Що протиставити злочинності?

Протидія злочинності — одна з необхідних умов реформування українського суспільства. За роки незалежності в Україні було прийнято багато законів, указів, концепцій, програм, інших нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю та корупцією, а також на реформування правоохоронних і судових органів. Але всі ці заходи не дали відчутних позитивних результатів. Запобігання злочинності не стало одним із пріоритетів внутрішньої політики. Нині дуже гостро стоїть питання: іти далі шляхом криміналізації суспільства — чи шляхом запобігання і протидії кримінальній експансії? У статті аналізуються причини та пропонуються заходи із запобігання криміналізації суспільства.

З усіх виявів усеосяжної кризи законності в Україні найнебезпечнішим за своїми соціальними результатами стало неухильне зростання злочинності. Ретроспективний аналіз динаміки та структури сучасної злочинності дозволяє визначити три найнебезпечніші її тенденції.

Перша. Попри всі зиґзаґи динаміки злочинності, які обумовлюються кардинальними соціально-економічними, політичними і правовими змінами, безумовно, простежується тенденція до її збільшення як за абсолютними показниками й темпами зростання, так і відносно чисельності населення. І на цьому тлі здаються передчасними оптимістичні заяви деяких посадових осіб правоохоронних органів про ознаки стабілізації і навіть початок перелому в динаміці злочинності, починаючи з 2005 р. Кримінальна ситуація продовжує погіршуватися. І якщо вона не знаходить свого адекватного відображення у статистичних показниках, то це викликано тією обставиною, що останніми роками відбулася істотна декриміналізація законодавства, лібералізація покарання і правозастосовної практики. Слід відзначити також неповне охоплення органами кримінальної юстиції всього масиву злочинів у зв’язку з високим рівнем прихованої, латентної злочинності, маніпуляцією статистичними показниками, а також корупцією у правоохоронних та судових органах.

Друга. Головним плацдармом, на якому розгортаються кримінальні баталії, є економіка. Масштаби злочинності у сфері економіки сягнули такого рівня, що вона стала визначати характер і напрям реформ не тільки у сфері економіки, а й у системі державного будівництва та правоохоронної діяльності.

За даними Міністерства економіки, обсяг тіньового обороту за 2007 рік обчислюється 180 млрд. грн. Рівень тінізації становить 26%. Вісімдесят відсотків товарів широкого вжитку надходять до України за тіньовими схемами контрабандним шляхом. За незалежними експертними оцінками, близько 90% приватизованих підприємств працюють під контролем кримінально-олігархічних кланів, а тіньова економіка становить 50—60%.

Однак кількість виявлених злочинів у сфері економіки в 2007 році відносно минулого року, за даними МВС, зросла лише на 0,3%. А за багатьма видами злочинів у сфері господарської та службової діяльності фіксується істотне їх зниження: у сфері банківської діяльності — 5,4%, у паливно-енергетичному комплексі — 11,7%, в агропромисловому комплексі — 15,3%, у сфері приватизації — 2,6%, у сфері службової діяльності — 5,1%. Загальна сума збитків від злочинів у сфері економіки, за виявленими злочинами, становить близько мільярда гривень.

Третя. Проведені дослідження дають усі підстави говорити про якісно нові характеристики української злочинності, яка вже вийшла за національні кордони й завдала серйозного удару по престижу країни та її національній безпеці.

Ситуація зі злочинністю в Україні до такої міри ускладнена, що потребує якомога глибшого й комплексного аналізу, що базувався б на взаємодіючому потенціалі юридичних наук, держави і громадянського суспільства.

Аналізуючи офіційні статистичні джерела, показники соціально-економічного становища країни, можна спрогнозувати, що найближчим часом реального, а не статистичного зниження рівня злочинності у країні чекати не слід. Причини цього полягають у недостатній ефективності діяльності правоохоронних органів та всього суспільства, спрямованій на запобігання і протидію злочинності у країні. Вже тепер деякі вчені кажуть про створення злочинної держави. Тому прогностичні оцінки мають пріоритетне значення для стратегії виведення суспільства з аномічного стану.

Деякі західні кримінологи вважають, що сучасні тенденції зростання злочинності у світі — це свого роду плата за свободу та демократію. При цьому стверджується, що низький рівень злочинності, характерний для соціалістичних країн, обумовлений головним чином тотальною системою державного контролю й ідеологічного впливу. Відзначається непропорційно висока чисельність у цих країнах, на відміну від Заходу, поліцейського апарату і низька чисельність суддівського корпусу як атрибута демократії.

Такі погляди різною мірою поділяють і деякі вітчизняні вчені. За їхніми попередніми розрахунками, у країні в найближчих п’ять років злочинність зросте у 2,5 разу, порівняно з нинішнім рівнем. Із цим важко погодитися, оскільки Україна, на нашу думку, вже сягнула свого кримінального піку. А вказане зростання злочинності взагалі може призвести до переродження держави в кримінальне суспільство.

Прогнозувати тенденції злочинності в перехідних умовах політичної та економічної нестабільності, тим більше у зв’язку з майбутніми змінами правових основ функціонування української державності в ході конституційної реформи, досить проблематично. Проте не підлягає сумніву, що з нашими особливостями національної криміногенності ми зможемо не тільки наздогнати, а й перегнати «цивілізований» Захід за показниками злочинності. Що ж стосується злочинності у сфері господарської діяльності, то це вже сталося.

Динаміка злочинності в українському суспільстві, як свідчать результати досліджень, сягнула свого апогею саме в період радикальних політичних і економічних трансформацій.

Сам характер і «почерк» криміналізації в українському суспільстві несе на собі відбиток епохи первісного нагромадження капіталу з її відомими соціальними негараздами — безробіттям, різким майновим розшаруванням населення, падінням моралі, криміналізацією політикуму, зневажливим ставленням до антикримінальних інститутів суспільства.

В Україні всі ці негаразди лягли на благодатне підґрунтя правового нігілізму як «угорі», так і «внизу».

У криміналізацію економіки та інших сфер суспільного життя внесло свою лепту також вільне розуміння демократії і принципу верховенства права, які набули гіпертрофованих форм уседозволеності.

Як свідчить історичний досвід, перехідний період, під час якого відбуваються кардинальні зміни в основних сферах життєдіяльності суспільства й розвиваються нові суспільні відносини, завжди пов’язаний зі зростанням соціальної напруги, порушеннями правопорядку, втратою моральних і правових орієнтирів. Помаранчева революція — не виняток. Проблема полягає не в тому, як уникнути цієї закономірності, а в тому, як розпізнати, проаналізувати й максимально послабити руйнівні наслідки, розробити принципи правопорядку в країні на новому історичному витку. Це питання зараз — центральне для кримінологічної науки, оскільки без наукового осмислення кримінального «вибуху» неможливо побудувати продуктивну концепцію і політику протидії злочинності та спрогнозувати її майбутній стан. У зв’язку з цим непереконливою видається концепція «успадкування» української злочинності від радянського періоду, оскільки вона ігнорує головне — створення нового плацдарму для генезису злочинності та істотні зміни в умовах соціально-економічної життєдіяльності суспільства.

В Україні сформувалася багато в чому парадоксальна ситуація, коли дер­жава сама створила владно-управлінський вакуум у найгострішій сфері життєдіяльності — соціально-правовій. Теоретичне запозичення неоліберальних моделей ринкової економіки з їх концепцією саморегуляції далося взнаки і в державно-правовому будівництві. У результаті значно був ослаблений контрольний механізм дер­жави. Виник величезний дисбаланс між економічними, політичними реаліями оновлюваного суспільства — і явним запізненням їх правового забезпечення. З 8,5 тис. нормативно-правових актів, які регулюють правові відносини у сфері економіки, проаналізованих Міністерством юстиції у 2006 році, 5 тис. не відповідали основним положенням регуляторної економічної політики держави. У криміналізації суспільства сфокусувалися всі вади реформування, які не були прогнозовані на широкому соціально-економічному спектрі життєдіяльності суспільства. Оскільки реформувалися всі сфери суспільних відносин, то необхідне було комплексне відстеження всіх можливих негативних процесів та їх наслідків.

Жодна з програм профілактики (боротьби) злочинності, прийнятих за роки радикальних реформ, не була виконана внаслідок відсутності фінансового і матеріального забезпечення, належного контролю та їх невідповідності ідеології реформування суспільства. Крім того, і самим правоохоронним органам було завдано нищівного удару недофінансуванням, слабким ресурсним забезпеченням, некомпетентним реформуванням та керівництвом. Немає оптимізму і щодо виконання нової Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007—2009 роки.

У зв’язку з цим привертає до себе увагу і вражаюча безпорадність контрольних органів держави. Її наочні прояви — у масовому відпливі капіталів за кордон, легалізації (відмиванні) злочинних доходів, установленні контролю кримінальних структур над комерційними банками, підприємствами. І як наслідок — утворення в дер­жаві кримінального, олігархічного капіталу та проникнення його представників у владні структури. Практично підірвана податкова дисципліна. У бюджет не надходить близько половини податків. Розширено базу кримінального капіталу за кордоном.

Дослідження, проведені нами раніше, а також оцінки закордонних експертів привели до висновку, що визначальним генератором криміналізації економіки в Україні є приватизація, яка широко відчинила ворота організованій економічній злочинності та корупції.

Таким чином, ситуація зі злочинністю в Україні має яскраво виражене економічне підґрунтя. На відміну від країн із розвиненою демократичною структурою та політичною стабільністю, економічна організована злочинність у нашій країні зосереджена переважно у сфері господарської діяльності та управління нею. На Заході вона більше пов’язана із загальнокримінальною традиційною злочинністю: торгівлею людьми, наркотиками, зброєю, автомобілями, а також іншими злочинними промислами.

Кримінальна ситуація в економіці України, як показують дослідження, визначається слабкістю державних інституцій (включаючи і правоохоронні органи, схильні до великомасштабної корупції), аморфністю державного курсу на забезпечення прогресивних економічних та соціальних реформ. Ринковий курс упродовж сімнадцяти років реалізовувався в Україні хаотично і не був забезпечений як в ідеологічному, так і в організаційно-правовому планах. Не була сформована концепція державного регулювання економіки. Більшість населення, як свідчать кримінологічні дослідження, не сприймала ринкові перетворення як бажані і пов’язувала цей прогрес із криміналізацією підприємницт­ва та корупціалізацією системи дер­жавного управління і контролю.

Держава не стала надійним гарантом і самого підприємництва. Набуло поширення незаконне втручання влади у справи підприємців на всіх рівнях. Проведені соціологічні опитування свідчать, що підприємці середньої руки віддають до 50% свого прибутку державним службовцям, кримінальним угрупованням і правоохоронним органам.

У державі немає продуманої ідеології законотворчості. Базові нормативно-правові акти ухвалюються з великим запізненням. Це можна сказати про Цивільний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси і про багато інших нормативно-правових актів. Концепцію реформування системи кримінальної юстиції України ніяк не можуть реалізувати, тому що до неї є велика кількість принципових зауважень і доповнень.

Проте, напевно, найдорожчу ціну суспільство заплатило у зв’язку із цілковитим демонтажем системи профілактики злочинності, згортанням багатомільйонного руху громадськості за зміцнення правопорядку та законності в країні. Втративши ці суб’єкти профілактики і не створивши нічого нового, держава фактично неймовірно послабила свій профілактичний потенціал і встановила ніби смугу відчуженості між офіційною владою, правоохоронною системою і населенням.

Запобігання і протидія злочинності та корупції реально так і не стали складовою частиною завдань реформування суспільства. Ідеологічне кліше «верховенство права» узагалі підірвало ідею запобігання злочинності як одного з основних напрямів діяльності держави.

Вкрай негативним чинником правового нігілізму в останні роки була тривала і масована атака депутатського корпусу, деяких державних діячів, засобів масової інформації на правоохоронні органи. Разом із чехардою в реорганізації їхніх апаратів це створило в органах обстановку знервованості та невпевненості, спричинила масовий відтік висококваліфікованих фахівців. Особливо слід згадати кампанію 2004 р. з «хірургічного» незаконного відсторонення від посад керівників правоохоронних, контролюючих органів влади та управління в центрі і на місцях. Результат очевидний. Суспільство залишилося не стільки без корупціонерів, скільки без корисного вітчизняного досвіду протидії злочинності, який накопичувався десятиліттями.

Істотні прорахунки були допущені у процесі судово-правової реформи, які прискорили атрофування контролюючої функції держави у сфері забезпечення правопорядку. Проблема запобігання злочинності під час такого реформування навіть не порушувалася.

Після ухвалення Конституції України 1996 р. тривалий час проблематичним залишався правовий статус прокуратури, визначення її основних функцій та повноважень. Послаблення координаційних і наглядових функцій, поза сумнівом, завдало значної шкоди законності і правопорядку. Цю помилкову лінію і сьогодні повністю не виправлено.

Незаперечний пріоритет демократичного суспільства — забезпечення прав людини — насправді реалізувався в однобічній лібералізації кримінальних покарань, переважній орієнтації на захист прав обвинувачуваних і підсудних, поліпшенні умов відбування покарання засуджених. При цьо­му проігноровано більш актуальну проблему — захист прав мільйонів потерпілих від злочинних зазіхань. Законодавство про захист прав потерпілих фактично не діє, збитки від злочинів відшкодовуються незначною мірою.

Таким чином, результати досліджень дають усі підстави констатувати, що держава не забезпечила відповідного рівня управління в процесі реформування правоохоронних органів, втратила контроль над кримінальною ситуацією. Держава ніби забула про своє природне призначення — забезпечувати належний правопорядок у суспільстві.

Моделі, які сьогодні пропонуються в Україні, зовсім не стосуються розв’язання завдань запобігання злочинності. У цьому їхній головний недолік. Копіювання структурно-правових стандартів розвинених країн Заходу теоретично сумнівне і практично нежиттєздатне за нинішніх складних перехідних умов та нестабільної політичної ситуації в країні. Якщо навіть цілком абстрагуватися від української ментальності, за якої не вважається ганебним красти в дер­жави, та своєрідності євразійських традицій і культури, у сучасних умовах неможливо істотно мінімізувати злочинні прояви тільки силами правоохоронних органів.

Величезне значення для реалізації кримінологічної політики держави, визначення стратегії і тактики протидії злочинності загалом та окремим її видам зокрема має оптимізація моделювання правоохоронної системи в ракурсі діяльності із запобігання злочинам. Проте багато чого залежить і від вирішення невідкладних тактичних питань кримінологічної політики.

Серед них слід виділити проблему координації зусиль правоохоронних та контролюючих органів між собою, а також державних і громадських організацій у протидії руйнівним криміногенним процесам. Головне завдання полягає в тому, щоб на базі вітчизняного та зарубіжного досвіду сконструювати модель взаємодії спеціальних правоохоронних органів, дер­жавних контролюючих органів та громадянських організацій, яка б мала реальні можливості для реалізації завдань протидії злочинності.

Вивчення попереднього радянського досвіду боротьби зі злочинністю, а також зарубіжних аналогів взаємодії державних і громадянських структур (багато в чому запозичені з нашої правоохоронної практики) вказує на дві важливі обставини.

По-перше, координація як узгоджена взаємодія має істотний організаційний, профілактичний, психологічний потенціал, створюючи об’єктивні умови для збільшення сил протидії злочинності, взаємного контролю суб’єктів координації, підвищення їхньої відповідальності у сфері забезпечення правопорядку.

По-друге, жодна навіть найбагатша держава, яка інвестує значні кошти в програми боротьби зі злочинністю шляхом їх фінансового та ресурсного забезпечення, не мала успіху без підтримки населення.

Кримінальна ситуація в США, ФРН, Англії та деяких інших західних країнах у першій половині минулого століття почала стабілізуватися тільки з моменту встановлення співробітництва правоохоронних органів із громадськістю за підтримки урядових структур.

Політичне керівництво держав, вищі органи державної влади повинні консолідувати всі сили суспільства та використовувати всю силу держави для протидії злочинності. Для цього в законодавчому порядку необхідно розширити права громадських об’єднань, гарантувати їм моральну та матеріальну підтримку.

Сьогодні на порядку денному стоїть невідкладне завдання створити не антикорупційні відомства, а спеціальний державний орган без правоохоронних функцій, який займався б виключно всією складною сукупністю проблем запобігання злочинності та корупції.

У багатьох країнах світу такі органи створено. Так, наприклад, в Австрії існує консультативна служба запобігання злочинності, яка має 143 регіональні бюро, у Бельгії — Вища профілактична рада, у Данії — Вища рада профілактики, до якої входить 46 організацій, у США в рамках Національної ради створено профілактичні служби, які об’єднують понад 100 громадських і державних організацій. Вони систематично аналізують стан справ у сфері запобігання злочинності і дають належні рекомендації урядовим структурам для ухвалення відповідних рішень.

Основними завданнями такого органу мають бути: визначення основних напрямів державної політики у сфері запобігання злочинності; аналіз чинного законодавства, яке регулює економічні відносини; інформаційно-аналітична діяльність; розробка науково-обґрунтованих методик визначення збитків від злочинів у різних сферах господарської діяльності і шляхів їх відшкодування; проведення загальнонаціональних досліджень та обстежень для виявлення рівня латентної злочинності; аналіз проявів міжнародної транснаціональної злочинності; координація діяльності галузевих міністерств і відомств із правоохоронними органами з питань реалізації заходів для запобігання злочинності; узагальнення практики протидії злочинності; координація наукових досліджень; організація міжнародного співробітництва із запобігання злочинності насамперед з країнами СНД; обґрунтування розподілу ресурсів — відповідно до Державного бюджету — органам, які здійснюють боротьбу зі злочинністю; проведення кримінологічної експертизи проектів законів та інших нормативно-правових актів Кабінету міністрів України, міністерств і відомств.

Зважаючи на прорахунки минулих років, коли численні рішення і плани різних координаційних утворень мали дріб’язковий, факультативний характер, цей орган доцільно наділити відповідним організаційно-владним статусом і правом ухвалювати обов’язкові для виконання рішення, розпоряджатися матеріально-технічними та фінансовими ресурсами з метою забезпечення єдності кримінологічної політики в масштабах усієї дер­жави.