СУДОВА РЕФОРМА — ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ

Менше як три місяці залишилося до 28 червня 2001 року. Чим знаменна ця дата для громадян України і чому окремі юристи та представники владних структур в державі останнім часом стали акцентувати на ній увагу та попереджати про можливість настання після неї негативних, непередбачуваних наслідків? З нею пов’язується закінчення п’ятирічного терміну, відведеного Конституцією на реформування судової системи в Україні з тим, щоб привести її у відповідність до основних засад, визначених у Конституції.

За результатами обговорення поданих на квітень 1999 р. законопроектів у першому читанні було прийнято проекти, розроблені депутатами В.Сіренком та В.Шишкіним, за умови подальшого доопрацювання і зведення їх до одного. Два роки доопрацювання проекту супроводжувалися суперечками між членами робочої групи, внесеннями альтернативних варіантів проекту, в результаті чого так і не досягнуто повної узгодженості.

Виходячи зі змісту законопроектів, оприлюднення точок зору окремих членів робочої групи в друкованих ЗМІ, по радіо і на телебаченні та результатів обговорення проекту на засіданні парламенту, ключовими моментами, які викликають найбільше суперечок серед членів робочої групи, є питання про структуру судових органів, структуру і повноваження Верховного суду України, порядок матеріально-технічного забезпечення судів і призначення суддів на адміністративні посади.

В питаннях структурної побудови судової системи спір ведеться між прихильниками триланкової і чотириланкової структур. Прихильники чотириланкової структури вважають, що всі суди повинні бути спеціалізованими: цивільний, кримінальний, господарський, адміністративний і т.п. До першої ланки, при такій структурі, відносяться місцеві суди, до другої ланки — апеляційні (обласні), до третьої — вищі спеціалізовані. Завершує систему найвищий судовий орган — Верховний суд України. В обґрунтування доцільності побудови такої структури судів її прихильники вказують на те, що спеціалізація суддів по галузевому принципу дасть можливість більш кваліфіковано, якісно і оперативно розглядати справи. В прикінцевих положеннях проекту закону та пояснювальній записці до проекту зазначено, що створення нової структури судових органів проводиться протягом трьох місяців після набрання чинності законом та що реформування не потребує значних фінансових і матеріальних затрат.

Лукавлять пани розробники законопроектів, підкреслюючи те, що чотириланкова структура судової системи буде відносно недорогою у ході впровадження і в ході функціонування, тому що ніхто реально не підраховував, скільки для цього потрібно буде коштів і ресурсів.

Існуючі суди забезпечуються сьогодні лише на кілька десятків відсотків від реальних потреб. А тепер уявіть, скільки коштів і часу потрібно на створення і функціонування паралельних судових органів. Якщо це спеціалізований суд, то він повинен бути спеціалізованим від місцевого рівня і до Вищого суду. Виняток у Конституції зроблено тільки для Верховного суду України, тому що він замикає всю судову систему. Підрахуйте, скільки приміщень, оргтехніки, транспортних засобів, суддів, технічного персоналу потрібно тільки на місцевому рівні. Щонайменше — чотири місцевих суди в кожному районі, чотири апеляційних в кожній області і чотири вищих. Та за нинішніх політичних і економічних умов ніяких податків не вистачить у державі для впровадження такого судоустрою.

Простіше і раціональніше у нині діючих районних (міських) судах, які набудуть статусу місцевих, ввести посади суддів по адміністративних справах. Обласні суди, які набудуть статусу апеляційних, доповнити колегіями (палатами) з адміністративних справ. А у Верховному суді, який виступатиме судом касаційної інстанції, ввести додатково колегії (палати) з адміністративних справ та господарську (арбітражну). Тобто зберегти триланкову систему судів, які займатимуться здійсненням правосуддя. Але в цьому і криється весь секрет.

Наразі варто задатися лише питанням, які повноваження Верховного суду пропонуються авторами проектів при чотириланковій системі. Фактично Верховний суд позбавляється судових повноважень.

Про які судові повноваження Верховного суду можна вести мову, коли проектом передбачено, що голови і окремі судді вищих судів повинні входити до складу Верховного суду України. Уявіть собі суддю, який одночасно працює в двох судових органах і розглядає одну і ту ж саму справу в суді нижчого рівня, а потім в суді вищого рівня.

Проектом пропонується розформувати Верховний суд і на базі його колегій створити вищі спеціалізовані суди, а Верховний суд України сформувати заново у складі голови, заступника, секретаря пленуму і 12 суддів. При доопрацюванні проекту питання стосовно кількості суддів неодноразово переглядалося, однак незмінними залишалися положення, згідно з якими судді апеляційних, вищих судів, голова та судді Верховного суду можуть обиратися з числа осіб, які раніше ніколи не працювали суддями.

Хочете знати в чому секрет таких пропозицій і в чому їх досконалість? У тому, щоб розвалити Верховний суд України, який нарешті спромігся створити більш-менш належні умови для роботи та сформувати інфраструктуру по забезпеченню здійснення правосуддя. Ціль одна — прибрати чинний склад суддів, який є кількісним, з яким неможливо «домовитися» і змусити виконувати політичні замовлення, та створити новий, невеликий за складом. Після такої реформи Верховний суд стає не судовим органом, а політичним, тому що за існуючої системи підбору і розстановки кадрів до такого суду ввійдуть не кваліфіковані спеціалісти, які мають досвід практичної роботи, а потрібні люди.

Найбільш «вдало» розписано в проекті питання призначення суддів на адміністративні посади. Голови та заступники голів всіх судів, за винятком голови Верховного суду, повинні призначатися на посади Президентом України за поданням міністра юстиції. При цьому пропонується враховувати висновки кваліфікаційних комісій.

Ви запитаєте, до чого тут Президент і кваліфікаційні комісії, коли голови судів позбавлені спеціальних процесуальних повноважень. З точки зору закону і здорового глузду — ні до чого. Кваліфікаційна комісія визначає рівень кваліфікації судді, а не адміністратора. Призначення суддів на адміністративні посади Президентом буде нічим іншим, як передумовою для втручання в діяльність органів судової влади з боку виконавчої. З таким самим успіхом можна надати Голові Верховного суду право призначати на посади та звільняти з посад голів місцевих державних адміністрацій.

Яке діло міністру юстиції, Президенту, голові місцевої державної адміністрації і іншим «зацікавленим» особам до того, хто буде головою районного, апеляційного (обласного) чи Вищого суду, коли суд не входить у систему підлеглих їм органів? Невже так важко усвідомити, що незалежність судової влади виключає можливість адміністрування з боку інших гілок влади. Суд підкоряється тільки закону. Судді самі спроможні обрати між собою керівників, без втручання ззовні. Але ж так не хочеться декому втрачати такий дієвий захід впливу, як адміністрування. Інакше доведеться знімати телефонні апарати АТС-10, які встановлені в кабінетах деяких суддів-адміністраторів.

Незрозуміло, чому кандидатуру на посаду голови Верховного суду України для обрання пленумом повинен подавати Президент України і чому звільнення з посади голови теж повинно проводитися за поданням Президента. Це ж якщо судді бачать, що обраний ними голова нездатний забезпечити виконання покладених на нього функцій, то не можуть самостійно вирішити питання про переобрання. Доведеться їм звертатися до Мін’юсту та Президента за поданням, яке останній може і не внести. Навіщо такі реверанси, адже Верховний суд не втручається в повноваження Президента і не пропонує йому кандидатури на призначення чи зміщення з посад міністрів. Не пропонує Верховний суд для обрання Верховною Радою кандидатури спікера парламенту та його заступників. Тож чому іншим гілкам влади так хочеться паралельно керувати й судами і призначати їм керівників?

З цим питанням пов’язані і питання організаційного, кадрового та матеріально-технічного забезпечення судів. Результати опікування адміністративним, кадровим та матеріально-технічним забезпеченням судів з боку виконавчої влади (а саме Міністерством юстиції та його управліннями на місцях) видно неозброєним оком. Якщо суд виступає жебраком, чи може він бути незалежним ?

На думку багатьох суддів, потрібно позбавити голів судів і їх заступників управлінських функцій, залишивши тільки представницькі. Доти, поки голови судів прийматимуть на роботу і звільнятимуть персонал, займатися ремонтами приміщень, придбанням інвентарю, укладанням угод на постачання газу, води, ходити з простягнутою рукою за фінансуванням і т.п., вони не можуть бути незалежними. Це вже не судді, а завгоспи. Господарсько-управлінські функції — найвразливіше на сьогодні місце суддів на адміністративних посадах. Господарські і управлінські функції повинні виконувати керуючі справами, які підпорядковуватимуться з одного боку головам судів, а з іншого — судовій адміністрації.

Комплектування судів кадрами з подачі виконавчих органів іноді відбувається таким чином, що на посади суддів рекомендуються особи з недостатньою кваліфікацією, низькими моральними якостями. Часто суддів, які допускають грубі порушення закону, проти яких неодноразово порушували дисциплінарні провадження, рекомендують до повторного обрання, їх нагороджують орденами, присвоюють почесні звання. Разом з тим, є випадки, коли, щоб позбутися непокірних суддів, які чинять спротив адміністративному тиску, управління юстиції, всупереч ст. 126 Конституції, їх незаконно звільняють з роботи, навіть не маючи рішення про звільнення органу, який обирав його на посаду. Тобто створюється ситуація, коли суддя повинен не служити закону, а прислужуватися керівництву.

Гірко як судді це говорити, але, побувавши в деяких судах м. Києва під час судових засідань слухачем, доводиться констатувати, що окремі судді ведуть себе із сторонами, підсудними та адвокатами грубо, порушуючи норми суддівської етики і процесуальних законів. І це — прямий наслідок існуючого підбору кадрів.

Судді загальних судів неодноразово ставили на з’їздах питання про виведення судів з підпорядкування Мін’юсту, але міністерство категорично виступає проти позбавлення його будь-яких повноважень стосовно судів. При цьому представники міністерства наголошують, що вони проявляють надзвичайну турботу, вирішуючи питання по організаційно-фінансовому і кадровому забезпеченню судів.

Враховуючи позитивний досвід багатьох зарубіжних країн (США, Росія, Іспанія та інш.), з метою виведення судів з підпорядкування органів виконавчої влади в плані організаційного, кадрового та матеріально-технічного забезпечення, деякі автори проектів Закону передбачили створення самостійного органу — державної судової адміністрації, яка б підпорядковувалася органам суддівського самоврядування і вирішувала питання, пов’язані з формуванням проекту бюджету на утримання судів, регулювання витрат, підготовкою кадрів і т.п. Однак ці пропозиції зустріли різкі заперечення з боку Кабінету міністрів і Президента. Максимум, на що погоджувалися представники виконавчої влади, це на створення такого органу під егідою Міністерства юстиції.

Можливо, і не потрібно було б акцентувати увагу на проблемних питаннях Закону «Про судоустрій» після того, як 5 квітня 2001 р. парламент України проявив політичну мужність і певну юридичну мудрість, прийнявши у другому читанні проект закону. При цьому спромігся вистояти проти деяких зазіхань представників виконавчої влади на незалежність судів, хоча з точки зору суддів проект не позбавлений певних вад. Але святкувати перемогу торжества закону і демократії рано, оскільки з різкою критикою закону виступив Президент України і окремі народні депутати, які назвали помилкою прийняття його у другому читанні.

Отже, попереду ще жорстка суперечка між парламентаріями, Кабінетом міністрів і Президентом, яка може завершится накладенням вето. Хоч би як там було, подобається комусь Конституція чи не подобається, а доти, поки вона чинна, всі дії по розбудові правової держави всім гілкам влади слід проводити чітко по Конституції. Якщо хтось із державотворців не читав її, то хай загляне в п. 12 Перехідних положень. Там зазначено, що Верховний суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років.

Мова в цьому пункті йде тільки про процесуальні повноваження судових органів. Ні про яке розформування чи ліквідацію цих судових інстанцій в Конституції не йдеться. Верховний суд України як був передбачений Конституцією, так і залишається. Але з 28 червня 2001 року Вищий арбітражний суд стає процесуально підлеглим Верховному суду України. Із зазначеної дати повинні припинитися процесуальні повноваження Верховного суду України та Вищого арбітражного суду по перевірці судових рішень в порядку нагляду. Зміни в структурі самих судових інстанцій можуть стосуватися тільки внутрішньої перебудови.

А тим, хто хоче зменшити кількість суддів у відповідних судах до 12 і т.д. осіб, позбавити Верховний суд судових повноважень і зробити його кишеньковим, слід ознайомитися з ч. 2 п. 12 Перехідних положень Конституції. Там зазначено, що судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені. Що вже тоді говорити про суддів Верховного суду, які обрані довічно після прийняття Конституції?

Загалом хочеться сподіватися, що владні структури, від яких залежить прийняття Закону «Про судоустрій» прислухаються до голосу тих, хто має певний досвід у сфері здійснення правосуддя і вживуть заходів для того, щоб суди України обслуговували не інтереси певних кланів чи соціальних груп населення, а могли забезпечити надійний захист прав і свобод всіх без винятку громадян України.

P.S. Точка зору автора не є офіційною точкою зору Верховного суду України