ЩИРА ПРАВДА, або ТВОРИ АВТОРІВ

«Пошук істини: спогади генерального прокурора». Так називається чудово видана й багато ілюстрована книга, що належить перу однієї з найвищих посадових осіб нашої країни Михайлові Олексійовичу Потебеньку. Особливої ваги твору надає той факт, що підготовлений він нині діючим державним службовцем. І тому позбавлений властивого мемуаристиці відстороненого, «відфільтрованого» часом погляду на події та людей. Цілком природним представляється бажання тих, хто підготував книгу до друку (з авторської передмови дізнаємося — це вже друге, перероблене видання), зробити свою роботу надбанням якомога більшої кількості читачів. Маркетинговий хід, здійснений ними, вразив нашу уяву своєю раціональністю й простотою.

Цитуємо розшифровку магнітофонного запису з колишнім міським прокурором Чернігова, старшим радником юстиції В.Левіним.

— Мені довелося почути, що цю книгу змусили насильно купувати весь керівний склад прокуратур, включаючи обласні й районні. Все керівництво на рівні старших помічників прокурорів області мало придбати. Сорок гривень заплатити за штуку.

— Ви згодні, щоб ваші слова було записано на плівку й опубліковано?

— Згоден.

В.Левін сьогодні — пенсіонер. Втрачати йому нічого. Ми перевірили — за незалежними каналами, — чи справді так було? Усе (принаймні, у географічних межах Чернігівщини) підтвердилося. І ціна. І централізований збір коштів, які потім перераховували у видавництво. Правда, з працюючих нині прокурорів «світитися», називаючи своє прізвище в пресі, ніхто не захотів. Але й відмовлятися ті люди, з ким довелося говорити, не стали. Ставлення до видавничої акції характеризують слова одного з них (записані на наш магнітофон).

— Якщо дізнаються, що я з вами розмовляв з цього приводу, мене звільнять. Постарайтеся, щоб не дізналися... А втім, як вийде. Я не боюся.

— Ви читали книгу? — запитали ми у В.Левіна.

— До половини дочитав.

— Чи представляє ознайомлення з нею фахову необхідність для співробітників прокуратури?

— Фахову — ні. Хіба що коли хтось мистецтва дипломатичного маневру хоче повчитися.

— А з етичної точки зору...

— З етичної точки зору — автор говорить багато добрих слів про себе. Краще, коли такі слова кажуть інші.

Не беремося оцінювати змістовний бік «Пошуку істини». Зазначимо лише, що слова «істина» й «правда» повторюються в ньому не раз, але трактуються інколи вельми своє-рідно.

«У чому різниця між правдою й істиною? Правда — те, що лежить на поверхні, а істина — вміння зазирнути в сутність речей. Не завжди це співпадає», — йдеться в текстівці під одним з фотопортретів автора. До слова, копірайт книги ділять столичні видавництва «Істина» й «Київська правда» — ніби підкреслюючи, що на ошатних глянсових сторінках є й те, й інше.

У «Пошуку істини» багато кольорових фотографічних ілюстрацій. Вони зібрані разом — у єдиний фотонарис. Автор в Америці. Автор в Англії. Автор з вудкою. Автор і двоє американських поліцейських. Автор з двома статуями. Автор сміється. Автор погрожує пальцем: «Порушників закону ми знаємо!». Знімки ці підсилюють враження — перед нами текст не фаховий, юридичного чи історичного характеру, а «альбомний». Цінний, головним чином, для близьких автора. Імовірно, років за двадцять він, як і будь-яке свідчення минулої епохи, набуде іншого звучання. Поки ж — ті, хто вирішив торгувати «Пошуком істини» серед людей, котрі перебувають від автора в службовій залежності, зробили йому дуже погану послугу. Адже будь-яка книга пишеться, насамперед, щоб бути прочитаною й оціненою. А ніщо не робить читача упередженішим до тексту, ніж вимушена необхідність його купити (та й ще за суму, за мірками районного прокурорського чиновника, чималеньку).

Не можемо стверджувати, що історія зі спогадами генерального прокурора для України типова. Але й поодиноким цей випадок не назвеш.

Недавно в ніжинському видавництві «Наука-сервіс» вийшла в світ колективна монографія: «Чернігівщина: природа, населення, господарство». Книга ця (все ж, швидше, не «комплексне географічне дослідження», як випливає з підзаголовка, а, головним чином, об’єднання вже опублікованих раніше більш-менш широко відомих даних про різноманітні аспекти існування області), у принципі, навряд чи заслуговує нарікань, як і будь-який грамотно укладений довідник. Проте є одна обставина, що дає нам право згадати про неї в контексті цієї замітки. Відповідальним редактором «Чернігівщини...» є глава обласної державної адміністрації Микола Петрович Бутко. Редагувати наукову працю (а монографія має саме такий статус) — дуже важка робота, значно відповідальніша, ніж літературне редагування. Кожен, хто займався нею, підтвердить, що одне звіряння джерел віднімає багато годин життя й здатне «посадити» зір. Чесно кажучи, нам важко уявити, як можна сполучити обов’язки губернатора з подібною діяльністю (коли, звісно, не «піднапружити» своїх підлеглих з відділів адміністрації, які відповідають розділам видання). Але факт залишається фактом: «Чернігівщину...» було подано читачеві саме як видану за редакторського сприяння найвищої посадової особи області. Добре це чи погано? Важке запитання. Адже доти, поки людина має реальну владу, — її ім’я на титульній книжковій сторінці завжди сприймається не так, як ім’я особи, посадою не обтяженої... Проте — аж ніяк не поява згаданих книг стала сама по собі предметом цих роздумів. Якби «Пошук істини» й «Чернігівщина...» з’явилися у вільному продажу, нарівні з небагатьма іншими українськими виданнями цього року, — хто б заперечував? («Чернігівщину...» ми б і самі придбали — одного з нас зацікавили сторінки про рідкісних тварин нашого регіону.) Але ані в кіосках, де торгують періодичними виданнями, ані в книгарнях ми їх не знайшли. Як продається труд генерального прокурора (приблизно співвідносний, до речі, за тиражем з чисельністю атестованих прокурорських працівників країни), ми вже згадували. А «Чернігівщина...», за повідомленням обласного радіо, видана на бюджетні гроші й поширюватиметься безплатно по школах області. Нечесно було б не згадати, що кандидат економічних наук М.Бутко не тільки на редакторському поприщі себе випробував, а й як автор дуже плідний — написав книги «Соціально-економічні проблеми розвитку продуктивних сил Чернігівської області в умовах формування ринкових відносин», «Реформи і регіон». Зізнаємося, після знайомства з останньою працею наша повага до безкорисливої праці безіменної армії чернігівських статистиків ще більше зросла.

P. S. Щиро сподіваємося, що ця замітка не стане приводом для зведення рахунків з людьми, котрі відверто відповіли на наші запитання про книги «Пошук істини» й «Чернігівщина: природа, населення, господарство». Утім, як пише генеральний прокурор України Михайло Олексійович Потебенько: «Я не здатний на помсту. Слабкодухим воздає сам Бог». («Пошук істини», с. 141).