ТІЛЬКИ Б УЦІЛІТИ...

Публікація «Зуби дракона» («ДТ», №18, 2002) викликала на Чернігівщині вибуховий ефект. Щось схоже можна бачити, якщо вночі врубати повне світло в окупованій тарганами квартирі. Всі посадові особи, так чи інакше причетні до подій, у матеріалі описаних (а описувати нам, нагадаємо, довелося факти міліцейської жорстокості та сваволі), кинулися рятувати свою репутацію, кар’єру, погони. Суто по-людському така поведінка зрозуміла (хоча й позиціонує цих людей цілком певним чином: ще Бердяєв говорив, що відчуття, достойні пана, — це усвідомлення відповідальності та каяття; протилежні ж за знаком емоції — доля рабів).

Незрозуміло інше. Заходи, яких вживає нині місцеве керівництво правоохоронних органів для свого виправдання, — традиційні. Масоване опрацювання потерпілих, аби залагодити стосунки (при цьому почергово використовуються батіг і пряник). Ретельне просіювання всіх викладених у статті фактів — на предмет виявлення найменшої зачіпки, що дозволить витлумачити те, що сталося, на користь міліцейсько-прокурорської братії. І полюбовне почесне звільнення від тих співробітників, «відмазати» яких аж ніяк не виходить. Невже службовцям, які виконують зараз цю невдячну роботу, не зрозуміло: гасити таким чином резонансну справу, засвічену в ЗМІ, та ще при тому, що кореспонденти цього видання живі-здорові і з регіону не відкликані, — те ж саме що заливати пожежу гасом?

Днями в нашому розпорядженні опинився цікавий документ. Відтворимо його текст дослівно.

«Управління МВС України в Чернігівській області. Витяг з наказу. 23 травня 2002 р. м. Чернігів. №74 о/с. По особовому складу.

Згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України звільнити з органів МВС у запас Збройних Сил України за п. 63 «ж» (за власним бажанням);

— старшину міліції Плоського Олександра Олександровича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби при УМВС, з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 08 років 02 місяці 17 днів;

— сержанта міліції Довженка Олександра Миколайовича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби міліції при УМВС, з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 02 роки 06 місяців 02 дні;

— молодшого сержанта міліції Сотнікова Олександра Євгеновича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби міліції при УМВС, з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 01 рік 00 місяців 19 днів.

П/п начальник УМВС

Генерал-майор міліції М.Ф.Манін».

Таким ось чином — за власним бажанням, тобто незаплямованими, з правом відновитися невдовзі в органах — пішли з міліції патрульні, які побили на вулиці випадкового перехожого. Побитому, за нашими даними, компенсована заподіяна шкода. Якщо це взагалі можливо — компенсувати грішми таку шкоду.

«…Старшина міліції Плоський О.О. … ударом ноги в район гомілки збив мене з ніг. Падаючи, я, щоб зберегти рівновагу, схопився за плече старшини, надірвавши йому по шву бушлат. Після цього вони зовсім знавісніли, заломили мені руки назад, надягли наручники, порвавши на мені пальто, і почали бити ногами по грудях та голові, старшина перед цим зняв з мене окуляри. Я почав кричати: «Пацани, що ви робите?» На що старшина міліції Плоський О.О. в грубій формі відповів: «Мій пацан тобі в рота не влізе» (дослівні свідчення потерпілого зі статті «Зуби дракона»).

Залишимо за рамками розмови деякі обставини, які супроводжували «полюбовну угоду» (хоч самі собою вони заслуговують на окреме дослідження і, м’яко кажучи, честі людям у міліцейських мундирах не роблять). Проте не розглядатимемо цей бік конфлікту, ризикуючи заподіяти постраждалому ще більшу шкоду. Силове відомство розрахувалося грішми за кров, тим самим побічно визнавши свою провину, — й гаразд.

Проблема в тому, що, за нашими даними, такому масованому опрацюванню піддається більшість згаданих у публікації «Зуби дракона» свідків та потерпілих. За даними з достовірних джерел, фронтальна перевірка всіх викладених фактів здійснюється не з метою з’ясування істини, а лише для того, щоб будь-якими засобами обілити забруднену репутацію силовиків. Засоби ці вкрай одноманітні: з одного боку, збір розписок на кшталт «потерпілі претензій не мають» (іноді під обіцянку заплатити за шкоду), з другого — недвозначна загроза розв’язати проти потерпілого або навіть закладу, з яким він пов’язаний по службі, «холодну війну». Формулюється ультиматум приблизно так: «Ви, звичайно, маєте право подати на нас у суд, але тоді ми поставимося до відомства, де ви працюєте, з усією принциповістю».

У нас є незаперечні докази, що на «розвал» висунутих обвинувачень, крім усього іншого, працюють працівники правоохоронних органів, чиї імена були названі в нашій статті (приміром, працівник прокуратури Ю.Шеремет). І що особливий інтерес дізнавачі виявляють до обставин, за яких нам стали відомі ті або інші дані, що їх компрометують.

Адже, по суті, що від колекціонування міліціонерами розписок про відсутність до них претензій зміниться?

Відновиться слух в одного з побитих? Виросте нова нирка в іншого? Чи, може, постануть з-під бетонного панцира недосліджені рештки археологічних розкопок? (Нагадаємо — культурний шар Х століття і раннього середньовіччя, що включав у себе стародавні людські поховання, знищили будівельники організації ПМК-210, бо він заважав спорудженню будинку для місцевої еліти на вул. Пушкіна). Однак перш ніж це сталося, прогнати археологів спробували співробітники чернігівського УБОЗу. Як нам стало відомо, уже після виходу статті один із цих міліціонерів знову телефонував у відділ охорони пам’яток археології, який заступився за розкопки. (Такої сваволі навіть у Чилі за Піночета не було. Нещадна до інакодумців хунта остерігалася безпричинно кривдити вчених, щоб не втратити тих жалюгідних крихт громадської поваги, які мала).

Ні. Слух ні в кого не відновиться. Нові нирки замість відбитих не виростуть. Прошарок бетону назавжди заховав всі нас від реліквії минулого. Не розмагнітяться сотні метрів магнітофонної стрічки з показаннями свідків і не стануть самі по собі прахом документи, які підтверджують факти, викладені в попередній публікації.

Не для того писалася вона, щоб кілька, як би це ввічливіше сказати, профнепридатних працівників по-хорошому пішли з міліції. Йшлося не про одиничні випадки. Про інше. Про мутацію чернігівських правоохоронних органів як структури. Про невмотивовану, суто бандитську жорстокість і корумпованість тих, хто там служить. Про кругову поруку, яка роз’їдає відомство згори донизу. Схоже, часи, коли органи внутрішніх справ комплектувалися професіоналами, які вміли робити свою роботу без кийків, «черемшини», наручників і ударів кованими чобітьми, які калічать, минули безповоротно.

Якщо сержант міліції б’є ні за що людину — це окремо взятий факт. Однак якщо виявляється, що на момент скоєння злочину він не на службі перебував, а виконував підряд з охорони комерційної структури, і ще й на підставі дуже сумнівного договору, підписаного вищим міліцейським керівництвом, яке опісля бере нижчий чин під свій захист, — це вже симптом. «Полагодження» справ із потерпілими та свідками, а також полюбовне розставання зі схопленими за руку злочинцями в мундирах (а скільки несхоплених?) — суть не лікування хвороби, а її рецидив.

З проханням допомоги до «ДТ» знову звернувся заввідділом обласного протитуберкульозного диспансеру Володимир Семеній. Наша газета, а опісля й інші видання писали про те, що з ним сталося. Його було по-звірячому побито невстановленою особою. А коли почав шукати справедливості (після виходу з лікарні) — його побили знову. Потім ще й пограбували, примовляючи, щоб нікуди зі скаргами не звертався. Міліція справно стягнула з нього плату за відібрані грабіжниками документи. Проте нападників не знайшла.

Нещодавно лікар Семеній виграв апеляційний суд, який скасував чергову постанову на закриття кримінальної справи №75/704 М за фактом заподіяння йому тілесних ушкоджень. Подробиці, які він описав нам, майже неймовірні.

«Невстановленою» особою той, хто бив, іменується в офіційних паперах лише з ввічливості. Він добре відомий міліції та покаліченому лікареві (який впізнав його на очній ставці). Ми не можемо навести переконливих доказів приналежності «особи» до одного з кримінальних угруповань, що контролюють Чернігів (надаємо можливість підтвердити або спростувати ці дані тим, кому належить такими перевірками займатися). Проте ось факт безсумнівний. Кілька років правоохоронні органи (зокрема в.о. міліцейського слідчого С.Тарасевич) витратили переважно на те, щоб вишукати способи історію цю зам’яти. 29 квітня нинішнього року Чернігівський апеляційний суд знову повернув завалену за всіма термінами справу на дорозслідування, підкресливши, що навіть мотиви злочину досі не визначені. А потерпілий уже ні в що не вірить і сподівається лише на розголос...