своє рішення на користь його підзахисної Лесі Гонгадзе. Адвокат Федур вважає, що, випадково чи не випадково, суддя Замковенко виявився на вододілі між минулим і майбутнім судової системи. Його справа є іспитом для всієї судової системи: встоїть вона чи обрушиться. Слово Андрію Федуру:

- Судові рішення Миколи Замковенка за тими чотирма кримінальними справами, які не влаштували прокуратуру, - це в будь-якому випадку судові рішення, і скасувати їх може тільки суд. Порушивши кримінальну справу проти судді Замковенка, прокуратура фактично взяла на себе функції судової влади.

Усі розуміють, що причиною порушення кримінальної справи проти судді Замковенка є не згадані вище чотири справи (до речі, у постанові про порушення справи саме проти судді за статтею 165 фігурує лише одна справа - Бондаренка-Приймак-Вороної, інші не згадуються). Замковенко - суддя, котрий виносив рішення в низці гучних, суспільно значимих цивільних справ. Пригадаємо: на початку 2000 року Замковенко виніс рішення про законність реєстрації ініціативної групи загальнонаціонального референдуму за народною ініціативою - «президентського референдуму». Приблизно в той самий час він виніс судове рішення про те, що спікер ВР Олександр Ткаченко повинен віддати печатку новому спікеру Івану Плющу й передати йому свої повноваження. Проте наступні два гучні рішення судді абсолютно не влаштовували керівництво країни.

Безпрецедентним було рішення Замковенка про задоволення скарги щодо неправомірності відмови заступника генерального прокурора Олексія Баганця у визнанні потерпілими Лесі й Мирослави Гонгадзе. Уперше скаргу на дії настільки високого прокурорського працівника розглядав суд, уперше суд визнав дії Генпрокуратури у конкретній справі неправильними. Рішення було винесено 9 лютого, а вже 16 лютого Лесю й Мирославу Гонгадзе визнано потерпілими й вони дістали доступ до матеріалів справи - і я разом із ними, як адвокат. Баганець написав скаргу на це судове рішення - це, радше, лист про незгоду з судовим рішенням. Основним його аргументом, із посиланням на норми КПК, було те, що суд не в праві розглядати скарги на нього, Баганця. Проте, відповідно до 55-ї статті Конституції України, будь-які дії будь-яких посадових осіб можуть бути оскаржені в судовому порядку. Це 23 травня підтвердив Конституційний суд. Тобто аргументацію Баганця цим рішенням КС фактично знято.

Але фатальним для Замковенка стало не це рішення, а рішення про задоволення клопотання адвоката про зміну запобіжного заходу арештованої Юлії Тимошенко. Рішення це було абсолютно законним, що й підтвердив Верховний суд 15 травня. Цього Замковенку подарувати не могли. Хоча до цього, до речі, він не задовольнив подібні клопотання щодо заарештованих Сивульського й Агафонова. Останнє клопотання подавав я, і хоча суддя нині - мій підзахисний, із тим його рішенням я ніколи не погоджуся.

Проте, певне, головною причиною «справи Замковенка» є закінчення 28 червня терміну чинності Перехідних положень Конституції, після чого до судів перейдуть повноваження на санкціонування обшуків і арештів. Прокуратура в цейтноті - їй потрібно будь-що зберегти для себе можливість впливати на ситуацію. Так, на одній із прес-конференцій прокурор Києва Юрій Гайсинський заявив, що суди не готові до розгляду й видачі санкцій на обшуки й арешти, тож подібна практика фактично паралізує правоохоронні органи. Але, відповідно до чинного законодавства, тільки суд може визнати людину винною, що є значно відповідальнішим рішенням, ніж видача санкції на обшук. Чому до цього він готовий, а до видачі санкцій не готовий? Відповідь проста: тому, що до роботи в нових умовах не готова сама прокуратура! Сьогодні вони просто не обтяжують себе аргументацією для обшуків, узяття людей під варту... Постанови прокурорів про це містять надзвичайно грубі помилки, неприпустимі навіть для студентів-другокурсників юридичних вузів! Ясна річ, суди не прийматимуть таку аргументацію, і прокуратура буде дуже скута у своїх діях. Але коли в прокуратури заберуть каральну функцію, вона стане нормальним учасником процесу. Процес нарешті стане змагальним: обидві сторони - обвинувачення й захист - у рівних умовах доводитимуть суду свої позиції.