Справа «Мельниченка проти ЦВК»

Як відомо, Європейський суд з прав людини розглянув справу «Мельниченко проти України». У зв’язку з виконанням цього рішення українською стороною, як і очікувалося, виникли проблеми. Відпочатку - суто юридичні. Та від широкого загалу їх, за зазвичаєм, приховав політичний аспект. Тому пропонуємо читачам порівняти аргументи протиборчих сторін і спробувати винести власне судження щодо цієї непростої за своєю юридичною суттю справи.

Пропонуємо читачам ознайомитися з витягами з коментарю з питань, що нас цікавлять, даного газеті «2000» відомим юристом Сергієм Головатим. Як відомо, С.Головатий - представник України у Венеціанській комісії, член бюро ПАРЄ і голова Комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи з юридичних питань і прав людини. «За сумісництвом» - представник М.Мельниченка в Євросуді.

Сергій Головатий: «ЦВК відмовилася виконувати рішення Європейського Суду з прав людини, яке набрало чинності 30 березня 2005 року. Цим рішенням було встановлене порушення Європейської конвенції з прав людини з боку України, зокрема із боку ЦВК, яка відмовила Мельниченку в тому, щоб він залишився в списку кандидатів у депутати на виборах у березні 2002 року.

…Я скажу, що в такий спосіб ЦВК «послала» Раду Європи подалі - кудись туди, за океан, до Буша, який теж не визнає міжнародного права. І ЦВК дала зрозуміти, що Україна плювати хотіла на ваші рішення, шановні судді Європейського Суду!

Причому, попри те, що Україна ратифікувала конвенцію, а в законі про ратифікацію чітко записано: країна визнає обов’язковою для себе юрисдикцію Європейського Суду зі справ, стороною в яких вона є. Та ЦВК сказала: а ми не виконуватимемо, мовляв, у гробу ми вас бачили - Страсбурзький суд і Рада Європи разом узяті, виступивши в такий спосіб від імені України. Відповідно до нашого законодавства, єдиним органом, який може й зобов’язаний виконати рішення цього суду, є ЦВК, лише вона може змінити своє власне рішення і більше ніхто: ні Мін’юст, ні ВР, ні Верховний Суд, ні РНБО. Так написано в законі.

Я глибоко переконаний: не можна постійно говорити про те, що Україна обрала стратегію євроінтеграції, і водночас «посилати» організацію, яка є єдиною, де ми інтегровані, - Раду Європи. Отже, поведінка України - якщо дивитися крізь призму рішення ЦВК «з Мельниченка» - більше схожа на політичну шизофренію в плані євроінтеграції.

Виходить, ЦВК «імені Давидовича» і ГПУ «імені Піскуна» - це інструменти одного арсеналу головних операторів «справою Гонгадзе» як чинником найважливіших політичних рішень в Україні. У даному конкретному випадку з Мельниченком Піскун поставив обов’язковою умовою розкриття «справи Гонгадзе» «зняття» із Мельниченка всієї «матеріальної» та словесної «доказової бази», якою володіє Микола. ЦВК ж Давидовича, відмовляючись виконувати рішення Страсбурзького суду, зробила умову Піскуна явно нездійсненною. Мети досягнуто - справу не можна розслідувати з «об’єктивних причин»...

- За словами Ставнійчук, члена ЦВК, Європейський Суд зобов’язав Україну відшкодувати Мельниченку моральну шкоду у сумі 5 тис. євро. Та при цьому вона підкреслила, що «у задоволенні всіх інших вимог Мельниченку було відмовлено». Виходить, що, крім грошей, майору немов більше нічого й не належить?

- На засіданні я звернувся до членів ЦВК, сказав: «Добродії! Чому вас так «муляють» п’ять тисяч євро? Це не ваша справа, а Мін’юсту. У нього - державна виконавча служба, на них покладається обов’язок виконувати ту частину рішення, що стосується моральної компенсації в грошовому еквіваленті.

- Добре, але все-таки «у задоволенні всіх інших вимог» Мельниченку було відмовлено?

- А ось це брехня! Причому неприкрита.

Є юридичний факт. Він установлений на вищому європейському рівні. Факт порушення матеріального права громадянина України. Та потрібно було б запитати пані Ставнійчук, цю велику юристку: якщо суд постановив виплатити 5 тисяч євро моральної компенсації, - звідки ж узялася моральна шкода?.. Від дій тієї самої пані Ставнійчук і членів ЦВК, які відмовили Мельниченку в реалізації його права бути кандидатом. Тобто, за логікою ЦВК, якщо немає порушення матеріального права, то з чого ж береться моральна шкода? Євросуд сказав не тільки відновити Мельниченка в його матеріальному праві, а й, на додаток, - виплатити компенсацію! Та останнє рішення ЦВК - яскравий приклад безсовісності всіх 14, включаючи Ставнійчук, членів Центрвиборчкому, які зухвало плюнули в обличчя всім, хто відстоює в цій ситуації лише справедливість.

У мене до цього складу ЦВК ніякої довіри немає. Це орган, який на ділі показав, що він готовий на будь-яку правду сказати, що це неправда, на чорне - біле, а біле прийняти за абсолютно чорне. Органу, спроможного забезпечити чесні вибори, на даний момент в Україні немає».

Найважливішим у цій справі все ж таки є юридичний аспект, оскільки йдеться про право взагалі (як соціальний феномен), про суб’єктивне право конкретної особи (виборче право Миколи Мельниченка) та суб’єктивні права інших осіб. У цьому зв’язку цікавою саме з суто правової точки зору видається позиція заступника голови Центральної виборчої комісії Миколи Мельника, висловлена ним під час обговорення питання про виконання рішення Європейського Суду з прав людини на засіданні Комісії 3 червня нинішнього року.

Рішення суду, у тому числі Європейського Суду з прав людини, яке набрало законної сили, підлягає виконанню. Стаття 46 Конвенції про захист прав людини та основних свобод передбачає, що високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Передусім необхідно дати чітку відповідь на кілька важливих питань, а саме:

1) що встановив Європейський Суд з прав людини у справі «Микола Мельниченко проти України»?

2) яка відповідальність покладається на Україну рішенням у цій справі і що зобов’язана Україна зробити відповідно до цього рішення;

3) що Україна може зробити на виконання цього рішення;

4) який механізм виконання цього рішення передбачає наше національне законодавство і який орган чи яка посадова особа мають виконувати це судове рішення.

Що встановив Європейський Суд з прав людини у справі «Микола Мельниченко проти України»?

Своїм рішенням від 19 жовтня 2004 року у цій справі Суд встановив факт порушення положень конвенційних актів з боку України, визнавши, що відмова ЦВК України в реєстрації Миколи Мельниченка кандидатом в народні депутати України порушує міжнародно-правові документи, виконання яких є обов’язковим для України. Тобто, Суд визнав Україну державою-порушницею, а рішення ЦВК про відмову в реєстрації Миколи Мельниченка кандидатом у депутати неправомірним.

У пункті 66 Рішення сказано: «Суд вважає, що рішення Центральної виборчої комісії про відмову у реєстрації заявника як кандидата у народні депутати України через подання ним неправдивих відомостей, незважаючи на наявність у останнього зареєстрованого місця проживання на території України (прописки), порушує статтю 3 Протоколу № 1 до Конвенції». Кінець цитати. І тут же у пункті 67 рішення Суд констатує: «Тому, мало місце порушення статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції».

Що ж говорить нам стаття 3 Протоколу № 1 до Конвенції. Як це випливає з самого рішення, ця стаття закріплює (С. 10): «Високі договірні сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу». Тобто ця стаття передбачає загальні положення-принципи щодо проведення виборів до парламенту. І вказівку Європейського Суду з прав людини щодо порушення ЦВК вимог статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції слід розглядати у двох аспектах. По-перше, що у випадку з Мельниченком ці принципи були порушені. По-друге, що в майбутньому Україна не може допускати подібних обмежень при проведенні виборів.

Що вирішив Суд щодо відповідальності для держави-порушниці, які обов’язки він поклав на Україну у зв’язку зі встановленим фактом порушення, тобто що Україна має виконувати?

Тут необхідно почати із звернення до положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод, які стосуються рішення Суду та його виконання.

Стаття 41 Конвенції встановлює: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Сатисфакція - це форма міжнародно-правової відповідальності держави-порушниці. Вона полягає у задоволенні претензії, вибаченні, виплаті боргу, покарі. Основними видами сатисфакції є висловлювання співчуття, прилюдне вибачення, покарання винних, відшкодування шкоди.

Який вид сатисфакції Суд вибрав у даній справі? У резолютивній частині рішення зазначено: «За цих обставин Суд встановлює... що протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові в доларах США за курсом на день винесення цього рішення 5 000 євро як компенсацію моральної шкоди та будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначеної суми». Перед цим Суд зазначив (пункт 78), що визнає, що заявник зазнав моральних страждань внаслідок недопущення висунення його кандидатури як кандидата на виборах.

Тут же у останньому пункті резолютивної частини рішення Суд констатував, що «відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».

Таким чином, можна зробити висновок про те, що Європейський Суд з прав людини у справі «Микола Мельниченко проти України» застосував такий вид юридичної відповідальності за порушення прав Мельниченка, як відшкодування моральної шкоди.

Тепер інше важливе питання, яке виникає у зв’язку з цим рішенням Суду і яке широко дискутується в Україні - чи випливає з рішення Європейського Суду з прав людини те, що Україна повинна надати Миколі Мельниченку статус кандидата у народні депутати України, а з цим - і статус народного депутата України?

У рішенні Суду прямої вимоги до України щодо надання Миколі Мельниченку статусу кандидата чи депутата не зафіксовано. Більше того, у ньому є одне цікаве положення, на яке слід звернути увагу. Європейський Суд відмовив Миколі Мельниченку у задоволенні вимоги відшкодувати йому матеріальну шкоду, пов’язану із втратою заробітної плати, яку він мав отримувати як депутат Верховної Ради України. Заявник вимагав більше ніж 52 тисячі гривень компенсації, керуючись приблизним розміром заробітної плати народного депутата України, яку він мав би отримувати у випадку обрання. У пункті 75 рішення (сторінка 15) сказано: «Суд, як і уряд, вважає, що причинний зв’язок між стверджуваною матеріальною шкодою та виявленим порушенням відсутній. Таким чином, Суд відхиляє вимоги заявника у цій частині». Таке положення судового рішення можна розглядати як невизнання судом можливості визнання Миколи Мельниченка у статусі депутата.

Тут можна заперечити, мовляв, держава-відповідач сама має це зробити, виходячи з встановленого Судом факту порушення певного права і прагнучи забезпечити максимально можливе поновлення порушених прав за принципом restitutio in integrum (відновлення попереднього правового становища).

У своїй заяві Сергій Головатий посилається на цей принцип і на Рекомендації № R (2000) Комітету міністрів Ради Європи. У цих рекомендаціях є два важливих для означеної нами ситуації положення:

Перше - «саме компетентні органи держави-відповідача вирішують, які заходи є найбільш відповідними для досягнення restitutio in integrum, беручи до уваги заходи, доступні відповідно до національної правової системи».

Друге - «Рішення, в якому Суд визнає порушення прав, накладає на державу-відповідача зобов язання припинити порушення прав, здійснити репарації за наслідками такого порушення таким чином, щоб, наскільки це можливо, поновити положення, яке мало місце до такого порушення». При бажанні це можна і трактувати як зобов’язання держави-відповідача виправити ситуацію повністю. І цього потрібно прагнути. Але тут є два важливі моменти.

По-перше, у процитованих положеннях говориться про заходи поновлення, які доступні відповідно до національної правової системи, і «наскільки це можливо, поновити становище, яке мало місце до порушення». Тобто, Україна може виконати рішення Європейського Суду з прав людини у тій частині, в якій це дозволяє їй національне законодавство і право.

По-друге, до нашого випадку може бути застосовано положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Стаття 27 (Внутрішнє право і додержання договорів) зазначає: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. Це правило діє без шкоди для статті 46». Частина 1 статті 46 цієї Конвенції (Положення внутрішнього права, які стосуються компетенції укладати договори) встановлює: «Держава не має права посилатись на ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення».

У справі, що розглядається, має місце саме цей випадок, коли справа стосується норми внутрішньо українського права особливого значення, а саме конституційних положень (статті 69, 71, 76 Конституції України) про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, народні депутати України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Тобто особливо важливим конституційним положенням (нормою внутрішньо українського права) є положення, відповідно до якого в Україні немає іншого шляху стати депутатом як через вибори. Для того щоб стати депутатом потрібно пройти вибори - ніяке інше рішення, крім народного волевиявлення, не може зробити особу депутатом (судові рішення про визнання чи невизнання обраним можуть ухвалюватися лише на підставі результатів виборів). Микола Мельниченко участі у виборах не брав, по його кандидатурі голосування не відбувалося, народ його своїм представником не обирав і владними повноваженнями не наділяв. То чи може він за таких обставин набути статус депутата? Питання далеко не риторичне і виключно правове. Якщо хтось візьметься на нього відповісти ствердно, то має навести аргументи, які б спростували зазначені вище конституційні положення щодо обрання особи депутатом.

Але якщо навіть без урахування зазначених обставин стати на позицію, відповідно до якої попереднє правове становище Миколи Мельниченка має бути відновлено повністю, то виникає ще два надзвичайно складних у правовому відношенні питання - яким чином це зробити і хто це має зробити?

Річ у тім, що чіткий механізм правової реалізації виконання рішення Європейського Суду з прав людини в Україні відсутній. Маючи міжнародні зобов’язання щодо виконання рішень Європейського Суду з прав людини, Україна не виробила механізму, чіткої правової процедури виконання такого рішення. Наша національна правова система не адаптована повною мірою до виконання таких рішень. Прийнятий парламентом Закон «Про виконання рішень Європейського Суда з прав людини» неодоразово ветований ще Президентом України Леонідом Кучмою і досі не набрав чинності.

Для міжнародного співтовариства це питання не важливе - є держава-порушниця, у неї, образно кажучи, має й боліти голова щодо виконання рішення міжнародного суду. Але для України це питання постає конкретно. Європейський Суд прямо ЦВК не зобов’язує поновити статус Миколи Мельниченка як кандидата в депутати. Крім того, виникає безліч інших правових питань, які неодмінно слід вирішувати при розв’язанні проблеми виконання рішення Європейського Суду з прав людини, причому вирішувати з правової точки зору чітко і однозначно: як бути з нескасованим рішенням Верховного суду Україні з цього питання; на якій правовій підставі оголошувати Мельниченка депутатом; замість кого з тих депутатів, які пройшли по списку в парламент, він має зайняти місце у Верховній Раді; на якій підставі припинити повноваження депутата, місце в парламенті якого має зайняти Мельниченко; наскільки правомірними будуть претензії на депутатство іншого кандидата, черга якого у разі дострокового припинення повноважень когось із нинішніх депутатів наблизиться до заповітної мети тощо? При цьому це питання потрібно вирішувати системно. Слід виходити з того, що забезпечення реалізації права одного суб’єкта (Миколи Мельниченка), не може здійснюватися шляхом порушення прав інших суб’єктів (тих же виборців, які мають право обирати депутата і на парламентських виборах 2002 року стосовно кандидатури Миколи Мельниченка цього права не реалізовували).

Якщо прагнути формального виконання рішення Європейського Суду, то має бути прийняте формальне рішення і скасуваний п. 2 Постанови ЦВК № 94 від 26 січня 2002 року. Але по суті таке скасування для поновлення порушеного права Миколи Мельниченка бути зареєстрованим кандидатом у народні депутати і при обранні його набути статус депутата нічого не дає. Адже подальших дій щодо зміни відповідного статусу Мельниченка ЦВК, виходячи з чинного законодавства, вчинити не може. Адже виборче законодавство передбачає відповідні етапи та строки обрання депутатом, які не можуть бути поновлені. Виборчий процес 2002 року поновити не можна.

Тобто проблема виконання вказаного рішення Європейського Суду з прав людини є надзвичайно проблематичною з правової точки зору. І до неї слід підходити дуже зважено, враховуючи всі юридичні аспекти. А не абсолютизувати право одного, ігноруючи права решти. Таким чином, рішення Європейського Суду з прав людини по цій справі підлягає виконанню у тій частині, в якій це можливо відповідно до Права.