Ти зніми, зніми його, фотографе

Використання сучасних цифрових аудіо-, відеотехнологій для захисту громадянами своїх прав у повсякденному житті стало об’єктивною реальністю останніх років. Водії записують на відео й викладають у Всесвітню павутину дії працівників ДАІ, у тому ж Харкові пасажири знімають на камери мобільних телефонів порушення водіїв маршруток. От і МВС (вустами попереднього міністра) неодноразово висловлювалося про доцільність повсюдного впровадження практики обопільної відео­фіксації взаємодії водіїв зі співробітниками ДАІ.

20 жовтня 2011 року Конс­титуційний суд України виніс рішення №12-рп/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України. Йдеться про твердження, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Суд роз’яснив, що зазначені положення Основного Закону слід розуміти так, що обвинувачення у скоєнні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, от­риманих у результаті оперативно-розшукової діяльності упов­новаженої на те особи без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, установленого законом, а також отриманих шляхом вчинення цілеспрямованих дій з їх збирання та фіксації із застосуванням засобів, передбачених Законом Украї­ни «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

При цьому, відповідно до згаданого рішення Конститу­ційного суду України, фактичні дані про вчинення злочину або підготовку до нього можуть бу­ти не тільки отримані в результа­ті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які виконували власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні. Оцінюючи на предмет допустимості як доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять інформацію про вчинення злочину або підготовку до нього, суди, крім усього іншого, повинні враховувати ініціативний чи ситуативний (випадковий) характер дій фізичних чи юридичних осіб, а також їхню мету і спрямованість дій при фіксуванні зазначених даних.
Реакція засобів масової інформації не забарилася. Зокрема, автору цих рядків доводилося бачити публікації під назвою «Кі­нець журналістським розслідуванням», заяви народних депутатів України про те, що, наприклад, тепер не мають ніякої доказової сили записи грабежу, зняті камерою відеоспостереження магазину, про неминучий розвал доказової бази низки резонансних справ, зокрема «справи Лан­діка», про те, що рішення КСУ забороняє фіксувати на відео дії співробітників міліції тощо.

Ряд експертів висловилися в тому ключі, що резонансне рішення ухвалювалося Конститу­ційним судом України насамперед з метою «знешкодження» аудіозаписів колишнього майора Мельниченка, однак його наслідком може стати реальне звуження інструментарію для доведення в кримінальному процесі.

Так, багато галасу у вітчизняних ЗМІ викликав викладений в Інтернеті відеоролик, на якому працівник ДАІ заявляє водієві, який почав знімати дії патрульного екіпажу камерою мобільного телефона, що тепер це заборонено. Тож чи справді це так?

Як відомо, згідно зі ст. 307 Цивільного кодексу України, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку тільки за її згодою. При цьому згоду особи на таку зйомку мають на увазі (презумують) у разі, якщо зйомка проводиться на вулиці, зборах, конференціях, мітингах, а також інших заходах публічного характеру.
Згідно із положенням ст. 3 Закону України «Про міліцію» (а ДАІ - державний орган у системі МВС України) діяльність міліції є гласною. Зазначеною нормою, зокрема, закріплено обов’язок міліції інформувати органи державної влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення та засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку і заходи щодо його зміцнення. Таким чином, одним із принципів діяльності міліції є її (діяльності) гласність.

Крім того, у розумінні чинного законодавства України (ухвалений рік тому Закон Ук­раї­ни «Про доступ до публічної інформації) інформація, відображена та задокументована будь-якими засобами на будь-яких носіях у процесі виконання су­б’єктами владних повноважень своїх обов’язків, є публічною, і доступ до неї забезпечується будь-яким не забороненим законом способом.

Минулого, 2011-го, року що­до цього також висловлювалися Верховна Рада (в особі комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності), Мін’юст і МВС України.
Слід зауважити, що згадане право випливає, зокрема, з положень Загальної декларації прав людини, відповідно до ч. 2 ст. 29 якої при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина має піддаватися тільки обмеженням, установленим законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві.
Даний принцип, суть якого можна звести до правила «дозволено все, що не заборонено законом», кореспондується з положенням ч. 5 ст. 55 Конституції України. Згідно з ним, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних зазіхань.

У цьому зв’язку слід звернути увагу на те, що чинне (з урахуванням усіх роз’яснень і тлумачень) на сьогодні законодавство України не містить заборони стосовно аудіо-, фото-, відеофіксації водіями дій працівників ДАІ під час несення ними служби чи оформлення адміністративних матеріалів (за умови, що дії водія не перешкоджають виконанню працівником ДАІ своїх функціональних обов’язків).

Таким чином, зйомка громадянами дій співробітників міліції (зокрема ДАІ) при здійсненні останніми своїх посадових обов’язків (тим паче при вчиненні ними правопорушень), у тому числі з допомогою відеокамер і встановлених в автомобілях відеореєстраторів, на сьогодні є цілком правомірною поведінкою, яка ніяк не обмежується згаданим вище рішенням КСУ.
Не слід забувати й про те, що фіксація та опублікування в ЗМІ (зокрема анонімне розміщення в Інтернеті) запису з тим-таки недобросовісним інспектором ДАІ, який бере хабар з рук водія, напевне спричинить проведення щодо такого працівника службового розслідування та неминучого (у кращому для нього разі) звільнення останнього з органів МВС.

При тому, що рішення Конс­титуційного суду України (не в останню чергу в силу своєї ситуативної політичної прив’язки до справи Гонгадзе) дає досить багато підстав для неоднозначного його тлумачення та застосування, погоджуся з думкою цілого ряду юристів-практиків, яка висловлювалася раніше, про те, що воно не привнесло в чинне законодавство нічого нового.

По суті, згаданий акт дублює імперативи нині чинного законодавства, суть яких зводиться до того, що оперативно-розшуковою діяльністю та збиранням доказів у кримінальних справах повинні займатися виключно спеціально уповноважені на те органи відповідно до встановленої законом процедури. Правило про неприпустимість і неможливість використання доказів, отриманих незаконним шляхом, раніше також чітко й однозначно було закріплено чинною Конституцією та законами України.

Мало того, насмілюся припустити: чинне законодавство України (якщо вилучити сумні аспекти повсякденної практики його застосування) є одним із «найчистіших» у світі щодо вимог до якості зібраних доказів і дуже серйозно захищає права підозрюваного та обвинувачуваного в кримінальному процесі. А «радянським» Кримінально-про­це­суальним кодексом, що дістався Україні у спадщину, навіть у «найсуворіші» часи передбачалася обов’язкова оцінка судом зібраних слідством доказів у конкретній справі на предмет їх законності та допустимості. У цьому зв’язку забавно й повчально виглядає недавня резонансна історія, коли податкове відомство однієї дуже розвиненої європейської держави - члена ЄС купило у звільненого працівника люксембурзького банку LGT украдену ним базу даних про чиновників - податкових «ухильників», що закінчилося для останніх показовою розправою із втратою роботи, накладенням астрономічних штрафів та реальними тюремними строками.

Те саме можна сказати й про розслідування злочинів корупційної спрямованості. Зокрема, доведення такого злочину, як хабар, пов’язане з необхідністю оперативного супроводу на стадії приготування спеціально уповноваженими органами, що передбачає звернення особи із заявою до правоохоронних органів.

Позитивний аспект: як здається, рішення КСУ сприятиме підвищенню вимог до якості зібраних доказів у кримінальних справах та реальній змагальності кримінального процесу. Під удар потрапляють навмисні записи, зроблені громадянами в результаті цілеспрямованих заходів, а також використання оперативно-розшукових прийомів і техніки.

Тому вважаю, що ті ж таки записи з відеокамер у торговельному залі супермаркету або АЗС так само, як і раніше, прийматимуться судом як законний (за інших рівних умов) доказ, якщо судом буде встановлено, що розміщення такої відеокамери в зазначеному місці не мало на меті спостереження/стеження за певною особою (виявлення певного злочину тощо).
Відкритим залишається питання критеріїв визначення горезвісної межі між цілеспрямованими діями та випадковістю при ухваленні судом рішення про долучення конкретних доказів до матеріалів справи, тому більш-менш певні висновки про наслідки ухвалення КСУ згаданого рішення можна буде зробити після того, як сформується судова практика його застосування (у контексті прийняття/неприйняття судом тих чи інших аудіо-, відео­доказів) при розгляді судами реальних справ. Особливо - практика ВССУ у конкретних цивільних та кримінальних справах. Вважаю, радикальних змін не буде, і застосовуватиметься во­но в тих чи інших «пограничних» ситуаціях, тобто, як це часто буває, від випадку до випадку…