СВАВІЛЛЯ ПРОКУРОРСЬКОЇ ВЛАДИ (ЧОГО ВАРТА СВОБОДА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ)

За радянської влади, як відомо, і закони були варварськими, і законодавство порушувалося, і була величезна кількість необгрунтовано заарештованих, і маса сфабрикованих кримінальних справ. Але в прокуратурі незаконне утримання під вартою розглядалося завжди як НП. Коли заарештованого обвинувачуваного день-два «перетримували» після спливання терміну санкції прокурора і в Прокуратурі УРСР оперативно не реагували на скаргу з цього приводу, я як захисник обвинувачуваного давав телеграму в Генеральну прокуратуру СРСР такого приблизно змісту: «Термін утримання під вартою Іванова, санкціонований прокурором республіки, закінчився учора, але його не звільняють. Вилітаю скаргою Москву, прошу забезпечити прийом заст. генерального»!

Хоча взагалі потрапити на прийом до заступника генерального прокурора СРСР було дуже важко, але якщо йшлося про незаконне утримання під вартою, прийом забезпечувався моментально. Більше того, до мого приїзду вже було підібрано потрібний матеріал, отримано дані з Києва, і заступник генерального вирішував справу за 10 хвилин. Переконавшись, що обвинувачуваний утримується під вартою понад санкціонований термін уже два чи три дні, він давав команду негайно звільнити, а винних прокурорів покарати.

Так було за партократів і за комуністичного тоталітарного режиму. Що відбувається сьогодні?

Влада вже інша, не тоталітарна, не радянська, а представники нової влади в правоохоронних органах, зокрема в прокуратурі, а іноді навіть і в суді, нерідко нехтують свободою людини, не дотримуються законів і Конституції України, не хочуть застосовувати на практиці принципи презумпції невинності.

Існує в кримінально-процесуальному законодавстві поняття «запобіжного заходу». Повне його значення: «запобіжні заходи способів ухилення від слідства та суду». Таких запобіжних заходів існує шість (ст. 149 КПК України), і лише один із шести — взяття під варту, тобто тимчасове позбавлення волі. Однак на практиці слідчі й прокурори (а до них — органи дізнання) користуються цим запобіжним заходом найширше, керуючись при цьому застарілим кримінально-процесуальним законодавством колишніх СРСР і УРСР, яке «плавно перейшло» в закон незалежної України.

Майже кожна кримінальна справа про тяжкий злочин починається з того, що підозрюваного хапають, садять за грати, нерідко (це занадто обережне слово) б’ють, катують і домагаються зізнання. А прокурор, який не може не знати про ці методи вибивання зізнань, тому, хто зізнався в тяжкому злочині, завжди санкціонує арешт. Потім, опинившись у слідчому ізоляторі, підозрювані й обвинувачувані часто-густо пишуть скарги прокуророві про те, що в них вирвали хибне зізнання незаконним шляхом, що їхні «явки з повинною» — це вимушена самообмова... Марно... Прокурори їм не вірять, точніше вдають, що не вірять, і в 99% випадків розглядають такі скарги як наклеп на слідчих, як «спробу уникнути відповідальності за скоєний злочин».

І лише в рідкісних випадках, коли згодом виявляють справжнього виконавця злочину, безневинно обвинуваченого чи навіть уже засудженого визнають невинним.

Левова частка провини за цей вид судових або слідчих «помилок» лежить на прокурорах, які якнайширше «роздають» санкції на арешт, не подумавши про те, що інший запобіжний захід, не пов’язаний із взяттям під варту, цілком може забезпечити й успішне проведення розслідування справи, і виконання можливого обвинувального вироку, і своєчасну явку обвинувачуваного за викликами слідчого та суду.

Чинне законодавство, що явно застаріло і явно властиве тоталітарному режимові, який не турбується про майбутнє суспільства і про людину, прокурори застосовують бездумно й механічно, і це призвело до того, що слідчі ізолятори України переповнені дрібними злодюжками та підлітками, котрі вперше оступилися, а головне — безліччю осіб, обвинувачуваних у скоєнні тяжких злочинів, доказів провини яких дуже мало або зовсім немає, або ці докази дуже й дуже сумнівні, а іноді — добуті незаконними методами.

Статті КПК, що стосуються обрання запобіжних заходів, кричущо суперечать принципу презумпції невинності. Саме суворе дотримання цього принципу має істотно обмежити «щедрість» прокурорів при санкціонуванні арештів як запобіжних заходів. Але наші прокурори, які ніколи не несуть жодної відповідальності за необгрунтовані арешти, вважають, що краще «перепильнувати», ніж «недопильнувати», і користуються законним правом арешту в порядку обрання запобіжного заходу до кожного, кого обвинувачують у скоєнні злочину, за який, за законом, можна присудити навіть до мінімального терміну позбавлення волі.

У такий звичайний спосіб 23 січня 2000 року було затримано, а через три дні заарештовано із санкції прокурора Радянського району м. Києва Олексія Прончука, 22 років, який значився директором і бухгалтером трьох приватних фірм, що займалися торговою діяльністю. Із самого початку розслідування справи і навіть до її порушення було відомо, що фактичними власниками цих фірм були жителі Черкас Л. і Ю., котрі створили ще 15 фірм у Черкасах і, як вважало слідство, оформляли безтоварні торгові угоди між цими 18 фірмами, а потім за дорученням якихось партнерів із Латвії оформляли з допомогою групи митників експорт продукції в Росію, хоча насправді експорту товарів не було. За сприяння низки посадовців (із податкових інспекцій, із ветеринарної служби і фітослужби, із транспортних організацій, інших відомств і навіть арбітражних судів, частина яких не знала про злочинність фіктивних угод), Л. і Ю., оформивши документи на експорт, повертали зі скарбниці податок на додану вартість і так привласнювали державні кошти на суми у мільйони гривень.

Окрім Прончука, були встановлені ще чотири підставніх директори, які лише підписували документи, що оформлялися без їхньої участі власниками фірми з допомогою досвідченого бухгалтера П., яка, перебуваючи в Черкасах, оформляла бухгалтерську документацію по всіх 18 фірмах, у тому числі по київських фірмах, директором і бухгалтером яких значився Прончук. Причому бухгалтер П. і Прончук навіть не були знайомі, а підпис «директора Прончука» і «головбуха Прончука» лише під незначною частиною документів ставив сам Прончук за вказівкою хазяїв. У переважній же частині (приблизно 90%) за Прончука власники або підробляли його підпис, або ставили кліше (факсиміле) його підпису, яке виготовив один із двох власників і тримав у себе.

Фактично Прончук, як і інші чотири черкаськіх директори-бухгалтери, виконував, і то зрідка, функції кур’єра: розносив документи фірм по установах, у яких вівся облік (банки, ДПІ, статуправління тощо). За це господарі платили йому по 100 грн. щомісяця за кожну фірму.

Ніяких коштів і часток від викрадених сум ні Прончук, ні інші директори-бухгалтери не отримували. Ні об’єктивних даних, ні чиїхось свідчень про поінформованість Прончука з приводу злочинної діяльності хазяїв слідство не зібрало.

Якщо до цього додати, що Прончук закінчив 8 класів і ПТУ з обробки шкір, що ніякого досвіду господарської роботи або роботи службовця він не мав, що він має в Києві постійне місце проживання і сім’ю (на його утриманні перебуває маленька дитина, дружина і мати — інвалід 2-ї групи), єдиним годувальником якої він є, що ніяких заощаджень у Прончука не було й немає, то необгрунтованість його арешту стає очевидною. До речі, стосовно одного з лжедиректорів-бухгалтерів, такого собі Газзаві, слідчий узагалі відмовив у порушенні кримінальної справи (хоча за документами цієї фірми теж розкрадалися держкошти).

Однак усе сказане вище стосується лише питання необгрунтованості арешту по суті. І тут хибність рішення слідчого та прокурора може бути ними оскаржена, бо, за законом, вони формально мали право заарештувати Прончука, а критерії оцінювання доказів і даних про особистість переважно суб’єктивні. І Боже мій, скільки таких необгрунтовано заарештованих до суду обвинувачуваних сиділи і сидять у слідчих ізоляторах із волі самодурів-слідчих та прокурорів або через наплювацьке ставлення до доль людей, до майбутнього нашого суспільства. Я вже не кажу про хабарників з-поміж слідчих і прокурорів. Їх, звісно, значно менше, ніж самодурів, які зловживають владою.

Досить часто до складання протоколу затриманих перебувають у неволі по кілька діб, і навіть це не викликає заходів прокурорського реагування. Та що там — прокурорського… Судді часто-густо потурають незаконним затриманням і навіть сприяють цьому свавіллю. Коли співробітнику УБОЗу, КАРО, будь-якому дізнавачу або слідчому захочеться затримати підозрюваного за непорушеною кримінальною справою, то, за відсутності доказів вини, фабрикується протокол про дрібне хуліганство, про опір працівникам міліції або ще про якесь адміністративне правопорушення, затриманого відправляють до судді, і там за три хвилини виноситься постанова про арешт на 5, 10 або 15 діб (скільки попросить дізнавач або слідчий, обіцяючи судді, що за цей час він отримає необхідні для порушення кримінальної справи докази).

Потім Прончуку бездумно продовжили термін утримання під вартою в прокуратурі м. Києва до шести місяців, а в Генеральній прокуратурі (заступник генерального прокурора С.Винокуров) — до дев’яти місяців, тобто до 23 жовтня 2000 року. Попереднє слідство у справі до цього часу слідчий (із яким працювала слідчо-оперативна група з 10 чоловік) О.Білий із прокуратури Радянського району м. Києва закінчити не встиг, але звернутися з клопотанням про нове продовження терміну утримання під вартою не наважився.

За законом, 23 жовтня 2000 року Прончука слід було звільнити з-під варти. Однак слідчий
О.Білий, не без відома прокурора району, вдався до обману, чим, на жаль, часто користуються несумлінні слідчі. Оскільки за законом (ч. 6 ст. 156 КПК України) час ознайомлення обвинувачуваного і його захисника з матеріалами справи при обчисленні терміну утримання під вартою, що є запобіжним заходом, не зараховується (закон цей ще радянський і, звісно, суперечить багатьом нормам Конституції України та нормам міжнародних конвенцій з прав людини), слідчий облудно повідомляє адміністрації слідчого ізолятору, що з 13.10.2000 року з Прончуком виконуються вимоги ст. 218 КПК України, тобто розпочато ознайомлення з матеріалами справи.

Насправді ж Прончуку було лише фіктивно оголошено, що слідство у його справі закінчено, але матеріалів справи для ознайомлення йому не надали ні з 13 до 23.10 (до закінчення санкції заступника генерального прокурора на утримання під вартою), ні до кінця жовтня, ні до кінця листопада, ні до 7 грудня 2000 р., а
з-під варти не випустили.

На незаконне (без продовження терміну Генеральною прокуратурою) утримання під вартою сам обвинувачуваний Прончук подав на ім’я генерального прокурора 10 скарг, подала про це скаргу і його мати, оскаржив і я, його захисник.

Жодна з 12 скарг не була розглянута в Генеральній прокуратурі по суті. В особистому прийомі, навіть на рівні рядового пом. прокурора Слідчого управління, мені було відмовлено. Всі скарги «відфутболили» в прокуратуру міста Києва, не взявши навіть на контроль. На більшість скарг Прончука відповіді взагалі не надійшло.

З 23 жовтня 2000 року і досі Олексія Прончука незаконно утримують під вартою, а прокуратура, від районної і до міської, відверто схвалює це свавілля. Генеральна ж, де термін подовжувався до 23 жовтня, вдає, що це її не стосується.

14 березня 2001 року я подав скаргу в Печерський райсуд м. Києва в порядку ст. 55 Конституції з вимогою визнати дії Генеральної прокуратури й адміністрації слідчого ізолятора незаконними як у частині незаконного утримання Прончука під вартою, так і в частині нереагування Генпрокуратурою на його скарги, на скарги його матері та його захисника. Досі з різних причин моєї скарги суд не розглянув.

Прончука незаконно позбавлено волі вже більше півроку, а його скарг не хочуть розглядати, його захиснику відмовляє в прийомі рядовий прокурор відділу з Генеральної прокуратури О.Бойко, а заст. нач. відділу прокуратури м. Києва, визнаючи, що Прончуку оголосили про закінчення слідства 13.10.2000 року, а перші томи матеріалів справи принесли в СІЗО для ознайомлення лише 7 грудня, тобто через 55 днів після того, як сплив термін утримання Прончука під вартою, не вбачає в цьому беззаконня, бо, мовляв, у слідчого були поважні причини: він із 16.10.2000 року ознайомлював із матеріалами справи інших обвинувачуваних.

Це — незграбна спроба обійти закон. По-перше, жодних поважних причин у слідчого не було: матеріали справи складалися на той час (16 жовтня) із 42 томів, під вартою перебувало 8 обвинувачуваних. Отже, була реальна можливість ознайомлювати щодня кожного з них одразу з п’ятьма томами справи.

По-друге, і це головне, жодна поважна причина (якби навіть така була) не дає права порушувати закон і тримати за гратами обвинувачуваного (не визнаного судом винним), якого за законом зобов’язані були звільнити 23 жовтня.

Право обвинувачуваного на захист нічим не може бути обмежене. Воно абсолютне. І це випливає не лише з багатьох міжнародних норм конвенцій, ратифікованих Верховною Радою України, не лише з норм Конституції України, а й навіть із норм застарілого КПК 1960 року, 21-ша стаття якого зобов’язує слідчого, прокурора, суд забезпечити це право на захист, надати обвинувачуваному можливість захищатися встановленими законом способами. А в статті 218 КПК України записано, що обвинувачуваного та його захисника не можна обмежувати в часі, необхідному їм, щоб ознайомитися з усіма матеріалами справи.

На жаль, у статті 218 КПК України ще з радянських часів, і до того ж відтоді, коли ще не було внесено в статтю 156 КПК частину
6-ту, якою встановлено, що час ознайомлення зі справою не входить у термін утримання під вартою, зберігся явний анахронізм: право слідчого із санкції прокурора мотивованою постановою обмежити певним терміном час ознайомлення зі справою в тих випадках, коли обвинувачуваний і його захисник явно намагаються затягти закінчення справи.

Цей анахронізм зразка 1960 року, по-перше, прямо суперечить попередній фразі тієї ж частини 6 статті 218 КПК, де сказано: «Обвинувачуваного і його захисника не можна обмежувати в часі, необхідному їм, щоб ознайомитися з усіма матеріалами справи».

У цій фразі я акцентую увагу на словах — «необхідному їм», тобто обвинувачуваному і його захиснику, адже КПК у демократичній і правовій державі існує для обвинувачуваного, для гарантії дотримання його конституційного права на захист, у тому числі права на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. До речі, під час обговорення проекту нового КПК багато правознавців висловлювали думку про встановлення лише мінімального терміну, наданого обвинувачуваному і його захиснику для ознайомлення зі справою. Дехто навіть вважає, що цей термін не має бути меншим за термін слідства. Лише тоді обвинувачуваний і захисник будуть в однакових умовах з обвинуваченням. Та й справді: 10—20 слідчих весь рік збирають матеріали для обвинувачення, а обвинувачуваний не може ознайомитися з ними, бо слідчий-самодур чи прокурор не дають йому такої можливості.

Визначати час, необхідний для вивчення справи, має сам обвинувачуваний і його захисник, але не слідчий. Саме тому в законі і сказано про «необхідний їм» час — обвинувачуваному та захиснику.

Крім того, в усіх документах ООН і Ради Європи фігурує поняття «розумні терміни»! Чи можна вважати розумним термін, який визначив для ознайомлення зі справою слідчий О.Білий і райпрокурор М.Ганечко: на 54 томи — вісім робочих днів.

Нарешті, незалежно від очевидного беззаконня, про яке написано вище, слідчий жодного разу, як цього вимагає ст. 218 КПК України, не надав усі 54 томи справи. Він незаконно, на власний розсуд, видавав лише ті томи, котрі вважав за потрібне видати, і не дав можливості ознайомитися з матеріалами, яких вимагав обвинувачуваний та його захисник. Крім того, фактично затягував ознайомлення обвинувачуваного Прончука зі справою не обвинувачуваний і його захисник, а сам слідчий Білий.

На мої скарги, надіслані до Генеральної прокуратури України та прокуратури м. Києва 20 лютого 2001 року, відповідь, за вимогами ст. 235 і 236 КПК, зобов’язані були дати протягом трьох днів, а фактично відповів хтось за начальника відділу прокуратури міста майже через півтора місяці, хоча датована відповідь «20.03.2001 р.». Усі беззаконня слідчого були схвалені. Як сказано у відповіді на скарги, аналіз моєї та Прончука «інтенсивності ознайомлення зі справою свідчить про явну спробу затягти закінчення справи». Тим часом закон не регламентує рівня інтенсивності ознайомлення. Метод ознайомлення — право обвинувачуваного і захисника, але не слідчого та прокурора.

Соснівський районний суд м.Черкас справу прийняв і судив Прончука, не зваживши ні на порушення його права на захист, ні на факт незаконного утримання його під вартою протягом понад півроку.

Цей процесуальний нігілізм судді проявився вочевидь під тиском прокуратури. Але він безглуздий, якщо, звісно, Прончуку не буде винесено виправдувального вироку, бо будь-який обвинувальний вирок рано чи пізно буде скасовано, оскільки закон (ст. 370 КПК України) зараховує обмеження засудженого в здійсненні його права на захист до істотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які є підставою до скасування вироку (ст. 367 КПК України).

28 червня 2001 року закінчується перехідний період, і Конституція України повністю набере чинності. Прокуратура втратить право заарештовувати підозрюваних і обвинувачуваних, втратить і свій вплив на суд, який досі, хоч як це протизаконно й сумно, існує.